Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Біженці з Галичини

Першу світову війну 1914-1918 pp. роспочали два воєнно-політичні блоки європейських країн — Антанта (Росія, Франція, Великобританія), з одного боку, і Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) — з іншого. Війна велася за перерозподіл світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту.

В стратегічних планах Росії, з одного боку і Австро-Угорщини та Німеччини, з іншого, завоюванню України надавалося першочергового значення. До того часу, поки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна, царський уряд прагнув захопити й Західну Україну. З іншого боку, доки Австро-Угорщина володіла Західною Україною, її правителі претендували Наддніпрянську Україну.

Російське самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття. У маніфесті головнокомандувача російської армії великого князя Миколи Миколайовича від 18 серпня 1914 р. «Русскому народу», вторгнення збройних сил Росії в Галичину оцінювалося як продовження справи князя Івана Калити, який почав процес об’єднання московських земель: «...Довгі роки страждав руський народ під іноземним ігом... Нехай не буде більше поневоленої Русі... Спадшина святого Володимира, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа... Хай піднесе прапор єдиної, великої, неділимої Росії!». Царизм природно  вважав українців «російськими людьми».

З початку Першої світової війни українські землі перетворилися на театр воєнних дій. У ході великої Галицької битви серпня — вересня 1914 р. , австрійська армія зазнала поразки. Втрати її становили 400 тис. чол. Наступ російської армії тривав до вересня 1915 р. З вересня 1914 р. російське військо вступило до Львова. Австрійські війська відступили до Карпатських гір. У руках росіян опинилась вся Галичина і вони почали готуватися до подальшого наступу.  В результаті Галицької битви Західна Україна стала частиною імперії. Однак, на Східному фронті назрівав перелом на користь німецько-австрійських військ. З цією метою вони направили сюди найнадійніші у бойовому значенні частини, забезпечені найкрупнішими зразками артилерії, які тільки можно було застосувати в умовах дій у горах;бойові припаси і міномети. Було залучено багато офіцерів, з досвідом ведення війни на Заході. На чолі призначених для прориву частин поставлено генерала А. фон Макензена. Під його командування поступили 11-а ні­мецька армія з восьми німецьких дивізій, двох австрійських піхотних і один кавалерійський і п’ять австро-угорських піхотних, одна кавалерійська і одна німецька-піхотна дивізія.

Горлицька операція, роспочата генералом Макензеном від 2 травня 1915, стала першим підготовленим наступом німецької армії на Східному фронті. Вона була «наступом артилерії» проти 22 російських батерей (105 гармат) Макензен мав 143 батереї (624 гармати, в тому числі 49 важких батерей, з яких 38 важких гаубиць калібру 210 і 305 мм.). Росіяни ж на дільниці 3-ої армії мали тільки 4 важкі гаубиці. Всього переваги в артилерії складалися в 6 разів, а у важкій артилерії у 40 разів!

Німецькі війська, здій­снивши контрнаступ у ході Горлицького прориву (2 травня — 22 червня 1915 р.), змусили росіян вісдупити і залишити Перемишль, Львів і пересікти Дністер. Російські війська до середини червня 1915 р. покинули Галичину і відійшли на рубіж Холм-Володимир-Волинський, 20 км. на захід від м. Броди, 15 км. на захід м. Бучач. 2 (15) липня 1915 р. відповився наступ військового угрупування Макензена. Після важких боїв російські війська відступили і закріпилися на лінії Кам’янець-Подільський—Тернопіль—Кременець—Дубно.

Упродовж літа 1915 р. російська армія залишила Галичину, Литву, Польшу. Великий відступ став важким моральним потрясінням і для солдатів і офіцерів російської армії, і для суспільної думки.

Тим часом, перспектива знову потрапити під австрійське (фактично польське) панування і знову пережити жах військово-поліцейського терору викликала у частини галицької інтелігенції і селян бажання відступити разом із російською армією. 

Відступаючи зі Львова російське військо також взяло з собою заручників загальною чисельністю 700 осіб. Серед них — провідні українські діячі (посли в парламент, банкіри, судці, адвокати, вчителі), в основному — інтелігенція. Відбулося це 9 червня 1915 р. Цю жахливу дію представників своєї країни лідер Партії народної свободи (кадетської) депутат Державної думи Росії П.Мілюков і назвав «європейським скандалом», тому що, тільки вояки російської армії додумалися до взяття заручників, що нині (в XXI сторіччі) всіма беззастережно вважається актом тероризму.

Відступ російської армії приніс для населення Східної Галичини і Північної Буковини нову катастрофу. Усіх, кого вважали «неблагонадійними» виселяли з прифронтової смуги.

Граф О. Бобринський, керівник Галицько-Буковинського генерал-губернаторства видав наказ від 2 червня 1915 р., наказавши військам всіма їм доступними засобами примусити населення до відступу разом з російським військом.

На практиці це здійснювалося досить простим способом — село спалювалося, а жителів залізницею від­правляли за Урал. Були створені переселенські табори у містах Люблін, Хелм, Ковель, Луцьк.

Водночас російські вій­ська відступаючи з Волині, Поділля, Холмщини, які до початку Першої Світової війни перебували у складі Російської імперії, вда­вались до тактики «спаленної землі». Вони палили села, руйнували мости, залізниці. Сотні тисяч людей змушені були покидати рідні домівки, на багато років перетворюючись на біженців. Дорогою за Урал їх косив тиф. Згідно інформацій медичних працівників, серед інтернованих масово гинули діти. Медичного персоналу й ліків не вистачало. Евакуйованих і біженців у Київському комітеті допомоги, який опікувався біженцями було зареєстровано 3 млн. 306 тис. чол.

Урядові тилові служби виявлялися не готовими забезпечити продовольство, організовано прийняти бі­женців, нагодувати, розмістити їх, надати медичну допомогу. Ось чому після поразок російської армії в 1915 р. уряд змушений був допустити громадські організації до справи забезпечення ар­мії продовольством і спо­рядженням, до опіки над госпіталями над біженцями та населенням прифронтової зони.

Безпосередньо допомогу постраждалим від воєнних бід населення надавав комітет Великої княжни Тетяни Миколаївни (далі Тетянинський комітет), що виник у вересні 1914 р. Одночасно з розвитком біженського руху почали засновуватися інші громадські організації зокрема Воєнно-промисловий комітет, Союз міст, Союз земств, які для виконання покладених на них завдань отримували державні субсидії. В цих організаціях брала участь і українська інтелігенція, прагнучи з їхньою допомогою полегшити страждання, які принесла війна землякам. Особливо посилилось активність україн­ської інтелігенції у 1915 р., коли після відступу російських військ з Галичини антиукраїнські настрої всередині російських урядових кіл трохи послабили. Влітку 1915 р. було дано дозвіл на утворення в Києві «Товариства допомоги населенню Півдня України, що постраждало від воєнних дій». Товариство поставило за мету опіку над біженцями та допомогу заарештованим і висланим в Росію галичанам.

Безпосередньо опіка над біженцями покладалася на Головних уповноважених та влаштуванню біженців, губернаторів, міських голів, земські установи, міськи громадські управління. Окремим пунктом було виділено Тетянинський комітет. який мав надавати тимчасову допомогу біженцям. 

До Склади Особливої наради, яка керувала цими структурами, входили по 7 членів від Держради і Держдуми, по 1 представникові від міністерств — воєнного, іноземних та внутрішніх справ, фінансів, народної освіти, шляхів сполучення, торгівлі й промисловості, землеробства, по одному представникові від управління намісника царя на Кавказі, від Тетянинського комітету, Російського товариства Червоного Хреста головні уповноважені по влаштуванню біженців, представник управління верховного начальника санітарної і евакуаційної частини і по 1 представникові всеросійського земсоюзу та Союзу міст. До особливої наради увійшли також представники національних організацій.

Влітку 1915 р. українські діячі стали співпрацювати з Комітетом Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Через деякий час комітет, очолений відомим діячем Товариства українських поступовців (ТУП), що діяла у Наддніпрянський Україні 1908—1917 рр.) Ф.Штейнгелем, згодом майже повністю опинився під контролем поступовців.

Члени комітету використовували надані йому державні кошти на надання допомоги біженцям і пораненим українцям. Тим часом, відступаючи, російська армія насамперед вивозила прихильне до Росії населення — москвофілів, яким створювалися особливі умови.

З початком Першої світової війни москвофіли вжемаскувались свою співпрацю з російською адміністрацією. Зорганізований від 11.08.1914 р. у Києві з емігрантів-ватажків москвофільства «Карпаторусский освободительный комитет» 29 липня «1914 р. видав відозву до галицьких українців з закликом хлібом-сіллю зустрічати братів- росіян, виступити на підтримку Російської імперії. Москвофіли обіймали посади у росій­ській адміністрації, їхні видання товариства, забо­ро­нені австрійцями, відновили свою діяльність.

Родини москвофілів були евакуйовані вглиб Росії. «Для них знайшлася матеріальна допомога, квартири, діти вчилися в гімназіях (як, наприклад, Ярослав Галан чи Олександр Гаврилюк». Тим часом, з сіл і міст Галичини на схід рушили біженці. Про кількість їх свідчить такий історичний факт, що «зі Львова кожні півгодини відходив потяг з біженцями в Росію. У Львові тільки за один день було видано 25943 перепустки на право виїзду до Росії...»

Прибуття великої кількості біженців-галичан до Києва було відмічено всіма київськими газетами. Так, на початку травня 1915 р. сюди прибуло 1826 бі­женців тільки з Прикарпаття, не відносячи до них евакуйованих з інших повітів Західної України; 6 травня до Києва прибули 3 тисячі біженців, 10 травня — 3250.

Населення м. Жовкви та Жовківського району, уникаючи наслідків австрійської адміністрації за лояльність і симпатії до російської армії, яка наприкінці 1914 р. зайняла Східну Галичину, кидала рідні місця і переселялось на схід, на територію Східної України. На початку квітня 1915 р. із Жовківського району з російським військом виїхало 10 тис. осіб.

Греко-католики, хто перейшов у православ’я, виїжджали добровільно, цілком справедливо побоюючись розправи німецько-австрійських військ. Їх російська влада спрямовувала у тилові області імперії (Томська, Іркутська, Архангельська області).

Однак, якщо більшість біженців-галичан евакувалися потягом зі Львова на Схід, до Російської держави, то значна кількість селян з Малої Волосянки, Нижньої Яблуньки, Явора (Турківщина), Підгір’я добирался своїми підводами. До воза запрягали двох коней, які були власністю двух господарів (газдів). Кожний біженець — господар брав з собою корову. Корови причіпляли шнурами до возів. Люди допомагали коням тягти підводи. Дорогою, аби вижити,  біженці продавали домашні речі і тварин або вимінювали їх за продукти.

Евакуйовані біженці з с. Явора, Мала Волосянка, Нижня Яблунька інших сіл Галичини, Волині, Поділля, Холмщини втратили дорогою майже все своє майно.

Тим часом, найзначніше число волинян-біженців прийняла до себе Курська (50760, в т. ч. 40 тисяч галичан-українців, яких розмістили по селах), Саратовська (50294). Місцями масового виходу біженців Волині, судячи з цих відомостей, були Володимир- Волинський, Ковельський, Луцький та Дубнівський повіти. Вони дали 76% розселених біженців. Евакуйованих, біженців з Галичини, Буковини, осіло в Катериновскьій губернії — 250 тис; Харківський — 121 тис. , Донбасі — 80 тис., від 16, 4 тис. до 47 тис. в кожній з таких губерній як Таврійська, Чернігівська, Могілівська, Полтавська, Воронізька, Херсонська. Невеликі групи бі­женців від однієї до 7,5 тис. осіли в Ставропольському краї, Бессарабській і Подільській губерніях. Три четвертих від загального числа біженців розмістилися на території України. «18 травня 1915 р. у Києві було зареєстровано 2 тис. біженців. 19 травня прибуло ще 3 тис., а на 4 червня 1915 р. їх було вже 15 тисяч осіб. Спочатку урядові тилові служби не зуміли організовано прийняти біженців, нагодувати, розмістити їх. Біженцям нічого не виділили. Князь С.Урусов відверто заявив: «Ми не знаємо, хто уповноважив архієпископа Євлогія (він був одним з основних натхненників переселення і активно рекламував вигоди від нього) вести переговори з галичанами і давать їм обіцянки великих земельних наділів. В будь-якому випадку дивно, що представник церкви бере на себе обов’язки, виконати яких не може».

Про це зразу ж стало відомо у Галичині, і люди їхати перестали. «От тоді ми, київські українці, галичани, збагнули як слід, що саме під «національного єдністю» мали на увазі москвофіли і міфопоетичний образ «Росії-визволительки», що таке уявляє собою «Визвольна» війна і яку долю готують нашому народові її подібні наслідки...» — так описував свої враження уповноважений «Союзу міст», активний діяч українського руху Д.Дорошенко.

Тим часом, у листопаді 1915 р. Київ знову спостерігав тимчасовий сплеск біженського руху. Протягом 18—19 листопада 1915 р. з Волинської губернії прибуло більше 2 тис. чоловік. Загалом, на кінець 1915 р. рух біженців припинився, завершувався процес їхнього розселення по губерніях.

За найбільш систематизованими відомостями, але зібраними не по всіх губерніях, в Україні (без Волині) станом на листопад 1915 р. було розселено і взято під опіку 420961 біженця. З них найбільше оселилися в Катеринославській губернії, число яких сягнуло 220 тис., Харківській — 91138, Таврійській — 39574, Полтавській — 24000, Чернігівській — 28648, Херсонській — 16600, Подільській — 1001 чоловік». Значна кількість біженців ще залишалася у Волинській губернії.

Однак війна дедалі дужче проявляла свій руйнівний характер, негативний її вплив на становище волинян поглиблювався. Їхні господарства занепадали, втрачалась земля, нещадно реквізувалася воєнною владою худоба, знаряддя праці нівечились, частина вцілілих посівів через воєнні сутички була винищена остаточно, поля не засівалися. У зв’язку з цим зростала чисель­ність нужденних. Внаслідок цього волинський губернатор звернувся до воєнного керівництва з проханням заборонити реквізиції, мотивуючи це тим, що не буде чим сіяти.

На кількість біженців поблизу Південно-Західного фронту впливали не тільки економічні та військово — політичні, але й сезонні фактори. За визначенням діячів Союзу земств, число тих, хто відвідував пункти харчування, збільшувалося взимку, а з настанням сільськогосподарських робіт відбувалося його скорочення. Наприклад, у січні 1916 р. на Волині і в Галичині число осіб, що отримували продукти харчування на пунктах допомоги досягло 140 тис. чоловік. У березні 1916 р. , внаслідок відтоку більш як третини з них на сільськогосподарські роботи, число таких скоротилося до 80 тис. Наприкінці літа знову збільшилася кількість нужденних. Причиною цього стали літні наступальні дії російської армії, внаслідок яких з’явилися нові розорені райони на Буковині та Прикарпатті. Окрім того спостерігалося самовільне повернення біженців.

За місцем розселення біженців з України можна розділити на декілька груп. До першої належать ті, хто евакуювався до корінних губерній Росії, до другої, що поселилися в українських губерніях і ті, які осіли у прифронтових повітах Волині та російської частини Галичини. За законами Російської імперії держава брала на себе утримання біженців і виселенців, виділяючи для них так звані «пайові» та квартирні кошти. Пайок включав перелік необхідних людині продуктів для проживання і видавався біженцям під час поїздки на місце розселення та у прифронтовій смузі у вигляді гарячого харчування, а в губерніях тимчасового проживання частіше видавався грошима. Типовий пайок, розроблений спеціально для біженців, як максимум, становив для дорослої людини 2 фунти (російська міра ваги, рівна 409, 5 г. , для порівняння, англійська — 453, 6  г. ) хліба, по 0, 25 фунта крупи, овочів, сала або м’яса, 0,5 фунтів солі, чай з трьома шматками цукру. Вартість такого пайка для дорослого біженця обчислювався в 21, 6 коп., на день. Для ослаблених дітей і віком до 8 років передбачалися склянка молока, 1 фунт білого хліба, 0,25 фунта манної крупи. Для дітей від 8 до 15 років встановлювалася половинна норма пайка дорослої людини. Втім, кожен губерн­ський земський комітет запроваджував свою норму мо­жливого максимального харчування. Наприклад, Чернігівський губернський комітет встановив, що вартість харчування дорослого біженця має становити 20 коп., дітей до 10 років — 16 коп., а Воронезька опікунська рада санітарну місячну норму для біженців визначила в 4, 26 рубля, тобто в середньому по 14 коп. на день. Більшу вартість пайок мав у Херсонській губернії.

Інтернування населення західних районів Росії продовжувалося і після завершення «Великого Відступу» російської армії — за інформацією М.К.Лемке, до весни 1916 р. «галичан виселено до Астраханської губернії чисельністю в 1903 і ще підлягають виселенню — 2200 чол.».

Якщо у Тамбовській губернії наприкінці 1915 р. не були рідкістю випадки безкоштовних пропозицій біженцям квартир до розміщення, то вже весною 1916 р. почастішали випадки їх виселення з приміщень за цілковитої відсутності віль­них житлових помешкань.

Ситуація з біженцями залишалася гострою і в 1917 р. Наприклад, у Казанській і Нижньогородській губерніях. У Нижньому Новгороді біженці весною 1917 р. складали 15% від загальної кількості населення міста. Місцеве населення було негативно налаштоване щодо українських біженців, які поглибили продовольчу кризу. Наприкінці липня 1917 р. у Нижньому Новгороді вибухнув бунт: урядовий військовий загін був обстріляний озброєними чорносотенцями.

З метою уникнення поглиблення конфронтації і виходу ситуації з-під контролю влади з вересня 1917 р. групи біженців відправлялися з Нижнього Новгороду до В’ятки, Уфимська, Симбірська на баржах.

Тим часом, трагедію біженства розділили також мільйонні маси населення Прибалтики, Білорусії, Царства Польського, Кавказу. Близько 12 тис. поляків, 3 тис. євреїв, 2, 5 тис. литовців і сотні латишів були евакуйовані в Смоленську губернію в 1915—1916 рр.Велика їх частина потім осіла у Смоленську, поповнивши ряди безробітних у губернському центрі, населення якого в 1917р. зросло з 75000 до 85526 чол.

Отже, відступ російської армії 1915 р. на Східному (Південно-Західному) фронті приніс для населення Галичини і Північної Буковини велику гуманітарну катастрофу.

Михайло Косачевич
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com