Вкрадене свято

Україна цьогоріч святкуватиме 20-річчя своєї незалежності. Але автори IV Універсалу та всі борці за незалежність України у національно-визвольній війні українського народу проти московського, польського, німецького та румунського окупантів дуже здивувались би, почувши, що замість 94-річниці святкується лише… двадцятиріччя. Невже хтось скасував IV Універсал?

Чи марилось у найтяжчому сні героям, які віддали життя за Україну, що на зміну проголошеній незалежності та кривавій боротьбі за неї, на світ Божий без крові, цілком «смиренно і толерантно», з’являться ще дві нові -16 липня 1990 року і 24 серпня 1991-го? Українському громадянину і його ворогу надана «широка і демократична платформа» для самостійного вибору пріоритету з трьох актів проголошених незалежностей. Зроблено все, щоб за правові рамки потихеньку вивести Українську Народню Републіку, Центральну Раду, Державний центр УНР — законний емігрантський Уряд окупованої України, організатора ОУН Євгена Коновальця, його наступника Андрія Мельника, поетів Олени Теліги, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, керівників збройного опору Степана Бандери, Романа Шухевича та Бульби-Боровеця разом з тисячами українських патріотів.

По спливу двох десятиріч ми маємо запитати самих себе: чи проголошення незалежності України IV Універсалом Центральної Ради мало законні підстави? Якщо так, чому закон не торжествує?

Навіть у середовищі відвертих ворогів незалежності України — комуністів — не знайшлося і досі «правового» заперечення Акту проголошення Незалежності від 22 січня 1918 року, вони, як і раніше, продовжують ленінське лицемірство з «визнанням права народу на самовизначення, аж до відокремлення» і практичним його знищенням.

Сталін нічого нового не вигадував, коли розпочав агресію проти незалежної Фіндляндії 1940 року, наказавши Отто Куусінену сідати на чемодан і чекати у Петрозаводську «звільнення» Хельсінки для «народнього уряду» на більшовицьких багнетах. Цей політичний трюк був з успіхом здійснений з Україною, Білоруссю, Грузією та всіма прибалтійськими республіками. Перший зуб із «народними урядами» більшовизм зламав на Фіндляндії, останній — у Афганістані.

Доводиться запитати самих себе: як могло статись, що за наявності високоосвічених юристів серед українства, серед його так званої «еліти», не знайшлось жодного, хто б серед того шарварку у Верховній раді УРСР 1991 року застеріг суспільство від прийняття злочинних актів? Елементарна логіка, не кажучи вже про фахівців — юристів, підказує, що ніким не скасований Акт Центральної Ради УНР проголошення незалежності України 1918 року залишається чинним і на сьогодні, що друге і третє проголошення незалежності є політичним безглуздям, бо проголошувати вже проголошене, затверджувати вже затверджене є політичним плагіатом.

Щоб не відзначати IV Універсал Центральної ради, українцям наказали святкувати лише День Злуки двох розірваних шматків України 22 січня 1919 року, напевно, щоб ніхто не спитав, а яка з проголошених незалежностей законна? Небезпечно, бо визнання єдиним законним проголошення незалежності Актом Центральної Ради від 22 січня 1918 року, невблаганно породжує питання: хто ж скасував цей Акт? Хто заступив і по якому праву законне місце Української Народньої Республіки? І, головне, як узгодити Акт проголошення незалежності 1991 року з таким же Актом від 1918-го? Хто дав право маріонетковій Верховній раді УРСР від імені такої ж маріонеткової «соціалістичної республіки» видавати будь-які закони на окупованій території, що категорично заборонено Гаагзською Конференцією від 1907 року? (Cтатья 45. Заборонено силувати населення зайнятої області до присяги на вірність ворожої держави. Cтатья 46. Честь і сімейні права, життя окремих осіб та приватна власність, одночасно, як і релігійні переконання і відбування віри, мусять поважатись. Приватна власність не підлягає конфіскації. Cтатья 47. Пограбування безумовно заборонено).

Всупереч положенню Гаагзської конференції на території УНР була запроваджена конституція, яка закріплювала «право» окупанта. Українському народу, громадянам УНР був незаконно накинений статус «громадянин СРСР», народ був позбавлений права на власну релігію, приватна власність скасована, розпочались грабунки у формі реквізицій, село підпало під нову більшовицьку колгоспну панщину, проти чого повстали борці за визволення України.

Тільки прихильники окупаційної політики більшовицької Москви можуть заперечувати право українського народу на збройний захист власної окупованої держави.

Чому ж забарилися перед загалом українства назвати речі своїми іменами у 1991 році?

Збройне захоплення нашої держави більшовиками називається політичним бандитизмом на державному рівні.

А тепер звернімося до тексту ІV Універсалу:

«А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардейців — большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство... Сі темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада Народних Міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки — до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду».

Сьогодні комуністи із шкіри лізуть, щоб визнати всю історію боротьби України за незалежність незаконною, подаючи до суду на Президента, котрий Указом №75 зобов’язав націю вшановувати всіх борців за нашу незалежність. Допоможемо їм нагадуванням: Закон УЦР за №85 від 9 березня 1918 р.: «1.Усім, кому судом буде доведено, що вони після дня 12 січня / опублікування Четвертого Універсалу за ст. стилем/ брали участь або допомагали в війні Росії з Україною і повстанні проти Української Народньої Республіки, тратять право на громадянство УНР і караються висилкою за її межі.

2. У разі самовільного повороту сих осіб на територію УНР, вони караються тюрмою на 5 /п’ять/ літ.»

Законодавство УНР ніким не скасоване і по сьогодні. Позивачам слід остерігатися відновлення проголошеної Української Народної Республіки.

Чому до тексту запитання на референдумі 1991 р. забули включити слово «відновлення«? Тоді б це звучало б так: «Чи бажаєте ви відновлення української незалежності, чи хочете і надалі залишатись у складі Радянського Союзу?» Ні, не випадково слово «відновлення» обминули, бо це б означало автоматичне визнання сучасною Україною всіх провідників визволення від Симона Петлюри до Степана Бандери.

1917 року у Києві з представників українських громадських організацій було утворено Українську Центральну Раду, яка заочно обрала своїм головою Михайла Грушевського — історика, академіка, автора «Історії України — Руси» , фундаментальний твір якого довів право української нації на самоідентичність, всупереч твердженню платних академіків і неакадеміків про відсутність права українського народу на самостійний розвиток. Цього боялись царі, боялись комуністи, сучасні закордонні шовіністи. Михайло Грушевський і Володимир Винниченко не могли не розуміти, що власне «самопроголошення» Української Центральної Ради так і залишиться дією купки аматорів, якщо їх організаційні заходи не будуть схвалені українською нацією, інакше ніяка влада, в тому числі і Тимчасовий уряд революційної Росії, не буде рахуватись з виниклою організацією сепаратистів-українців. Саме тому у квітні 1917 року, через місяць по створенню Центральної ради, було скликано представників всіх губерній тогочасної України для участі в Українському Національному Конгресі, який, за словами Володимира Винниченка, надав Центральній раді законних підстав як парламентському представництву української нації.

Московський більшовицький уряд наполягав на скликанні українського з’їзду Рад. Центральна рада не заперечувала. З’їзд висловив довір’я Центральні раді, її підтримав Перший військовий з’їзд, на якому делегати, співаючи Заповіт Тараса Шевченка, під портретом якого проходило зібрання, стали на коліна. Москва була шокована. Тому вирішила не чекати Установчих зборів і рушила війною на Україну.

Щодо історії Білоруської Народної Республіки, то тут спостерігаємо той самий імперський стиль. Уряд БНР ігнорувався як німцями, так і московськими більшовиками. Зрештою він був повалений. Але у сьогоднішній Білорусії з її відверто авторитарним режимом, День проголошення незалежності БНР 25 березня відзначається свідомими білорусами як головне національне свято — День Волі. Україна 22 січня і IV Універсал незалежності потихеньку здала в архів. Щоб не дратувати Росію? Проте свідомі українці вшановують тих, хто створив Українську Центральну Раду, як подвиг українського народу, незважаючи на помилки та манівці марксистськими догмами, на незгоду та взаємне протистояння дрібних партій і партійок, замість того, щоб в часи військової агресії ворога передати за римським зразком всі повноваження в руки одного диктатора, щоб після перемоги повернутись до демократичних форм суспільства.

Всі колишні колонії Росії відновили проголошену незалежність 1918 року, тільки у нас усунули IV Універсал! Поданий проект рішення Київської ради об’єднань громадян на другому з’їзді Всеукраїнського об’єднання ветеранів 1999 року академік Юхновський навіть не допустив до обговорення. І нині Всеукраїнське об’єднання ветеранів визнає єдиним проголошенням незалежності України Акт від 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом Центральної Ради, а введення військ більшовицької Росії на територію незалежної України — актом окупації.

Як же відбувалася «толерантна спілка» українських національних сил з окупантом? 1988 рік. Комуністичний корабель в часи перебудови набрав повні трюми води і почав хилитись на один бік. Естонська Радянська Соціалістична Республіка проголошує нечуване для монолітної тоталітарної системи більшовизму ні мало, ні багато — економічний суверенітет з власним господарським розрахунком. Більшовики справедливо відчули небезпеку розвалу тоталітарної системи, бо саме економіка визначає політику. Економічна самостійність — це пролог до самостійності політичної. Тому Верховна рада УРСР засуджує Естонію та її рішення. Але комуністичний корабель почав занурюватись у воду. Пацюки заметушилися, окремі з них почали стрибати у воду, щоб разом з секретарем ЦК КПУ Івашком добратись до московського берега. 1990 рік. Відступати немає куди. Щоб хоч якось утриматись «на плаву», безпорадні, налякані комуністи України і собі слідом за Естонією проголошують «економічний суверенітет». Але пізно. Уламками корабля не залатати його дірок. Залишається або відновити те, що комуністи знищили силою зброї — Українську Народню Республіку — або проголосити нову, свою, рятівну, але без Симона Петлюри, Володимира Винниченка, Степана Бандери та Романа Шухевича і всіх світлої пам’яті воїнів доби визвольних змагань. Ні, нехай вже самостійна Україна, нехай з тими ж символами, за які вони ще вчора кидали до концтаборів, нехай навіть з приватною власністю — одвічним ворогом марксизму,- аби тільки врятувати власні шкури.

А що ж національний загал українства? Він виявився за сім десятиліть московсько-більшовицької окупації здеморалізованим, без ідеології відродження, без національного керівного центру з самими лишень «солов’ями демократії», що з 1989 і по 91 роки співали біля мікрофонів.

Звичайно, можна відновлювати здобуте кров’ю української нації, а можна риторично питати:«А яка різниця, яка незалежність?». За відповідями звертайтесь до нової влади, яка добре орієнтуються в історичних процесах!

Вкотре наше суспільство чує від саморобних політологів, що Центральна Рада — це — «вчорашній день», що «поїзд уже пішов». Не забудьте їх запитати: невже ви будете продовжувати мандрування у поїзді, до якого ви помилково потрапили, і будете їхати, щоб тільки їхати?

Софіївський майдан рідко бачив таке зібрання народу, як в День Злуки двох держав — Української Народної та Західньо-Української Республік 22 січня 1919 року. Війска УНР поповнились високоорганізованим контингентом Української Галицької Армії.

В пам’яті українського народу назавжди залишиться цей великий День об’єд­нання, а не роздори і протистояння керівництва, причини яких ми мусимо розглядати за допомогою істориків, щоб не допустити повторення помилок. Проте трубадурам Злуки не слід за комуністичним взірцем і собі висвітлювати в українській історії лише корисне і приховувати правду про долю Злуки, яку у січні 1919 року за ініціативою ЗУНРу було проголошено, а у грудні того ж 1919-го ними ж і скасовано. Гірка правда протистоянь і розмежованості, яку ми продовжуємо і сьогодні!

На жаль, сучасна Україна не визнала себе правонаступницею Української Народної Республіки.

Ось як відбувалась передача клейнодів Гетьмана Мазепи від імені Українського Уряду на вигнанні в руки вчорашніх партійних функціонерів: «Що­до другого моменту, який виник у розмовах Миколи Плав’юка з дорадником Президента, то це питання про вживання прізвища Симона Петлюри. Зокрема, були намагання вилучити його з тексту Грамоти (!).

Микола Плав’юк з цим категорично не погодився. І на запитання «чому?» сказав, що діяльність Уряду УНР була оперта на рішення Трудового Конгресу, який давав повноваження Уряду схвалювати різні законодавчі акти. Однак ті акти набирали чинності лише за підписом Голови Директорії Симона Петлюри. Таким чином, проігнорувавши Петлюру, ми підважили б легітимність всього цього акту».

Микола Плав’юк — Президент Українського Уряду на вигнанні — запропонував, щоб зміст Заяви був зведений до того, що сучасна Українська Держава є спадкоємницею і правонаступницею Української Народної Республіки.

«Дмитро Павличко шви­дко зрозумів, про що йде мова. Такий перебіг справи його дещо збентежив (!?) і він сказав: — Я не маю права на це годитись... — Ну, то нехай годиться той, хто має на це право! — Але, — відказав Павличко, — таке право має лише Президент Кравчук! — То й зв’яжіться з Леонідом Макаровичем і скажіть йому про мою думку, — закінчив ту розмову Микола Плав’юк».

То кого ж нині успадкувала сучасна Україна — Українську Народню Республіку, що було б продовженням єдиного державотворчого процесу, чи тримається і досі за рештки «соціалістичної» УРСР? Судіть самі. Але залишається безперечним фактом: в Україні станом на 1991 рік не знайшлося рішучості, не знайшлося національного проводу, щоб увійти до приміщення Верховної ради УРСР, оголосити про розпуск незаконного збіговиська і зачитати Акт відновлення Української Народньої Республіки. Люди чекали сигналу, але «толерантність» Яворівського і переляк перед можливим кровопролиттям зробили свою справу: в Україну мирно впустили її страшного ворога — комуністів, за що ми розплачуємось і по сьогодні.

Проте з’явилася принципова Заява ДЦ УНР у Закордонні (екзилі): «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки. 22 серпня 1992 року. Микола Плав’юк, Президент УНР в екзилі». Це був певний демарш, але він не змінив ситуації. Як бачимо, бортьба за незалежну, вільну від комуністичних злочинів Україну йшла і тоді, точиться і тепер. Ось чому День IV Універсалу приховується за гучним відзначенням Соборності. Ось чому повноваження Державного Центру УНР фактично не визнані посткомуністичною владою.

Серед загального збайдужіння лише УНА — УНСО перед всенароднім референдумом розпочала збір підписів під закликом від­новлення УНР, але через розмежованість та відсут­ність єдиного керівництва, єдиного інформаційного центру цей захід лишився не почутим. На запитання: «Чи проголошення нової незалежності взамін її відновлення було помилкою?» професор, історик Володимир Сергійчук рішуче відповів: — Помилка! Юрій Шухевич прямо вказує на невірну підміну святкування Дня незалежності 1918 року святом Злуки.

Двадцятий рік голосно ремствуємо на відсутність єдності і плодимо до нескінченності нові партії, ніби під копірку списуючи історію помилок Центральної Ради. Партії штовхаються ліктями в боротьбі за власні партійні пріоритети. Голову Міської ради неможливо обрати українським загалом, бо конкурують десятки претендентів! Партійна самолюбива чернь рве Україну на частини власним амбіційним глупством і приводить до влади невігласів. Хіба керівникам партій не зрозуміла приреченість такого шляху? На сьогодні в Україні, за безпринципності різноманітних угодовців, склалася дивовижна ситуація: на міжнародному рівні засуджено комуністичний режим Радянського Союзу, спорідненого за методологією фашистської Німеччини, засуджено організаторів голодоморів і політичних убивств, але у самій Україні тих бійців опору, які збройно повстали проти комуністичних режимів, не тільки не вважають воюючою стороною, але, навіть, не хочуть визнати борцями за незалежність, більше того, не визнається навіть право України на самозахист перед обличчям агресора.

Сьогодні перед українським роз’єднаним суспільством постає задача: як подолати роз’єднання національно-державницьких сил, щоб не повторювати помилок Центральної Ради, які ведуть до вже відомих результатів? Ми мусимо твердо визначити пріоритет законів Центральної Ради і почати з відновлення діяльності Державного Центру УНР. На черзі — скликання IV Українського національного конгресу і прийняття народної конституції. І з цим треба поспішати, тому що правлячі кола теж готують нову «всенародну Конституцію», яку приймуть без участі народу. Кожна з національних організацій повинна взяти на себе обов’язок добровільно і безвідмовно виконувати прийняті і узгоджені рішення ДЦ УНР, починаючи від висування єдиного кандидата на виборах і до заклику стати на сторожі, якщо Україні буде загрожувати зовнішня або й внутрішня небезпека. Без самодисципліни ми обов’язково програємо. Ті «гетьманчики», які побажають стояти осторонь на чолі виключно «своїх» окремішніх партій, мусять бути оголошеними поза нацією. Не треба боятись сміливих рішень, аби вони не були фальшивими. Нам же належить виголосити, що сьогоденна Україна є прямою правонаступницею Української Народньої Республіки.

Олесь Гриб,
голова Печерського відділення Всеукраїнсьакого об’єднання ветеранів (державників).