Вітражна казка з міста лева

Як отой тремтливий диво-пролісок на карпатських схилах, вона, майстриня сучасного вітражного мистецтва, лагідно розкрила дивовижні пелюстки свого творчого доробку, куди вкладено чимало її сумлінної праці — нині ім’я Марини Щербакової знане не тільки у Львові, де вона народилася, а й далеко за межами міста Лева.

Звісно, життя прожити — не поле перейти. Та тендітна душа майстрині Марини вже від юних літ ластівкою-стрілочкою летить повз життєве поле-море, творячи Вічне, а творчу наснагу їй дає особливий нектар Його Величності Прекрасного. Невтомно працюючи, вона дарує нам свою чисту творчу душу, аби дивовижні краплинки її доробку додавали життєвої сили кожному з нас…

А втім, нехай пані Марина сама дещо розповість про себе.

– Про Ваш яскравий творчий доробок довелося дізнатися дещо випадково — як мовиться, прийшов, побачив — і приємно здивувався. Це було у Києві, де випала нагода ознайомитися з Вашими напрацюваннями.

– Тішуся, що творчість львівських вітражистів, зокрема й моя, нарешті інтегрується в столицю і що є люди, які допомагають нам у цьому, цікавляться не лише мистецтвом, що виконує суто ужитково-інтер’єрну функцію, а й тим, що містить певне змістовне навантаження, культурний меседж.

– Тож яким був Ваш шлях до цієї презентації, адже представляєте рідний Львів, багатостолітня історія якого відома своїми майстрами з їхніми знаними витворами в різних жанрах образотворчого мистецтва?

– Так склалося у житті, що по закінченні Львів­ського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша і Львівської академії мистецтв не бачила іншого варіанту, як піти по стопах своїх діда й мами — знаних у нас художників-живописців. Маємо родинну традицію, яка від покоління до покоління передається, вочевидь, на генетичному рівні. А брати участь у творчих презентаціях і влаштовувати власні я почала ще під час навчання, та це спочатку відбувалося лише в рідному Львові, а коли, зрештою, мої роботи потрапляють ще й на суд столичного вимогливого глядача, це, звісно, вимагає особливої відповідальності за результати своєї праці, надихає просуватися вперед і поринати у щоразу нові шляхи самовдосконалення.

– Тож, мабуть, можна казати про певний інтерес з боку українського люду до Вашої творчості?

– Вважаю, що інтерес є — й не лише з боку наших співгромадян, а й наших найближчих сусідів. Ось у Польщі це традиційно досить запотребований вид мистецтва, адже там основною релігією є католицизм із храмами, які не можна уявити без вітражів. Саме тому цей вид мистецтва став знаковою складовою духовно-естетичної культури польської нації впродовж століть.

– Справді, у Польщі нема жодного костелу без вітражів, як і в багатьох країнах Західної Європи. Проте й наша православна віра використовує цей дивовижний мистецько-духовний витвір для оздоблення церковних храмів.

– Звичайно, і в наших храмах теж досить часто можна побачити вітражі, до речі, в таких проектах я беру участь з особливим задоволенням. Утім, нині все більшого поширення набирає й вітраж світського характеру.

– Тож, є сподівання, що географія Вашого доробку розширюватиметься й надалі. Проте хотілося б дізнатися — як Ви йшли до своїх творчих здобутків?

– Так, певні результати є, деякими здобутками я, зрештою, задоволена, та ще багато над чим треба працювати, бо завжди є куди рухатися й вдосконалюватися, а зупинка означає кінець розвитку. Тішить, що з року в рік коло людей, яким цікаво те, що я роблю, розширюється, тож завжди приємно, коли тебе розуміють.

– Про такий дивовижний витвір мистецтва, як вітраж, начебто ми, загалом, і знаємо. Проте, мабуть, далеко не все. Зрештою, йдеться про його історію і деякі технологічні особливості відтворення цього дива. Тож прошу повідати про це.

– Цей вид мистецтва дуже давній, найдавніші вітражні археологічні знахідки належать до IV-V ст. першого тисячоліття, вони виявлені на теренах Німеччини й Англії. А остаточно технологія виготовлення їх сформувалася в XI столітті. На початку другого тисячоліття нашої ери вітражі досить часто траплялися у вікнах романських соборів. Класична технологія виготовлення вітражу була досить складною ‑ варили скло, готові деталі, що шліфувалися вручну, вкладали в Н-подібний гнучкий свинцевий профіль і затискали. Відносно новітня технологія Тіффані, винайдена наприкінці XIX ст. За нею виготовляють 90% сучасного вітражу. Це значно зручніший спосіб: картон, за яким має виготовлятися вітраж, перебивають через копірку і нарізують на шаблони, кожен з яких буде обведено й вирізано з відповідного скла. Потім кожен шматок скла оброблюють на спеціальному шліфувальному верстаті з алмазним покриттям, обгортають спеціальною мідною фолією і всі частини складають разом, обробляють кислотою, паяють припоєм й патинують. Ця технологія дає значно більші графічні можливості, ніж класична, та й у використанні значно простіша. Якщо у вітражі присутній розпис, то він виконується завжди традиційно потрібну деталь розписують спеціальною фарбою, що за хімічним складом схожа до керамічної, і випалюють у муфельній пічці.

– І яка температура випалювання в печі? За яким принципом вона працює, за якими технологічними режимами обслуговується, який час триває обробка кожного фрагмента, який час витрачається на підготовку одного вітражу?

– Якщо треба виконати вітраж з використанням розпису, то кожна деталь розписується окремо за допомогою пензля, аерографа й різних патичків і голок для продряпування спеціальними фарбами і випалюється в пічці у температурі 600 градусів. Це триває 15 хвилин. Далі пічку не можна відкривати, поки вона не охолоне, інакше скло потріскає від перепаду температур. Після першого випалу скло розписують удруге, аби надати малюнку ширшої тональної градації, і випалюють ще раз, а коли потрібного ефекту досягнуто, ці деталі впаюють у вітраж так само, як і всі решта. У давні часи, коли палітра кольорового скла була обмеженою і розписи мали більше кольорове навантаження, випали з використанням різнокольорових фарб могли повторюватися до семи разів. Взагалі, виконання вітражу з розписом є тривалим процесом і вимагає багато терпіння.

– Тож, вочевидь, що вітражне мистецтво — праця з нелегких. Окрім талановитого хисту виконавця від Бога, треба мати ще й так звану виробничу базу — відповідні матеріали, устаткування. А як у Вашій творчій лабораторії вирішується ця проблема?

– Виробнича база — це, м’яко кажучи, питання з непростих, оскільки умови оренди майстерень у Львові — складна проблема, та попри всі несприятливі організаційні ознаки поки що це питання якось вирішувалося. Даруйте на слові, але не хочу опускатися з високоестетичних вершин нашого спілкування до деяких надто рутинних адміністративних моментів на рівні нашого району, пов’язаних із так званим «погодженням» цієї справи, коли інколи дії місцевих чиновників, на превеликий жаль, аж ніяк не додавали натхнення на подальшу творчість... А втім, то, мабуть, вже справа не наша, митців, а наших посадовців, нехай це питання залишається на їхній совісті — так званих «щирих послідовників та радих вболівальників задля розвою вітчизняної культури»…

 А щодо необхідних матеріалів — то, на щастя, спеціальне вітражне скло, інструменти тощо нині можна придбати у Львові, все це «задоволення», як розумієте, вимагає чималих коштів, та я вважаю, що остаточний результат того вартий. Наші попередники, зрештою, ще двадцять років тому не мали й половини тих технічних умов, які ми маємо нині — тоді ані нормальних склорізів, ані шліфувальних станків, ані мідної фолії просто не було.

А ще є вдосталь проблем та нюансів у самому непростому й тривалому процесі створення вітражу, які, зрештою, компенсує радість їх подолання.

‑ Фах вітражиста ‑ це не тільки нелегке фізичне навантаження на Ваші тендітні рамена. Ця праця не така вже й безпечна, бо пов’язана з електричним струмом, з надвисокими температурами в печі, ще й маєте справу зі склом, дрібними матеріалами, — мабуть, токсичний порох під час їх обробки пронизує вічі та дихальні шляхи, я вже не кажу про шкідливі випарювання з тих металевих сумішей (свинець тощо), з якими Ви працюєте. Тож, як долаєте ці, м’яко кажучи, деякі супутні професійні обставини — й, боронь Боже, чи не було якихось форс-мажорних обставин у Вашій майстерні під час вітражної праці?

– Слава Богу, форс-мажорів за всі роки ще не було, ну хіба що невеличкі неприємності. Техніка безпеки важлива складова виготовлення вітражу, якою не можна нехтувати: шліфування скла необхідно робити в захисних окулярах, щоб скло не потрапило в очі, паяти треба з включеною витяжкою чи в спеціальному респіраторі. Під час роботи з аерографом (коли виконується розпис) треба також одягати респіратор, хоча я, чесно кажучи, не завжди його використовую (він заважає зосереджуватись) ‑ хіба що при великих обсягах роботи.

– Важко уявити високий професіоналізм без попередньої базової підготовки за фахом. Мабуть, Вам є кого пригадати з тих освітян, хто свого часу наставляв у навчанні на путь істинний?

– За фахом я художник-кераміст та вітражем почала займатися ще під час навчання в академії, чим можу завдячити лише своїм однокурсникам, з якими й досі маю певний творчий контакт. Це ще можна назвати досить банально — звичайний обмін досвідом, підтримка — моральна й професійна. Зрештою, вважаю, так і має бути. Що ж до мистецької складової загалом, то я все життя буду вдячна своїм викладачам коледжу, заслуженим діячам мистецтв — завідувачу від­ділом художньої кераміки Тарасу Левківу, завідувачу кафедрою малюнка Тарасові Драгану та ще багатьом іншим фахівцям своєї справи з найвищої літери, але названим мною — щонайбільше.

– У Вашому творчому доробку представлена найрізноманітніша тематика — від чарівної дитини до сміливого модернового відтворення композиції. Зрештою, який тематичний орієнтир в особистій творчості є для вас превалюючим?

– Основна тема моїх робіт — це прагнення людини порозумітися з собою і навколишнім світом, подивитися в очі своїм переживанням та посміхнутися їм, знайти своє місце в тому житті, а інколи я просто описую певні душевні стани на рівні асоціацій.

– Тривіальне запитання: які задуми на найближче майбуття? Чим хочете здивувати шанувальників Вашої творчості?

– У найближчих планах хотілося б влаштувати в Києві персональну виставку вітражу й живопису, а в подальших планах, звичайно, прагну розширювати географію виставок за межі нашої країни. Як і кожен художник, та навіть як і будь-яка людина, що живе своєю професією, хочу відбутися в цьому сенсі.

– Кажуть, що цікава творча людина має бути різнобічною у своєму хисті. Чи стосується й Вашої особистості така думка?

– Тут знову ж таки не обійшлося без родинного спадку ‑ я з дитинства займаюся музикою. Моя бабця була професійною піаністкою, мій дід був майстром фортепіанних імпровізацій, батько захоплювався грою на гітарі і я, в свою чергу, вже з дев’яти років граю на гітарі в гурті сучасну, так би мовити, екстремальну музику, і так вже сталося, що керувати хлопцями-музиками доводиться теж мені.

– Тож Ви ще й творчий різноверстальник у цьому розмаїтому житті! І як менеджер-керівник ще на одну творчу музу працюєте!

– Просто досить часто творчі ідеї приходять до мене в образі музичному, а не візуальному, і втілити їх можна лише в музиці. Не всі музиканти, на жаль (а може, й на щастя), можуть керувати групою. У моєму випадку це мушу робити я, хоча в багатьох питаннях мені допомагає мій чоловік.

– Приємно спілкуватися зі всебічно обдарованою людиною. Що ще й сказати? Молодь у нашій Міжрегіональній Академії управління персоналом не тільки долає глибини знань, а ще й має можливість виявити себе на сцені, демонструючи творчий хист до музики, співу, танців тощо. Що Ви могли б порекомендувати юнакам та дівчатам задля самовдосконалення?

– Головне, щоб сучасне юнацтво мало бажання зробити щось добре в нашому непростому житті і, як не патетично це звучить, щось залишити після себе. Якщо людині Бог дав якийсь талант, то гріх ним не скористатися. Достатньо поставити перед собою мету й досягати її. Я маю дитину, чоловіка і роботу і намагаюся знаходити час на творчість, бо маю мету. Чого і всім бажаю.

– Даруйте, пані Марино, якось обійшли тему ще одного знакового доробку у Вашому житті — як кажуть, козацькому роду…

– …нема переводу! Не знаю, чи забажає мій син піти материним шляхом… А втім, головне, аби справа життя, яку він собі обере, була йому до душі та приносила радість. А я й батько, як зможемо, намагатимемося підтягнути його на ті вершини життя, які, переконані, ще попереду…

Спілкувався Віталій Коломієць