Україна, як євроштрафбат

Обамівське «перезавантаження» світової політики кардинальним чином зміщує акценти на євразійському материку. Україною ж, як об’єктом додатку зовнішньополітичних зусиль «сильних світу цього», схоже, знову затикають геополітичні дірки.

Захопившись боротьбою з СРСР, а потім насолоджуючись своєю перемогою в 1990-х роках, американці проморгали ривок Китаю з числа країн третього світу в наддержави.

За деякими прогнозами, Китай вже до 2015 року може стати світовим лідером за об’ємом промислового виробництва. Очікується, що ще раніше — до 2012 року — китайський фондовий ринок перевершить по капіталізації ринок акцій США і вийде на перше місце в світі.

Зрозуміло, поки у від­носинах між Вашингтоном і Пекіном зовні все виглядає більш-менш пристойно. Скажімо, в липні минулого року, виступаючи в рамках саміту з питань економічного співробітництва США-КИТАЙ, американський президент заявив, що відносини між двома країнами стануть визначальними для 21 століття. І, таким чином, стануть найважливішими двосторонніми відносинами в світі.

«Така реальність, яка зцементує наше партнерство», — підкреслив Обама.

Проте в Білому домі чудово розуміють, що економічні успіхи Піднебесною можуть спричинити зміну геополітичного лідера.

І щоб цього не відбулося, Вашингтон, схоже, вже зараз створює нову систему заборони. Щось на зразок розробленої в кінці 40-х Кеннаном концепції політики «заборони СРСР», а також знаменитої антирадянської «анаконди» Коена-Кіссінджера.

Таким чином, на перший план виходять країни Середнього Сходу, а також Росія, яка американськими стратегами мислиться як ключовий елемент нової антикитайської «анаконди».

У Білому домі розуміють, що єдиною реальною загрозою для Китаю може бути тільки відновлена подібність колишнього СРСР. Тільки такий величезний монстр біля китайських меж здатен зробити Пекін компроміснішим.

Обаму зараз критикувати модно. Проте якщо йому вдасться провернути російсько-китайську «багатоходівку», то це з лишком перекриє всі його дрібні зовнішньополітичні промахи.

Схоже, поки все йде за планом, судячи по тому, як і Москва, і Пекін захопилися євразійською ідеологічною «химерою».

Багато українських політичних і навколополітичних діячів, що зараховують себе до «націонал-патріотів», люблять оперувати старокатоличними кліше по відношенню до Москви і називати нинішні російські реалії «візантійщиною».

Все це, мабуть, у минулому. Те, що створюється в Росії з початку нового тисячоліття — це постмодерністський варіант євразійства (який, до речі, має мало спільного з класичним євразійством 20-х років минулого століття економіста Савіцького, мистецтвознавця Сувчинського, філософа Флоровського і етнолінгвіста Трубецького).

Навіщо це треба Москві? Там, очевидно, чомусь вирішили, що, враховуючи депопуляцію сло­в’ян­ського населення і зростання чисельності тюркського сегменту російського суспільства ставити треба саме на останніх.

Обережна апологія Сталіна або визнання «антизахідника» Олександра Невського «ім’ям Росії» (а не Дмитра Донського, скажімо, як символу розгрому Золотої Орди) — це, судячи з усього, підготовчий етап до м’якого переходу від візантійства до євразійства — «лицарям степу», Тамерлану і Чингісхану.

Схоже, ідеї Дугіна починають знаходити реальні контури.

Проте, найцікавіше, що, на радість Вашингтона, євразійством захопився і Пекін. Китай фактично створює свою «євразійську» ідеологію, яка поступово витісняє комуністичну, таку, що входить у все більш разючу суперечність з реальністю.

На XVI з’їзді компартії Китаю, який відбувся в листопаді 2002 року, була розроблена концепція «Чжунхуа міньцзу» — єдиної китайської нації, а також поставлено завдання «неухильно прославляти і упроваджувати національний дух», що названо стратегічною метою і, більш того, необхідною умо­вою для виживання китайської нації, а, отже, і китайської держави.

На концепції «Чжунхуа миньцзу» слід зупинитися детальніше, оскільки багато її положень вельми цікаві з погляду сучасного геополітичного «піару».

Зокрема, до історії Китаю зараховується не тіль­ки історія ханьского етносу, але і народів, скорених Китаєм хоч би на короткий період (наприклад, тувинців, казахів, киргизів), а також історія тих народів, які захоплювали Китай (чжурчженей, монголів, маньчжурів). Ну чим не китайський варіант російського євразійства!

Відповідно, як територіальні придбання Китаю сучасні китайські історики представляють результати завоювань неханьских держав (наприклад, монгольської і маньчжурської).

Таким чином, національним героєм Китаю визнається згаданий Чингісхан (!). У епоху постмодерністських ідеологій нікого не цікавить, що в реальності він виступав по відношенню до Китаю як жорстокий окупант.

Реальність відходить на другий план. У китайській євразійській ідеологемі важливе те, що монгольська імперія, що тягнулася в XIII-XV ст. аж до нинішніх меж Євросоюзу, сьогодні оголошується китайською державою (за історичну «зачіпку» взята та обставина, що формально монголи дійсно заснували в Китаї свою династію Юань, повалену, до речі, самими китайцями в 1368 році).

Подібна конструкція історичного «міфу» дає можливість китайцям мати територіальні претензії до всіх без виключення держав, з якими КНР межує.

Поки американці можуть бути більш-менш задоволені. Євразійством вдалося заразити як Москву, так і Пекін, відриваючи їх від своїх тисячолітніх традицій і зіштовхуючи їх тим самим на одному геополітичному і ідеологічному полі.

Головне, за канонами англо-саксонскої зовнішньої політики, зміцнювати слабкішого. Очевидно, що на сьогоднішній день це Росія. Тому Америка і «здає» пострадянський простір і, фактично, дає Москві зелену вулицю для формування своєї євразійської «імперії-химери».

Ну а, по Бжезінському, як відомо, ніякої Російської імперії без України бути не може.

Світова кон’юнктура змінюється стрімко. Ще років п’ять тому Вашингтон, стривожений зростанням впливу ЄС і амбіціями Москви, робив все, щоб підтримувати «в бойовому стані» своє улюблене дітище — Балто-Чорноморську дугу.

«Перезавантажена» ж Обамой Америка вже, схоже, не боїться ні Євросоюзу, ні Росії. Зрозуміло, небезпека російсько-німецького альянсу нікуди не зникла. Але тепер її головна фобія — Китай.

А тому геополітичний «укрштрафбат» тимчасово переходить з варшавського в московське підпорядкування і перекидається на китайський фронт «великої євразійської гри».

Добре, що в центрі Європи є такий «багатовекторний» геополітичний «штрафбат», яким сильні світу цього можуть затикати будь-які геополітичні дірки.

Цікаво, яка «світова дірка» буде наступною? Може Близький Схід? Втім, здайся, нами вже там затикалися в 2003 році, перед цим пошугавши для профілактики «кольчугами».

Віталій Білан, для УП