Знову «косимо» під Європу?

Минулого тижня спікер українського парламенту поділився зі ЗМІ своєю особистою громадянською скорботою. На його думку, чи не головною причиною цивілізаційного відставання України, котре начебто має місце, є те, що у нас практично не притягають до відповідальності за «нетерпимість». Не працює, бачите, стаття 161 Кримінального Кодексу, не частіше разу на рік її застосовують. А от у Європі!!! В самій лише Швеції поліція складає мінімум 5 тисяч протоколів на рік саме на вчинки і злочини на ґрунті «нетерпимості».

Необхідне пояснення: під політкоректним поняттям «нетерпимість» приховуються прояви релігійної, етнічної, расової, мовної, ну і звісно, статевої дискримінації, що здійснюються зловмисне і в агресивній формі. В Кримінальному Кодексі України все це підпадає під статтю 161. За роки її існування, за словами спікера, було порушено всього п’ять справ за цими складами злочину. Звісно, на тлі Швеції, на думку спікера, ми програємо.

А може — слава Богу, що програємо? Бо, на нашу думку, це означає, що всі спроби представити т.зв. «цивілізованому світу» Україну і українців як розсадник ксенофобії в усіх її варіаціях, даруйте за грубість, гавкнулись їхнім ініціаторам. А щодо Швеції, то це вельми необережне посилання. Невже голова нашого парламенту, котрий є доктором наук і навіть академіком, не знає, що ця держава, крім високого рівня життя, вирізняється з-поміж країн світу ще й глибоко закоренілими расистськими проявами, до того ж у найогиднішій формі. Достатньо взяти до рук світовий бестселер Стіга Ларссона — трилогію «Мілленіум» — аби переконатися, які результати породжує поєднання расистських ідей Гітлера з повсякденною практикою середньовічної інквізиції. Інша справа, що шведи — і влада, і громадськість — щодня борються з цим важким спадком минулого, не перетворюючи його на самопіар чи можливість подоїти небідні міжнародні організації. Як це було кілька років тому в Україні, коли в ролі чорного кота в темній кімнаті виступав так званий «антисемітизм». Це вже потім з’ясувалося, що кота немає і не було. Зате дехто мав із того непоганий ґешефт.

Та дамо спокій відпрацьованим страхам. Звернемо увагу на іншу паскудну тенденцію. Схоже, пересічних українців обдирають, як липку, не для особистого збагачення деяких окремих, добре відомих демократів від бізнесу, а тому, що, бачите, ми мусимо рівнятися на Європу. А далі все йде за добре відпрацьованою схемою.

Кілька прикладів навмання. Вже космічні ціни на продукти першої необхідності в Україні є, на думку незалежних експертів, результатом поєднання узгоджених дій професійних спекулянтів агроринку і повним провалом, точніше, реальною відсутністю реальної агрополітики кожного з українських урядів, незалежно від барв партійного прапора. А нас, телепнів неосвічених, переконують, що нас не приймуть до Європи, доки ми не платитимемо за харчі за європейськими цінами.

Та ікс із вами, піднімайте ціни, але ж відповідно індексуйте ж зарплату і пенсії, не обдирайте дрі­бний і середній бізнес, не влаштовуйте під приводом податкової реформи «конфіскацію зі зломом»! Так ні ж — цього впритул не бачать. Важливіше те, що діється у Швеції.

Така ж сама підміна понять відбувається і з цінами на бензин та дизпаливо. То, мовляв, нічого, що дешевше тримати машину на стоянці (поки що) і їздити маршруткою, в Європі, мовляв, ціни ще вищі.

А от і не вищі! А нижчі. Про якість бензину вже навіть не заїкаємося. То хто кому бреше?

Пенсії… ну, тут взагалі повне свавілля! Здається, у пана Тигіпка і його команди лише одна стратегічна мета: укласти таку версію пенсійної псевдореформи, аби як мінімум половина пенсіонерів померла, не дочитавши нові «правила життя і смерті» навіть до половини. І все це робиться під акомпанемент істеричного вереску: «Так нас же не пустять у Європу!»

Тут, що називається, ні сіло, ні впало — стосовно Тигіпка — пригадався епізод з культового радянського фільму «Вокзал для двох». Там така собі типова совєцька блондинка, котра іноді з’являлася на телеекрані, аби «збрехати про погоду», збивши на смерть пішохода, істерично кричить: «Боже, це ж мене тепер не будуть запрошувати на телебачення!»

Отак і з Тигіпком. Складається враження, можливо, й неповне, що єдина мета його знущань над пенсіонерами — нинішніми і майбутніми — якомога частіше світитися на телебаченні. А решта — європейський досвід, обурення громадськості, стривоженість реалістичних політиків — все те, даруйте, до… ну, ви зрозуміли.

І знову про нетерпимість. Риторичне запитання до пана спікера: скільки годин у тій же Швеції залишалася б на державній службі ота пришелепувата лікарка-расистка, привезена з Києва до Калуша, як неоціненний фахівець? Як довго тривала б політична кар’єра чиновника регіонального чи державного штибу, котрий демонстративно утискував би всі релігійні конфесії, окрім однієї, ним обраної? Скільки років життя провів би по судах і буцегарнях писака, котрий зробив би своєю професією цинічне знущання над державними символами, історією країни, традиційною моральністю суспільства?

Приклади можна множити. От тільки чи дочекається терплячий пересічний українець відповіді на них? Чи комусь дуже кортить, окрім громадянської війни, влаштувати в Україні ще й варфоломіївську ніч із голокостом?

В.Н.