Ціна війни — забутий вимір

Як ти цю війну не назви — Друга Світова, Велика Вітчизняна чи просто Велика — всі дискусії про неї матимуть одну суттєву ваду. Її свого часу цинічно охарактеризував чи не сам Гітлер: одне втрачене людське життя — це трагедія, мільйони — лише статистика.

Так воно і сталося.

Навіть у матеріалах Нюрнберзького трибуналу (справжнього, а не того, що існує лише в хворій уяві тов. Симоненка) йдеться, перш за все, про порушені міждержавні угоди, ігнорацію міжнародного права, економічні збитки, зруйновану нерухомість, втрачену вигоду. І лише на маргінесі — про власне злочини проти людства: вояків противника, військовополонених, мирних жителів, окремих нацменшин.

Шість з половиною десятиліть минуло, а  дослідники, як воду в ступі все товчуть і товчуть: плюс двадцять мільйонів убитих чи мінус? Стільки-то втрачених танків, літаків, гармат, автомобілів чи НЕ стільки? І за цифрами з багатьма нулями давно і надійно загубилися конкретні людські трагедії.

Три ескізи про три реальні долі трьох українських дівчат-ровесниць, обпалених війною. Невигаданих. Справжніх.

Історія перша. Її звали Ніною, по-вуличному — Нінка. Із села на Черкащині її загнали до Німеччини остарбайтером. Спочатку їй не пощастило: чи не в останній день війни втрапила під бомбардування і сильно обгоріла. Аж рік пролежала у шпиталі. Потім пощастило: шпиталь опинився у американській зоні і через рік Нінка дізналася, як приймала радянська батьківщина тих, хто повернувся з фашистського рабства. Потім пощастило ще раз. Віднайшлися добрі люди і наприкінці 1946-го року поїзд привіз Нінку і ще одного такого ж, як і вона, обпаленого на ім’я Микола у самий центр американських прерій — до подружжя літніх бездітних фермерів.

До роботи обом втікачам не було звикати, а дві біди швидко зблизили. Народилися діти — троє дівчаток. Одразу після пологів фермери забирали малят у Ніни з Миколою, давали їм американські імена, свої прізвища, американські документи — і відправляли на виховання і навчання в спеціально підготовлені родини. Американська мрія працювала! Старшу вивчили на кіноактрису і вона навіть почала зніматись у Голівуді, молодшенька стала професором в університеті штату, середня теж подавала надії. Та в один гіркий момент усі три укроамериканки збагнули, що їхні справжні батьки так і залишилися для отих гуманних фермерів чимось на взірець рідкісних мислячих тваринок, від яких тільки й вимагалося, що тягти ярмо і давати якісний приплід. А далі — то вже не їхній клопіт.

Старша і середня сестри блискавично… спилися. Молодшу порятував такий же, як і вона, нещасний вигнанець — син німецьких емігрантів. Парадокс?

Історія друга. Киянка з чорнобильськими коренями Віра, яку рідні називали Лялею. Її теж не минула остарбайтерська доля. Але там, у Німеччині вона зустріла своє коротке кохання — італійського хлопця, про що й повідомила рідним у перші ж дні Миру.

Рідня вхопилася за голову: як же так, що Ляля залишиться жити серед клятих капіталістів, що люди скажуть? І мама, поки ще кордони були відкриті, рвонула на Захід, віднайшла доню і забрала її додому. Бо ж кохання коханням, але що як цей італієць її раптом кине, куди їй тоді діватися? Ні, додому, додому, додому!

І Ляля повернулася до Києва. Оскільки женихами в ті роки не перебирали, вийшла заміж за першого-ліпшого. Вийшла, як виявилося, собі на погибель. Бо він виявився моральним садистом, швидко докопався до того, першого кохання — і влаштував дружині терор, який і Отелло не снився. Востаннє — в лікарні, коли Ляля приходила до тями після народження доньки. Як результат — пологова гарячка, дитина, котра так і не побачила свою маму, надгробок на Байковому цвинтарі. Ото й усе життя.

Батько, щоправда, намагався відсудити малу у бабусі, бо йому світило одержати квартиру… але то вже інша історія.

Історія третя, остання. П’ятдесят років тому у віддаленому райцентрі на Вінниччині всі знали Мотрю Юхимівну — доярку, згодом завфермою, нарешті голову колгоспу, Героїню Соціалістичної праці, депутата Верховної Ради УРСР. Поважану людину і нещасну матір. Бо у 1942-му її дочку, майже дитину вивезли на роботи до Фатерлянду, де й слід її зник. На прохання відповідних органів перевернули всі архіви НДР — безрезультатно. Та от у шістдесяті дочка раптом віднайшла матір через Міжнародний Червоний Хрест. Вона повторила історію вищезгаданої Ніни, тільки зі щасливішим фіналом. Зраділа матір надіслала до США детального листа і фотографії, де вона — біля новенької «Волги» у дворі власної чепурної хати посеред садка. І, природно, портрет з Зіркою Героїні та численними орденами.

Відповідь мало не вбила Мотрю Юхимівну: «Не морочте нам голову своїми брехнями, ваш лист і фото — то фальшивка КДБ, ми тут в Америці краще знаємо, як ви там насправді живете». На цьому зв’язок обірвався, а Мотрю Юхимівну «чомусь» тихцем спровадили на пенсію. А такі, як вона, без роботи довго не живуть.

До якого реєстру яких жертв занести ці три долі? Не знаємо… бо, здається, над цим ніколи ніхто і не замислювався. Страшна штука — статистика, страшна.

В.Н.