Прозора україна?

Поляки роками проводять системний проект, що має назву «Прозора Польща».

Подібний проект з допомогою Центральноукраїнського регіонального навчального центру інституту демократії імені Пилипа Орлика (Черкаси) та Щецінського регіонального центру Фундації розвитку місцевої демократії (Польща), за підтримки Польського Міністерства закордонних справ, розпочинає діяти в Україні. Він має назву «Прозора Україна». Місія: «Місцеве самоврядування в Україні ефективне і прозоре, ефективно залучає мешканців до суспільного життя. Місцева громада здатна до самостійного використання всіх можливостей розвитку.”

Але — Україна не тільки не Росія. Україна — це також не Польща. Маю на увазі у першу чергу і ставлення самих влад до суспільсьва, і суспільну культуру та високий рівень поваги до законодавчої і виконавчої влад. Пригадую своє, понад десятилітнє, враження від Німеччини. Я мав велике позитивне здивування від маленького побутового сюжету. Я побачив, як звичайна німкеня викидала у спецбаки використану склотару. Поряд стояли два баки для білого і кольорового скла. А вона із свого кошика викидала туди не просто у відповідності до написів — біле до білого, кольорове до кольорового, а викидала чисті помиті баночки. Мене це тоді так вразило, що зрозумів — нашим землякам потрібні десятиліття, аби пройнятися таким сумлінням і розумінням того, що щось має бути тільки так, а не «так, ось так і ще вам нати во так»...

Подібно у нас і з реформою місцевого самоврядування, і з боротьбою проти корупцією. Ми бачимо фальш очільників держави і їх чиновників ледь не на кожному їхньому кроці. На словах одне — на ділі зовсім інше. Змінюються прем’єри, приходять—відходять нові президенти... Всі щось будують-реформують, а віз і нині там — у багнюці недолугих реформ. Це ті двадцятирічні реформи, які ми називаємо блюзнірством — ми їх у крісла, а вони нам чергові реформи «в ім’я народу», собі ж —  вілли, яхти, мерседеси, чартерні рейси на всі курорти світу. Та поїхали би вони дійсно на усі чотири сторони світу і більше сюди не повертались! Адже скіль­ки ж можна випробовувати народне терпіння? Адже як кричали ми на незручно згадуваній «славнозвісній помаранчевій революції»: «Ми не бидло, ми не козли!» Ох, які ми, все ж таки недалекі... Чи це не нам сказав колись давно один український класик: «А вам, раби, скажу — раби, вас мало били...»?

Як можна теперішнім високоукраїнським чиновникам вірити у щирість їхньої боротьби проти корупції — коли щодня чуємо, бачимо, читаємо як живуть вони на широку ногу, на нас наплювавши. Це зовсім неспівмірно ні із їхніми посадами, ні з їхніми доходами, ні із їхніми словами про наше «спільне благо». Ніхто навіть не намагається заперечити інформацію про свої статки, темні доходи. Навпаки, хизуються ними одне перед одним.

Як тут не погодитися із великим українським гумористом В. Литвином, який також під куполом керує Верховною півареною і жартами нас своїми тішить: «корупцію неможливо побороти, її можливо очолити». Кажуть, що у кожному жарті є доля правди...

Не варто все зводити до внутрішніх чинників. Є  серйозні зовнішні чинники, на які урядовці підсадили суспільство. Маю на увазі закордонну валютну голку. Тепер ми, уся Україна, є «валютним наркоманом», який не може без запозичень. Вже кожен житель України, малий старий і ще не народжений, уже винен МВФ понад тисячу доларів. І вони ці гроші візьмуть у кожного із нас — із заморожених напівзарплат, із недоплачених напівпенсій. А ті, котрі дають нам запозичення, роблять це доволі цинічно по відношенню до нас. Барак Обама написав книжку «Хоробрість надії», у якій він відверто зауважив: «Вони можуть вимагати, щоб ми подивилися в дзеркало. Наприклад, США і інші розвинуті країни постійно вимагають того, щоб країни, котрі розвиваються, ліквідовували свої торгові перешкоди, котрі захищають їх від конкуренції, при тому що ми твердо захищаємо свої власні виборчі округи від експортних товарів, котрі могли б допомогти бідним країнам вилізти із злиднів. В своєму завзятті захищати патенти американських фармацевтичних компаній ми заважали таким країнам, як Бразилія, виробляти ліки від СНІДу, котрі можуть врятувати мільйони життів. Під керівництвом Вашингтону Міжнародний валютний фонд, створений після Другої світової війни для того, щоб стати останнім кредитором в критичній ситуації, багаторазово примушував країни, котрі перебувають в фінансовій кризі проводити болючі реорганізації (різке підвищення процентних ставок, скорочення видатків уряду на соціальні нужди, припинення субсидування ключових галузей), котрі приносили великі труднощі народам цих країн, — таку гірку пігулку ми, американці, собі навряд чи приписали би».

Ми живемо в агресивному середовищі. І зовні країни, і всередині неї — постійно точиться боротьба за переділ влади, за крісла, які стають хвірткою до бюджетних грошей. Це і є те ефемерне «всенародне» благо...

І все ж таки, ми хочемо жити краще, і хочемо, щоб у країні керували кращі з кращих. Який же рецепт? Та ж Польща пропонує нам свій досвід — розвиток прозорості, нетерпимості до корупції, залучення громадян, передбачуваність, фахо­вість, звітність.

Але одне — висловлювати тезу, а інше — її розуміти та втілювати. Адже на українській ниві ми вже дещо спорудили. І навіть деякої своєї прозорості високі чиновники не тільки не встидаються, а відверто нею хизуються — тими ж маєтками, страшенно дорогими автомобілями, одягом, прикрасами. Журналісти це фотографують, друкують прайси, смакують у теленовинах, на сторінках глянцевих журналів, обговорюють у полум’яних богемних тусовках. Інші частина України байдуже за цим спостерігає. Є десь там у іншому світі «вони», а є десь тут у ще іншому світі «ми» — і ці світи між собою не перетинаються, а, навпаки, з року в рік, віддаляються. На одній із зустрічей сміхолюб В.Литвин на записку-зауваження про не­спів­мірні багатства властолюбців сказав, що «тільки курка гребе від себе, всі інші гребуть під себе».

На рівні району — те саме. Чи не пов’язані ті, які керують, з тими, які їх нібито контролюють? А тому справно працюють «кришовані» кар’єри, шахти, копанки, цехи. Є тіньова економіка, яка дорівнює за обсягами легальній. Всі все знають, всі із цим миряться. Чи не тому, що у такій недорозвинутій країні як Україна, корупція є тим єдиним способом через який можна «нормально існувати»? Така ж думка навіюється і всьому іншому населенню, яке має теж включитися у цю схему і нести хабарі по зачарованому колу.

Ми, як депутати районної ради, які є в опозиції, виявляємо свою незгоду до дій і рішень голови Бережанської райради В.Німка. Заявляємо в прокуратуру, що є порушення, що депутати голосували за штат райради в 14 осіб, а на виході у рішенні дописали на 16 осіб. Але отримуємо з прокуратури відповідь, що усе перевірено, все нормально, хлопці, все законно, а це ви щось там не зрозуміли. Даємо запит до голови райради про те, що хочемо ознайомитись із його розпорядженнями, але отримуємо відмову, мабуть тому, що в законі не написано, що саме він повинен нам щось там показувати. І знову в прокуратуру, і є припис прокурора, що зобов’язує голову райради В.Німка надати нам свої розпорядження. Під час сесійного засідання роблю зауваження: «Пане голово, ви порушуєте регламент!» І чую спокійне від нього: «Порушую, ну то й що?»

Двічі було, що у кінці сесій, замість того, щоб відповісти на мої запитання голова райради казав: «На тому сесія завершена. Прошу виконати державний гімн». Він без нас приймає найважливіші для життя громади рішення, приймає як хоче, або як вказано згори. Це абсолютно безконтрольно, як замкнене коло, де всі ланки покривають одне одну. Отаке ставлення до депутатів!

Про корупцію хто тільки не пише, але, як влучно сказав один журналіст: «Сьогодні в Україні преса подібна на електростанцію, що потужно виробляє електрику, котра, на жаль, по дротах нікуди не доходить».

Теза залучення громадян до управління є актуальною. Втім із плином місяців вона стає ще актуальнішою. Адже як свідчать результати опитування проведеного у червні цього року компанією GfK Ukraine лише 8% громадян вважають, що країна рухається в правильному напрямку.

Мало хто сумнівається, що таке вище і нижче провладне хамство, зверхність, зневага, посадовий авантюризм, підлість та постійні закулісні ігри не можуть довго бути безкарними. Комусь таки доведеться почистити ці Авгієві стайні. Час безсовісних керівників-козачків на службі олігархів невпинно спливає. Дуже боюся лише неконтрольованого вибуху людської ненависті до них... 

Ми також хочемо, щоб таки запрацювали в Україні три останні тези запропоновані поляками — тези передбачуваності, фаховості та звітності. Але яка у нашому політичному бардаку звіт­ність? Сьогодні ледь не уся фаховість зводиться до мі­мікрії, до пристосування до нової влади, а значить — до прихованої корупційної дії. 

Наші ж українські поводирі нагадують сліпців, які толком не знають, що робити. Тому кидаємося на всілякі красиві обгортки —  вирішили взяти за взірець реформ польський варіант. Так, Польща у багатьох сферах, утому числі по боротьбі з корупцією, у побудові прозорішої країни, є на кілька кроків попереду України.

Пригадую, як перебуваючи на посаді сільського голови (довелось бути сіль­ським головою при трьох неефективних президентах) за часів Кучми — багато пустопорожніх розмов про адміністративно-територіальну реформу. Привозили, показували нам проект реформування району — із 25 сільських рад мало залишитися 5. Потім, за часів Ющенка, знову нас балачками реформували: в районі залишилося тільки три сільські ради. Тепер Янукович хоче в області із 17 районів залишити тільки три, а із 580 сільських рад (1020 населених пунктів), котрі є в області, залишити тільки 36 сільських рад, чи, вірніше, як вони пропонують,— територіальних громад. Тобто малий район стане однією громадою, а великий буде поділено на два чи три. Але, фактично, розвіюючи їхній туман, у разі впровадження цієї реформи, станеться повна ліквідація сільських рад і створення замість 17 теперішніх районів 36 нових, плюс три надрайонних центри. А також акумуляція, зосередження коштів, інфраструктур у тих новоутвореннях і відмирання, знищення, припинення фінансування усього того, що ще є, чи ще жевріє по селах — бібліотек, клубів, шкіл, медпунктів. «А для чого це вам, якщо, теоретично, — кажуть вони, — ви зможете за 20 хвилин доїхати до центру громади і отримати якісні послуги?». Але ми добре знаємо, що їхня теорія завжди дуже далека від реальної практики. Відчуваєте у чому фальш? Від нас роками намагаються оце все забрати, запудрюючи мізки тезами про збільшення повноважень місцевому самоврядуванню. Начебто таким чином, внаслідок такої реформи, на польський манер, відбудеться наближення якісних послуг до села. Забираючи, кажуть, —  ми вам даємо, чого ж це ви протестуєте?

Замість того, щоб побудувати своє, врахувавши наші з вами потреби та вимоги, не знищити, зберегти те що є — нам пропонують польський, чи, як вони кажуть, європейський велосипед. Два десятиліття з різних боків втовкмачують у наші голови, що непотрібно видумувати якийсь свій оригінальний велосипед, а потрібно брати те, що світ вже давно видумав. А ми не задумуємось, що таким нібито благородним чином сліпці ведуть нас із одного колгоспу — радянського — у інший колгосп, на якому вивіска «євро».

Василь Павук,
депутат Бережанської районної ради від ВО «Свобода», Тернопільська область.