Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Міфотворець і міфоложці (частина друга)

Так ким же насправді був автор довгограючої фальшивки ХХ століття «Послання тібетських махатм керівникам СРСР»? Перш за все, людиною, для якої містифікація стала не стільки способом заробітку чи пошуків слави, як самим життям. Таке собі повне перевтілення за системою Станіславського. Тільки не на час спектаклю, а на все життя.

До 1917-го року — та й після нього — Микола Реріх не переймався ідеями комунізму ні в варіанті Маркса, ані в версії Будди. Він походив із родини, що належала до еліти Російської Імперії. Серед друзів батьків Реріха був, зокрема, Костомаров. Сам Микола Костянтинович закінчив паралельно юридичний факультет університету та Академію художеств. І одразу став модним живописцем. Цікавився археологією, мав певні здобутки в цій галузі. За твердженням сучасних російських істориків був у якийсь спосіб задіяний в організації вбивства Григорія Распутіна. В ніч після зникнення всесильного царського фаворита Реріх з родиною поспішно залишив Петроград і заховався у Фінляндії.

Після жовтня 1917-го року Микола Реріх мандрує Європою, певний час живе в Лондоні, а згодом виїздить до США. Згідно з версією прихильників Реріха, саме на цей час художник погодився виступити посередником у переговорах між радянськими більшовицькими лідерами і тими американськими політиками, котрі прагнули зближення двох великих держав. Антиреріхівці стверджують, що у Миколи Костянтиновича був суто прагматичний інтерес — на хвилі НЕПу дістати у більшовиків концесію на розробку його родичами, що проживали в США, родовища рідкоземельних елементів на Алтаї.

Проте, несподівано для багатьох, Реріх із дружиною подався з США до СРСР не напряму, а через Монголію і Тибет. Перед цим він мав у Берліні зустріч із радянським послом Красіним і таким собі Астаховим. Красін — відома фігура з найближчого оточення Леніна. А от Астахов — це вже людина Дзержинського, один із резидентів розвідки ОДПУ в Західній Європі. І саме Астахов зайнявся забезпеченням тибетської експедиції Реріхів.

Резонне запитання: на біса було радянським вождям у вельми сутужний період подолання розрухи громадянської війни викидати шалені суми у валюті на етно-археолого-живописну експедицію людини, чия творчість була ОФІЦІЙНО визнана художньою радою наркомату освіти і культури СРСР як антирадянська і декадентська.

Сподівання Леніна і його команди на швидку перемогу їхніх ідей у Центральній і Західній Європі, даруйте, гавкнулося після поразки радянської Росії у короткій, але драматичній війні 1920-го року з Польщею. Довелося звернути погляд на Схід. Але бурхливі червоні авантюри в Ірані та Афганістані показали, що «Схід — справа тонка». Необхідні тривала підготовка і розвідка, розвідка і ще раз розвідка. Під цим кутом експедиція естета і «декадента» Реріха була ідеальним прикриттям.

І отут виринає ще одна вельми і вельми цікава особистість, наш земляк, бо родом із Сосниці Чернівецької області — Яків Блюмкін. Можливо, що його шляхи десь перетиналися з шляхами найуславленішого жителя Сосниці — Олександра Довженка. Якщо не в дитинстві, то в період роботи обох у розвідці ОДПУ.

Та не будемо відволікатися. Звернемо увагу лише на оперативні псевдоніми, якими послуговувався чекіст Блюмкін: ІСАЄВ, МАКСИМ, ВЛАДІМІРОВ. Вам це нічого не нагадує? Максим Максимович Ісаєв, у молоді роки Владіміров — це оперативні псевдоніми легендарного Штірліца. А певні епізоди життя і діяльності молодого Максима Владімірова-Ісаєва письменник Юліан Семенов переписав з оперативної біографії Якова Блюмкіна.

Але Микола Реріх не увійшов би до історії великих авантюр ХХ століття, якби не його воістину геніальна придумка. Наприкінці вересня 1923-го року він прибуває в Індію і там, як пише згаданий нами історик В.Брачев, «починає розігрувати перед місцевими жителями і буддійськими монахами реінкарнованого п’ятого Далай-Ламу, котрий помер за 250 років до того». Як не дивно, але вже навесні 1924-го року група монахів з якогось монастиря визнала в Реріхові реінкарнованого Далай-Ламу. Яку роль у цьому зіграли гроші ОДПУ — достеменно невідомо. Проте, зафіксовано, що саме з цього моменту Микола Костянтинович замовив собі ритуальний одяг далай-лами, вбрався у нього і до самої смерті в 1947-му році з цієї ролі не виходив. Себе він йменував виключно царем Шамбали, махатмою Дорджі.

Як казав уже в наші дні Жванецький, «какого мы о себе мнения!»

Легенда була готова, можна було вирушати в дорогу. Тим більше, що і Яків Блюмкін уже повністю освоївся з роллю пересічного буддійського монаха з Монголії, скромного супутника Великого Махатми.

(далі буде)

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com