ІСТОРІЯ ПРАСКИ: ВИНАХІДНИЦТВО ЯК МИСТЕЦТВО

Сьогодні ми навіть не можемо собі уявити, як можемо обійтися без праски — цього вкрай потрібного у нашому побуті технічного устрою.

Багато технічних устроїв створює жертовна праця і хист творчих людей різних національностей. На жаль, їх прізвища розчиняються у широкому плесі людської невдячності за принесене благо. Так само сталося і з тими, хто був причетний до створення такого потрібного домашнього помічника, як праска. Цей прилад робить наш одяг гладким і приємним на вигляд, розгладжуючи зморшки та дезінфікує його. А ось історія створення праски сягає своїм корінням сивої давнини, а шлях її вдосконалення різнобарвний і цікавий.

Десь 6500 років до нашої ери людина придумала перший пристрій, за допомогою якого можна було робити тканину гладкою і рівною. Вважається, що вперше для прасування одягу почали застосовувати пласке каміння.

Починаючи з п’ятого століття до нашої ери, у Древній Греції, за певною технологію, вологу тканину прасували, протягуючи її між двома пласкими брилами каміння, що нагрівалися сонячними променями. Але така технологія, здебільшого, приносила користь лише при прасуванні довгих частин одягу. З появою в одязі людини невеликих місць, що мали складки, їх почали прасувати невеличким за розміром нагрітим на ватрі, пласким залізяччям з ручкою.

Особливої майстерності у цій справі набули греки. Вже у четвертому столітті до нашої ери вони навчилися за допомогою цього способу навіть плісирувати свій одяг.

Інакше прасували свій одяг древні римляни, які у першому столітті нашої ери застосовували для цього дерев’яний прес. Випраний одяг розташовували між двома широкими дерев’яними дошками, які між собою стискалися за допомогою лещат пресу. Згодом римляни перейшли до технології греків, але замість плаского залізяччя почали використовувати нагріті на вогнищі залізні молотки з ручкою. Такі молотки були різні за розміром і вагою. Великими молотками прасували пласкі частини одягу, а маленькими — різні складки й рюші.

В Китаї існувала своя технологія прасування одягу, яка відрізнялася від попередніх тим, що одяг прасували розігрітою залізною пательнею. В залежності від матеріалу одягу, застосовували різні способи її нагріву. Для одягу із жорстких тканин в пательню засипали жар дерев’яних вуглин, а для шовкових — розпечений пісок. Коли залізна пательня розігрівалася до потрібної температури, її пласким денцем водили по тканині.

Натомість в Європі у цей час прасування одягу мало декілька різновидів. Деякі північні народи прасували одяг, використовуючи відполіровану водою і піском морську гальку з приробленим до неї держаком. Інші, зокрема народи Центральної та Східної Європи, замість гальки використовували деревину. Засобами прасування слугували пласка і кругла палиця, які робили з твердих порід дерева завдовжки 40—50 сантиметрів. На пласкій частині деревини були штучно зроблені невеликі зубці аж до самої ручки, і називався цей придад на Україні «пральник». У північних народів він називався «рубель». Технологія прасування була такою: обгорнувши круглу палицю одягом по ньому багато разів прокочували «пральником», зубці якого і розгладжували зморшки. З поширенням такого способу прання білизни на територію Росії «пральник» отримав назву «ребрак».

Більшість виготовлених «пральників» мали різь­блене оздоблення, зроблене місцевими майстрами. Їх прикрашали візерунками і навіть художніми сюжетами, але найкраще це виходило у норвежців. Вони навіть ручку, за яку тримали пральник, робили у вигляді коника, оленя або іншої фігури.

Такий спосіб прасування білизни надовго затримався в селах і застосовувався для одягу, зробленого з грубої тканини. У міській місцевості, де тканина одягу була ніжна, прасували за допомогою залізного кухля, куди заливали окріп, і рівною гладкою підошвою розгладжували зморшки на одязі. Ці тканини також прасували і за допомогою нагрітих скляних кульок, які прокочували по тканині.

За час середньовіччя римські металеві молотки для прасування одягу вже були вдосконалені європейськими майстрами, які надали їм форму човників з ручкою зверху. Робили їх суцільно литими, і тому вони були важкими у використанні. Вага найбільшого з них досягала 10 кг, і застосовували його професіонали прасування білизни та шевці. Для домашнього вжитку відливалися праски малої форми з вагою бл. 5 кг. Також в музеях техніки можна побачити суцільнометалеві праски у формі кита, бика тощо. Меншої ваги таку праску відливати не було сенсу, бо вона б дуже швидко охолоджувалася. Із-за того, що нагрівали такі праски на вогні (або у печі), їх ручки теж сильно нагрівалася, і тому, щоб не обпекти руку, використовували складену у кілка шарів тканину. Недоліком таких прасок було і те, що для нагріву суцільно металевої праски потрібно було багато часу. Усували цю ваду, купуючи їх парами. Поки одна з них нагрівалася, іншою прасували білизну, роблячи процес прасування безперервним. Ще одним недоліком таких прасок було те, що при нагріванні на відкритому вогні підошва та бік праски вкривалися кіптявою, тому перед тим, як прасувати білу білизну, спершу потрібно було цю кіптяву зняти, провівши декілька разів підошву по іншій тканині.

Незважаючи на зазначені недоліки, такі праски дуже швидко набули поширення у більшій частині світу. В Україні та інших державах Європи такі праски використовували майже до середини ХХ століття, особливо в селах.

На початку ХІХ століття проблему ваги литої праски, нагріву та іншого вирішили за допомогою створення з’ємної підошви. Поки одною з них прасували, інші в цей час нагрівалися. До того ж з’ємні підошви можна було робити будь-якої форми, а, отже, і різного призначення: одні для манжет, інші для плісирування, треті для рюшів і так далі. Таке вдосконалення праски було оцінено прачками і шевцями, але у побуті така праска не набула поширення. Пересічні громадяни надавали перевагу простим суцільним металевим праскам. 

Так поступово наш технічний прилад для прання білизни робив свої кроки на шляху вдосконалення: пласке каміння — металевий стрижень — пательня — римські молотки — суцільнометалевий кусень заліза у вигляді човника з пласкою підошвою.

Оригінальний засіб для прасування одягу застосовували на Сході, де у ХVI столітті для цього використовували праски, зроблені з глини. За своєю формою вони були схожі на невелику випуклу ємкість з ручкою, вгорі якої був отвір, через який всередину засипали розжарені вуглинки, які і нагрівали підошву глиняної ємкості. З усіх вона мала маленькі отвори для надходження всередину повітря, щоб підтримувати розжарення вуглинок. Нижня частина глиняної праски — підошва — була гладенькою і нею прасували одяг.

Голландські ковалі, ознайомившись із принципом нагріву глиняної праски, взяли його до уваги і модернізували суцільнометалеву праску, залишивши її залізною, але з порожниною всередині, куди засипали розжарені вуглинки. Форму праски залишили такою, яка була у суцільнолитої у вигляді човника, який став схожим на пароплав. Верхню металеву ручку вкрили деревом, і тепер праска стала більш зручною в роботі. Тепер верхня частина — кришка праски — підіймалася вгору, щоб було можливо засипати в середину розжарені вуглинки. Деякі з таких прасок оснащували для піднімання кришки спеціальним механізмом, за допомогою якого регулювали і температуру нагріву праски. Чим вище підіймали кришку праски, тим менш гарячішою ставала підошва. З метою створення тяги кришка праски мала отвори у вигляді зубців. Відповідно нижні боки праски теж мали щілини для надходження в середину повітря і створення тяги. Однак це не дуже допомагало, і тому раз у раз потрібно було розмахувати праскою в повітрі, або дмухати на неї, щоб затухаючі вуглинки знову розжарювалися. Такі праски випускали різного розміру, а за рахунок того, що всередині праска мала порожнину, вага її зменшилася.

Модернізована праска сподобалася жінкам, які здебільшого нею і користувалися. Однак її серйо­зним недоліком було те, що під час дмухання на праску або розмахування нею у повітрі маленькі вуглинки випадали з щілин праски на одяг та дерев’яну підлогу, пропалюючи їх. Крім того, вуглинки з дерева виділяли багато їдкого диму, який різав очі і був причиною хвороб легень у професійних прасувальниць. Втім, попри недоліки модернізованої праски, художник Генрі Морланд увіковічив це технічне надбання людства, намалювавши картину, де зображено, як прачка прасує одяг одним із різновидів такої праски.

Згодом такі праски поширилися на усій території Європи і користувалися не меншим попитом, ніж суцільнометалеві.

Науково-технічна революція ХІХ століття теж вплинула на модернізацію праски — тепер підошва нагрівалася вже за допомогою згорання спирту, що надходив в середину корпусу і там згорав. Новий прилад мав безперечну перевагу над прасками, що нагрівалася за допомогою вуглинок або на вогні. Процес нагріву спиртової праски займав усього десять хвилин, а вага була значно меншою від своїх сестер. Крім того, така праска не чаділа і не пропалювала вуглинками одяг. Спиртову праску можна було використовувати і під час подорожі. Працювала праска за принципом примусу, для чого мала у своїй конструкції насос, який приводився у дію за допомогою годинникової пружини, яку заводили ключем. Згодом інколи замість спирту почали використовувати керосин. Незважаючи на те, що така праска коштувала дорожче від своїх старших сестер, вона стала вірною помічницею тодішніх домогосподарок.

Проміжок часу з кінця ХІХ — початку ХХ століття був найбільш насиченим для модернізації праски. Так, французькі винахідники за цей час приділили достатньо уваги модернізації самої форми праски. Вузькі з них, названі «пагоди», були придумані для прасування корсетів, а маленькі, з довгою ручкою, застосовували для чепчиків.

Французькому винахіднику належить і першість застосування електрики для нагріву підошви праски (патент №354 виданий у 1880 році). Підошва праски нагрівалася за рахунок вугільних стрижнів, прокладених всередині праски і приєднаних до електричного струму. Однак вугільні стрижні створювали між собою надзвичайно сильну електричну дугу, яка видавала назовні стільки іскор, які пропікали одяг, що від такої праски швидко відмовилися.

Лише у 1901 році француз Арман Лавре запатентував створену ним зручну електричну праску. Їх випуск на початку ХХ століття налагодила фірма Calor.

Інакше підійшли до модернізації праски і самої технології прасування англійські винахідники. Ними було запатентовано чималу кількість прасок-пресів для одягу. Праски-преси набули широкого вжитку у професіоналів, що обслуговувують готелі та ресторани і в наш час, але тепер ці прилади значно модернізовані.

У США процес модернізації праски засобами нагріву підошви розпочався з того, що для цього було спочатку застосовано газ, який надходив з балону за допомогою гумового шлангу. Але через пожежі, викликані недосконалістю таких пристроїв, що працювали на вибухонебезпечному паливі, їх експлуатація була заборонена.

На початку ери електропрасок було створено їх багато різновидів. Так, створення ще одної електропраски розпочалося в США з того, що вина­хідник Генрі Сілі запропонував пристрій, що теж нагрівався за допомогою електричного струму, і 6 червня 1882 року отримав на свій винахід патент за №259054. Праска вагою у 15 кілограм нагрівалася за 30 хвилин. Але із-за своєї ваги ця електрична праска теж не набула поширення. Лише у 1903 році клерк електричної компанії Онтаріо Ерл Річардсон вдосконалив електричну праску Генрі Сілі, використавши у якості нагрівального засобу тонкий металевий дріт з високим опором. У ході іспитів праски виявилося, що вона мала нерівномірний нагрів підошви, і тому винахідник розпочав експериментувати, намагаючись досягти рівномірність нагріву усієї нижньої площини праски. Старанність і наполегливість увінчалися повним успіхом. Через певний час винахідник Річардсон представив вдосконалену ним праску, яка мала рівномірний нагрів підошви, невеликий розмір і малу вагу, що дозволило йому у 1905 році запатентувати свій винахід. Маючи кмітливий розум та підприємницьку вдачу, Ерл Річардсон збагнув, які вигоди він може отримати від організації справи із виготовлення й продажу подібних приладів, і тому одразу відкрив своє виробництво електричних прасок та інших нагрівальних приладів.

Однак Європа не визнала і не визнає першість у створені електропраски за американцем, вважаючи, що це право належить французу. Не беручи на себе роль арбітра, ми можемо лише зазначити, що завдяки вищезазначеним винахідникам у ХХ столітті людство отримало надійного технічного помічника — електричну праску.

Наступне вдосконалення праски відбулося у 1924 році, коли винахідники США додали до неї пристрій, що розширив її функції, надавши прасці можливість зволожувати тканину одягу під час прасування. Це значно полегшило процес прасування одягу, особливо добре висушеного.

Змагаючись між собою, фірми, що займалися виготовленням електропрасок, почали шукати інші можливості модернізації цих приладів і вже у 30-і роки ХХ століття фірма «Calor» випустила праску, що мала антипригарну підошву.

Через певний час праску озброїли механізмом, що дозволив регулювати температуру нагріву підошви і який отримав назву термостат. Це дозволило жінкам без зайвих зусиль прасувати одяг, що потребував різну температуру.

Не задовольняючись тим, що вже було зроблено на шляху модернізації, технічно-творчий розум винахідників ще більше розширює функції праски, додаючи до її можливостей ще й відпарювати одяг. Далі ще більше: з’являються міні-праски, праски, якими можна користуватися під час подорожі, праски із спеціальними насадками, носиками і з різним покриттям підошви нагріву тощо. Навіть сьогодні, незважаючи ніби на всеозброєння сучасної праски, винахідники продовжують її вдосконалювати.

Олександр БЄЛОШИЦЬКИЙ,
канд. пед. наук
Матеріал надано редактором журналу «Історія в школі»