НА ПРОЧИТАННЯ І ВІДГУК

Щойно прочитав унікальне трикнижжя: видання творів Олелька Островського, і моє серце аж печуть глобальні роздуми... Так, історія — злочинець, і від цього нікуди, на жаль, не втік жоден із цивілізованих світових народів, а злодійства чинилися і чиняться разом з історією особливо затято й садистськи.

Однак насамперед я дякую моєму улюбленому викладачеві університетських років, нині знаному професору Василеві Васильовичу Яременкові, який у квітневий день мого народження подарував цей безцінний скарб — зібрання творів земляка-полтавця Олелька Островського (Олександра Павловича Островського).

Трилогія Олелька Островського вийшла друком у Видавничому домі «Персонал» 2009 року. Дарунок супроводжувався теплим дарчим написом: ім’ярек «на прочитання і відгук». Зізнаюся по щирості, я з певною насторогою — а раптом читання розчарує! — гортав спочатку вибірково окремі сторінки. Однак не лише не розчарувався, а навпаки — від них повіяло животворністю й животворящістю рідного полтавського слова, оригінальним і різнобарвним талантом; при глибшому й грунтовнішому зануренні в тексти несамохіть збагнув: Олелько Островський своєю філософією й сприйняттям світу до мізку кісток мій! Отже, само собою так сталося, що він «потіснив» на моїй кни­жковій полиці тих пи­сьмен­ників і мислителів, що на черзі для ознайомлення.

Зізнаюся також, що про творчий доробок Олелька Островського майже нічого не знав. Хіба читав біографічну статтю-довідку М. Пономаренка, опубліковану в багатотиражній газеті «Золотокрай», яку, здається, ще на початку 1998 року надіслав мені автор статті. Але поведемо мову детальніше про Олелька Островського. Позаяк Василь Васильович Яременко зробив скрупульозне, вивірене й об’єктивне дослідження (це в його стилі совісного науковця-аналітика), вважаю мої посилання саме на нього авторитетними й переконливими.

«Через дев’яносто років після бандитського вбивства 1919 року Олелька (Олександра) Павловича Островського майже біля кожного факту його біографії мусимо сьогодні писати здогадне «н а ч е б т о», — констатує з терпким присмаком болю Василь Васильович. — За час розшуків якихось документів, бодай світлини письменника знайти не вдалося. Народився начебто в Золотоноші, начебто сім’ї справника, начебто  1880 р., хоча трапляються й інші дати народження — 1881, 1882 й навіть 1887 ( цю дату подає «Календар знамених та пам»ятних дат Парламентської бібліотеки»: 6 червня 2007 р. — 120 років від дня народження О м е л ь к а Островського (1887 — 1920) (в імені допущена помилка, і на це закцентував свою увагу В.Яременко — Олесь Воля), українського актора, драматурга, театрального діяча»), начебто  здобув вищу історико-філологічну освіту, можливо в Київському, а можливо і в Харківському університеті. Спадщина Олелька Остров­ського принаймні засвідчує в особі письменника хорошого історика і філолога, політолога і письменника. Як став актором і режисером — нам невідомо. Начебто входив у трупу П.Саксаганського, який начебто доводився йому кумом. Начебто працював режисером у Коломиї і в Полтаві».

Якоюсь мірою прояснюють наші знання мемуари про боротьбу україн­ців за волю й державність Дмитра Солов’я, видані в діаспорі. Володимир Ду­бів, достатньо знаний кооператор тих часів, засвідчив: «Незадовго до відступу більшовиків перед денікінцями, десь так у червні 1919 р., був концерт у полтавському міському театрі. Островський співав «Ой, Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!»

Згадав він, звичайно, і дальші слова Шевченка:
Оживуть гетьмани в золотім жупані,
Прокинеться доля, козак заспіва:
«Ні жида, ні ляха!» А в степах Украйни –
О, Боже мій милий, — блисне булава!
І ще в якісь п’єсі чи пісні він досить легковажно говорив про жидів.
Яхніс Дробніс, голова Губвиконкому, тут же голосно дав розпорядження:
— Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!
І дійсно Островського негайно заарештували, і вже ніхто його більше не бачив».
Ось так! Була людина — й не стало людини... О часи!

Отож Олелькові Островському не було й сорока, як хижа куля енкаведистського зайди Дробніса (чи його виконавців-холуїв) знищила його фізично. Сподівалися ревні й нещадні послідовники Дробнісів, що й духу не лишиться від українського патріота творця, а бач, Божа, незнищенна правда таки пробилася і пробивається крізь історичне забуття. Пробивається задля нас, нині сущих, і тієї молодої, незацькованої отрутою ідеології й енкаведистськими тортурами парості молодої.

Сказати тільки — сорок років... Це до щему мало, а надто для набуття досвіду прозаїка (переважною мірою ми знаємо О.Островського саме в цій іпостасі); хоча, власне, кар»єрі артистичній він посвячував чи не найбільше душевних і духовних сил. До того ж, акторство приносило щоденний хліб в буквальному розумінні сло­ва. Але коротко про письменницьку діяльність.Писати Олелько Островський почав, мабуть що, як і більшість майстрів пера, в дитинстві або ж у ранній юності, адже перші серйозні публікації з’явилися на сторінках «Громадської думки» і «Ради», коли йому сповнилося заледве чверть віку. На оповіданнях, як справедливо зазначає Василь Яременко, помітний вплив письма корифеїв Бориса Грінченка та Олександра Кониського. Проте це ніскільки не зні­чувало молодого таланту, який вливав свою наелектризовану гарячу кров у вистраждане ним слово і, хоча згодом зануриться в змалювання подій історичних, сказати б, епохальних і визначальних для України, — все одно серце Оле­лькове клекотіло в унісон подіям, котрими жив у напруженому й неоднозначному дневі. І не в характері письменника, актора й просто свідомого порядного українця-патріота пересиджувати в кущах — навпаки поринав у життя з головою, без жоднісінької остороги й турботи про себе. Олелько Островський був натурою непогамовною і непосидючою, а тут ще й саме життя його шарпало-кидало з боку на бік, що не позаздриш... То він перебував на Кубані. То в Грузії ( у діючій армії). То в Західній Україні. Рідна його Золотоноша, Полтава, Харків, Катеринослав, Київ, Дрогобич, Львів, — ось ті міста, що стали своєрідною «стовповою дорогою», яка й визначала особисту, а надто громадсько-творчу долю.

Певна річ, Олелька Островського помітив читач, і письменник став найчитабельнішим автором творів на історичну тематику. Несподівано для самого себе став навіть знанішим А. Кащенка. Допитливий, україноцентриськи налаштований читач до «дірок» зачитувався історичними оповіданнями «Жовті води», «В сутіні ночі», «Корсунь», «Смерть Нечая», «Атакування Нової Січі», «Руйнування Батурина». Особливу бурю сум»ятливих, гірких почуттів викликало і прочитання повісті «Берестечко». Мимоволі напрошувалися історичні паралелі, коли читацька свідомість збурювалася і бунтувала: та годі вже Україні поразок! Скільки можна так ганебно і в неславі програвати... А головне, читаючи Олелька Островського, все ж не гасла, не притлумлювалася праведна надія, що ми, українці, ще сповна використаємо свій шанс, аби скинути ярма рабські — соціальне, а надто національне. Олелька Островського помітила тогочасна критика. Про нього писали Старицька -Черняхівська, Ніковський, Черкаський (детальніше на цьому зупиняється у своєму передньому слові професор Василь Яременко). Рецензії здебільшого були позитивними, хоча й звинувачення в поспішливості, фрагментарності викладу подій та змалюванні характерів частково справедливе. Лише частково. Адже вимагати більшої довершеності — було б утопією: ворохобно-розшарпані обставини особистого життя не давали Олельку Островському грунтовнішої можливості зосередитися. Однак яким розчаруванням і обуренням проймаєшся, коли надибуєш на критику тогочасного журналіста Павла Богацького. Той писав про історичні оповідання: «Читаються вони легко, оп»яняють часто нездоровим духом напівграмотного читача, і, крім фальші, зоологічного національного почуття і дикості та бундючного трактування історії святих змагань, — нічого більше не дають. Правда, дають ще чималий зарібок видавцеві, але це ледве чи почесний резон їх існування на книжковому ринкові...» Василь Яременко з приводу цього гидкого пасажу з гіркою іронією резюмує: «Коментарі здаються зайвими». Точно й справедливо резюмує. Але я не можу не додати й таке: «Навкололітературні пігмеї невмирущі, і, на жаль, сьогодні їхнє число в результаті суцільної грамотності не те що потроїлося, а подесятирилося...»

Але цур їм,пігмеям отим! Вони були й будуть, а нам треба йти своєю єдиною, многотрудною дорогою української праведності й пошанівку свого ж таки — р і д н о г о. Як на мене, то найразючіший спалах таланту Олелька Островського припадає на ранній період його творчості, тобто на 1906—1911 роки. В невеликій збірці оповідань та новел «В сутіні ночі» (в кращих речах) він заявив про себе як про майстра короткої форми першої руки. А оповідання «Хведоркова груша» по силі впливу й густині письма я без жоднісінької натяжки й перебільшення ставлю поруч з новелами геніального Василя Стефаника, психологічно вивіреними й бездоганними стилістично новелами Михайла Коцюбинського; чи, скажімо, доби пізнішої — вивершеними, мов скіфські скульптури, оповіданнями Григора Тютюнника. Аби читач мав конкретно-почуттєве уявлення, який май­стер слова Олелько Островський, наводжу словесні малюнки. Ось як починається зав’язка згадуваного оповідання: «Як виїдете із Золотоноші та поминете чимале провалля, що зветься Бакаївкою, то побачите неначе озеро, місцями се — чистовід, а місцями — болото, заросле осокою та очеретом. Мабуть, ніде нема стільки дичини, як тут: утят, гусят, чирят — сила! Часом аж гук іде від того крику пташиного!

Поруч — гори, вкриті пашнею та зеленою травою, трохи вбік — гору перерізує шлях, що веде до красногорського монастиря. За шляхом знову гора, вся вкрита лісом, аж до рівної місцини, де викохуються високі хліби.

На обніжку, при самій воді, росте червона калина, а як перебредете болітце, то влучите у другий ліс, що стоїть на рівній місцині, — уславивсь він квітками.

За лісом — жіночий монастир... Як повернете ліворуч, то під ногами у вас буде ліс; простягся він геть-геть, невидимо й ку­ди... Гонів за двоє відсіль буде глибоке та велике провалля, воно зветься Великою Бакаївкою, і все заросло травою, а за тим проваллям — знову ліс.

Ото ж в тому ліску, за проваллям, є могила; на ній, якраз посередині, стоїть зелена кучерява грушка; дика вона і стоїть немов вкрита смутком; мов з тяжкою журбою розчепірила вона своє розлоге гілля на всі чотири боки; мов прив»яли її листочки до половини, і не тріпотять вони при легкому подиху повітря, не посміхаються ясному сонячному променю!

Грушка стоїть на пагорку самітно.Мов цураються її інші дерева, геть одступились од неї і кучеряві ду­­би і ніжні берези. Цураються тієї грушки й люди. Як трапляється кому йти, особливо надвечір, тією галявою, де на пагорку стоїть Хведоркова груша, то кожне хоче якнайшвидше минути ту містину...»

Чи не правда — вражаючий малюнок? І який він точний і водночас розкішно-вивірений у своїх художніх мазках. Десятки, сотні разів треба було побачити цю місцину, аби вона з такою разючою яскравістю і незабутністю вкарбувалася в слово. Без перебільшення такі перлини-описи заслуговують, щоб їх поміщали в хрестоматії-підручники.

Але вчитуймося далі в сюжет новели. Народився Хведірко під стріхою заможного козака Марка Чемериса, і яка то радість для батьків була, коли вони втішалися, не могли навтішатися своєю єдиною дитиною-первістком. Та не минуло й трьох літ, як серед травневого солов»їного буйноквіття, немов чорна наруга-глузування, смерть забирає на той світ Хведоркову матінку. Сме­рть мами — це поза будь-яким сумнівом найжахніша трагедія, котра тільки мислима, але багатократно вона непоправніша, коли стається в родині сіль­ській. Невтримно плакали Хведірко, його тато, тітка, мамина сестра, ридала гірко: «Ой скажи ж мені, зозулечко моя, відкіль тебе виглядати! Ой у який же бік доріжку тобі промітати... Та коли ж тебе в гості ждати!.. Ой навіщо ж ти відцуралася нас, навіщо нас тяжко посиротила?.. Ой, чого ж тобі забажалося на цьому смутному ліжкові лягти?..» Цей речетатив-голосіння доймає серце до кожної кровини, і кожен, хто виростав у селі, певне, що пам»ятає подібні голосіння на похоронах, адже вони не просто жалібні, а стали знаковими, архетипними для українців.

Як не сумував Марко, а треба жити. Й одружився він, узявши за жінку вдову Пистину. А в тієї вдови злигодні по хаті бігали та ще й трійко дітей ... Не з любові одружувався Марко, а з необхідності. Тільки й утіхи було для мовчкуватого Марка, що рідна кров Хведірко, «таки його доглядав, як око в своєму ло­бі». Однак через сім років од нестерпно тяжкої роботи в сирому глинищі Марко віддав Богові душу. І вже тоді для десятилітнього Хведірка пішло не дитинство безжурне, а муки пекельні. Своїх Пистина дітей жаліла й не била, а по Хведіркові, чужому чужені, за найменшу провину, а то й просто через злу вдачу свою, — одразу стусани по голові, одразу знущання. Одного разу Пистина так побила бідне безневинне хлоп’я, що його водою відливали добрі люди...

Боже, скільки траплялося подібних історій поневірянь дітей-сиріт, повторювалося і повториться пізніше — в часи неймовірно трагічні — голодовок 1921 — 1924, 1932 — 1933, 1946 — 1947 років «на нашій, не своїй землі»... Мимоволі мені пригадується оповідь про себе мого бреусівського земляка Федора Федоровича Хміля, якому в голодовку тридцять третього було десять літ і якого всі називали Хведьком. Вигнала мачуха з хати Хведька, аби той «не об’їдав» її рідних двох дітей, і Хведько, приречений на вірну погибель, усе ж вижив, ночуючи з дружком-однолітком своїм по нещастю Ванею в скирті соломи: там хлопці зеренце знаходили та підхарчовувалися. А найдужче виручило знайдене гніздо їжачків, яких через кожні три дні смажили на вогнищі, «і такі вони смачні були, що аж пальці облизували...»

А то мачуха Пистина дала Хведіркові полив»яний глечик і наказала видоїти в обідню пору овець, яких він пас.

«Пошкандибав Хведірко, опираючись на пужално ( позавчорашнє сильне побиття мачухи давалося взнаки — О. В.), а голови й не здерже на плечах від думок... Виліз він на могилу, під ногами в нього зеленіє степ, залитий весняним промінням; то там, то тут бовваніють по степу темні людські постаті... Задивився Хведірко... Лежить широкий, неозорий степ... Мов груди якого велетня, розхристаний, покарбований він уздовж і поперек чорними перелогами. Засіяно степ хлібом, полито потом і сльозами... Скільки то тут людської невсипущої праці тих людей, що над ними так жартує їх недбайлива доля!...

Дивиться на степ Хведірко і очей не одірве...

Ось щось застогнало... То степ, то з його грудей зглибока линуть зітхання та жалі людської душі, що мов розтоплене олово далеко запали в землю... Подих вітру... А он ген-ген, гонів за кілька, щось мріє, бовваніє... То не мара, не душі грішників, що переганя святий Петро, ні! То людські злидні лізуть з одного кінця світу на другий...

Степ захвилював, застогнав і... змовк. Холодний подих вітру пробіг по ньому. Широкий степ, як широке й горе людське, спав під сонцем і тільки хвилинами прокидавсь під подихом весняного напівтеплого повітря... не мав він снаги до життя, він лише тоді починав жити, як весь вкривавсь густим білим килимом глибокого снігу, як його заколихували буй­ні вітрі північного краю, тоді він жив, тоді він дихав».

Чи не правда — картина степу вражає. Це не просто картина — це символ самої розпростореної й вільготно-невільної України. Але, як не трагічно, постаті людські з височини неба, чи пак — козацької могили, бачаться темними й присумленими. Навіть після геніального й неперевершеного змалювання степу великим нашим полтавцем Миколою Гоголем у своїй повісті «Та­рас Бульба» степовий обшир, відтворений Оле­льком Островським ніс­кільки не програє, а тільки поглиблюється й увиразнюється.

Врешті решт, зачудований красою-видінням степу, Хведірко спохоплюється: сонце було вже на південь, — йому треба овечок подоїти. Як мачуха звеліла. Кинувся глечика шукати — а його ніде немає. Немає отого глечика нового, ярмаркового ніде. Десь пропав, чи, може, хто вкрав, поки він степом милувався... Що ж йому, бі­до­ласі, тепер буде? Що він мачусі скаже? Немов у якусь чорну павучачу клітку попала перелякана дитяча душа Хведіркова. І світ йому немилий став. Смерть він надумав собі заподіяти.

«День вертав уже на вечір... В лісі було гарно.

Дерево розвивається, цвіте; краса була дивна! Крізь гущавину, з орішника, виглядало все вкрите, мов снігом, велике дерево черемха... Воно хитало віточками і мов шепотіло:

— Обмини мене, хлопче, адже моя краса не задля вішальника!..»

Думки, викликані побаченою черемхою, на певний час зупинили Хведірка в своєму страшному рішенні. Але ось він угледів осичку — «...і йому згадалась бабуся Захариха, як вона казала: «Осика того труситься, що на ній повісився Юда...»

Хлопець одійшов від осички, думаючи: «Не хочу ж я скінчати своє життя на тім самім дереві, що й христопродавець!..»

Ми, читачі, можемо тільки здогадуватися, в яких неймовірно болючих лещатах опинилася беззахисна перед жорстоким світом Хведіркова душа, і автор новели Олелько Островський, ніби вло­влю­чи наше пекуче ду­ман­ня-співпереживання, ще дужче підсилює тра­гізм, коли Хведірко опинився віч-на-віч з «самотньою кучерявою грушкою». Хведірко «став навколішки і склонивсь на всі чотири боки; далі побіг хутенько до отари: «Прощавайте, мої овечата! Хто то вас пастиме!..» Одну овечку навіть поцілував: пригорнувся до неї й поцілував у білу шийку... То була любима...

Вернувсь назад у ліс, до горбочка з грушкою: треба ж востаннє полежати на землі... Ліг...

— Господи, як же не хочеться вмирати... Як же хо­тілось би пожити на сві­ті!.. А мачуха?.. Ні. Не хочу жити, вмру... Може, маму на тім світі зустріну, татка... А мачуха нехай зостається!.. Що то вона робитиме, як мене не буде?.. А може її ще й у тюрму посадовлять?.. Ото й добре буде!.. А, та нехай собі!.. — закрив очі і мовчав...

Ні, годі думати, а то ще побоюсь...

Він раптово зліз на грушу і, оглядаючись, мов що краде, замотав за гілку кінець мотузка од батога. Зашморгнув коло горла і... впав... Груша здригнулась... і замерла; батіг нап»явся, Хведір зітхнув разів зо два, з жадобою вдихаючи повітря, та пізно. Тіло витяглось, почало синіти й холонути... Грушка стояла перелякана — і сама стала навіки страшною...»

Сильно і страшно написана новела Олельком Островським, і несамохіть напрошується узагальнюючий висновок: Україна для своїх дітей і досі лишається злою мачухою, бо ж ми, автохтонні українці, й досі почуваємося ніби в приймах... А ще думається й таке: про саму новелу «Хведоркова груша» напишуть майбутні дослідники в десятки разів більше, ніж сам її обсяг. Переконаний, що моє пророцтво збудеться.

Достатньо високо я оцінюю й оповідання «В наймах у громади», хоча композиційно, на мою думку, воно написане не зов­сім бездоганно Але то вже справа смаку . Головне, що новела має в собі справжню, непідробну художню вартість, і Олелько Островський не зрадив і тут своїй манері в зображенні правди народного життя, і ця правда настільки глибоко своїм генетичним вістрям занурена, що, на жаль, передбачила й подальші трагічні відтинки нашої долі.

Я мимоволі думаю зараз і про таке: чи вже мені суджено на білому світі, чи, як то кажуть, на роду написано, аби, починаючи ще з юних літ, записував свідчення очевидців про голодовки, зорганізовані тоталітарною совєцькою епохою, і читаючи, скажімо, «В наймах у громади», вражаєшся, наскільки люто й нещадно впродовж своєї історії Україну і в часи дореволюційні супроводжували голодовки. І надто діти потерпали. Найдужче потерпали, адже хто їх міг захистити і кому вони потрібними були, коли вже і їхні батьки повимирали. Ось якими мазками-деталями зображує Олелько Островський головного героя оповідання Харлантія: «Жовте лице, виснажене; сам сухий — коли б не шкура, то й кістки розсипались би. Голова, мов у того почвари, — сплеснена в пиріг, вона хиталась на довгій шиї, наче бараболя, настромлена на істик; великий рот, товсті губи. Очі витрішкуваті, зелені, в них не видко було найменшої змисловості». І далі по тексту новели дитина розповідає про себе, що на світі вона сама-одна, мов билина в полі — батьки вимерли, певний час він жив у тітки, але тітка його серед степу морозяного викинула, бо й сама, мабуть, з голоду вмирала. Хлопчика знайшли селяни майже мертвого. Але згодом малий Харлантій таки оклигав трохи й розповів про себе:

— Мені тітка не давала їсти.
— А хто ж тобі давав їсти?
— Ніхто...
— Ну, а що ж ти їв?
— Нічого...
— Ну, а до роботи неволила тебе тітка?
— Ще й била...
— Ще й била, кажеш... А як веліла що зробити, то як тебе називали?
— «Ти»...
— А хлопці тебе як називали?
— У тітки не було хлопців...
— А чужі хлопці дражнили тебе як чи ні?
— Байстрюком...

Отож вочевидь, що Олелько Островський не висмоктав свого героя Харлампія з пальця, а був свідком трагедії голодовки і такий діалог між хло­пчиком і селянами, що підібрали його, певне, міг народитися тільки з почутого й побаченого письменником на власні очі. Як, принагідно мовлю, й мені довелося почути історію з того людоморського тридцять третього про шестилітнього хлопчика Крупину від Кравчука Василя Івановича, що народився 1923 року в селі Кіндратка Ізяславського району Хмельницької області.

Ходила дитина від хати до хати їсти просила.
— Як тебе звати? — питалися люди.
— Кгупина.
— Крупина, чи що?
— Еге, Кгупина... — хлопчик жалібно кривився, — мої мама і татусько померли. І Петрик, і Галя виздихали, а я їжу добуваю...
В хату Крупину не впускали: дуже вже він завошивлений був і кволий. Ще вмре у хаті...

Аж порбачила хлопченя старенька тітка Параска, що жила самотиною край села в приземкуватій хаті під грушею схиленою, як і вона сама. Восени назбирала баба Параска з тієї груші грушечок, насушила на Божому сонці і тепер сушником рятувалась. А ще в баби була худа, як тертушка, коза. Доїлась потроху.

Хлопченя під плотом плакало, не знаючи куди податися.
— Чий же ти є? — баба Параска запитала. — Де живеш?
— Я... — зніяковів хлопчик, — ніде не живу. Нічий я...
— Ну то ходімо до мене. Може, щось їсти знайду.
Став Крупина в баби Параски жити. Доїла баба козу, грушки варила, зілля якесь знаходила — годувалися саламахою отією.

І так полюбив Крупина свою хазяйку, що й не відходив од неї.

Недовго та радість квітувала: вкрали козку-годувальницю бабусину. Не стало кізоньки...І баба Параска злягла, не підводилась. Зовсім не стало їсти.

Знову Крупина ходив селом, просив і плакав, щоб бабусеньку і себе порятувати харчем хоча б якимось... Ніхто вже нічого не давав — люди самі від голоду вмирали як мухи.

Прошамкотіла баба Параска до Крупини увечері:
- Завтра ж, мій хлопчику,йди до міста — там тебе до приюту заберуть, — й замовкла ледве дихаючи. Ранком Крупина торкнувся її руки — холодна...

Відхилив хлопчик двері важкі хатні поволі. Під сонце ступив дерев»яними хиткими ногами.Не зчувся, як у степу опинився. Отією стежкою він ішов, що до міста вела. Конюшина цвіла пахуча, метеликів було, як у раю. Крупина нарвав квіточок у жменю, жує листя. А воно чомусь нудить його і в голові паморочиться. Приліг Крупина на квітучому килимові степовому, пригаслими оченятами в небо дивився. А небеса як сон — м’які і чисті. В небесах йому мама привиділась, татко і братики менші. Хмарка одна спустилася низько-низесенько, ніби Крупину запрошує сісти на неї, у небо, до рідних своїх полетіти.

Такими історіями-новелами переповнена моя Книга буття України «Мор» вщерть...

Вразили своєю неперебутньою правдою й інші новели Олелька Островського — «Не-люди», »Примари», »Хатнє лихо», «Чесний злодій».

Одне слово, я переконливо й відповідально раджу неодмінно познайомитися з творами Олелька Островського, які замовчувалися протягом — подумати тільки! — дев»яти десятиріч.

Насамкінець з болем думаю про те, як таки несправедливо, підступно й підло обірвала дробнісівсько-бісівська куля світле українське життя письменника, який тільки починав розпрямлювати крила свого потужного таланту. В результаті нещадного винищення кращих синів і дочок Україна ще й дотепер не може отямитися; й досі триває — хай і приховано-завуальоване — духовно-фізичне знекровлення народу. Надто не дає спокійно дихати й думати ситуація, коли нас, українців, поменшало впродовж дутої незалежності на кільканадцять мільйонів. Цілком логічно: меншатиме й у майбутньому, доки триватиме геноцидна вакханалія й обдурювання українців, коли в руках невеликої купки космополітичних зайд опинилися майже всі народні багатства, надбані потом і кров’ю; коли засоби культурно-просвітницького та агітаційно впливу на свідомість (зокрема телевізії) на дев’яносто — дев’яносто п»ять відсотків опинилися у ворожого, безконтрольно знахабнілого племені. І про це маємо бити в усі можливі дзвони, бо це загрожує самій безпеці існування — хай поки що продекларованої — але нашої держави; і боятися не лише не треба, а й ганебно, адже йдеться про найболючіше, найсвятіше, найважливіше: чи збережемо ми себе як етнос?..

Проте як би не було бо­ляче, а вселяє надію те, що були такі патріоти-ідеалісти (в найчистішому святому розумінні), як Олелько Островський; живе й жертовно працює майже восьмидесятилітній мудрий і талановитий наш український козарлюга Василь Васильович Яременко, котрий крапля по краплі навертає багатьох і багатьох «незрячих гречкосіїв» до нашого рідного пракоріння , духу й любові; надіюся ще й тому, що з’явилися і з’являються в нас подвижники й меценати української справи, що люблять Україну і спра­вді «до глибини власної кишені». А серед них — незламний і послідовний у своїх діях учений, громадський діяч, Почесний голова наглядової Ради МАУП Георгій Васильович Щокін. Низький йому уклін за добро, яке робить він для незнищенності матері України.

Будьмо незрадливими, будьмо сильними!

Олесь ВОЛЯ

Замовити та придбати згадані книги Олелька Островського та інші видання з серії «Бібліотека української героїки» можна в ДП Видавничий дім «Персонал» за телефоном:
(044) 490-95-17; 490-95-18.