СЕКТОР БЕЗПЕКИ

Сьогодні в центрі уваги суспільства стоїть питання про майбутнє нашої країни. Про це говорять і пишуть всі: керівники держави, політики, науковці, експерти. Це вірна ознака, що країна потребує змін і знаходиться на переломі. Яким буде майбутнє України? Який прогноз чи сценарій здійсниться? Звичайно, багато що залежить від лідерів і передусім від новообраного Президента України. Але значною мірою й від кожного із нас. Повертаючи голову назад, ми можемо з жалем констатувати — за спиною низка криз, жодної завершеної реформи, в яких стратегічні цілі лише декларувалися та мало що робилося для їх досягнення, у тому числі й Стратегії національної безпеки України (попри її недоліки, досягнення або суттєве просування у напряму визначених нею цілей, безумовно, зміцнило б нашу безпеку).

Таким чином, ми всі чітко розуміємо, що Україна на перепутті. При цьому не тільки керівництву держави, але й українському суспільству необхідно здійснити свідомий вибір від кого (чого) і куди (ради чого) ми маємо рухатися. Тому від нашого вибору залежить, відповідь на питання: або ми подолаємо кризові явища (в політичній, економічній, соціальній та гуманітарній сферах) й перетворимося на країну, яку поважають у світі, де проживає населення з високим рівнем добробуту та гарантованим рівнем демократичних свобод, або ж нам судилося стати свідками подальшої деградації великої європейської держави. Тобто ми опинилися в такій ситуації, коли на багато питань подальшого державного будівництва (у широкому розумінні цього слова) необхідно невідкладно знайти відповіді, знайти засоби (ресурси) та вибрати відповідні засоби їх застосування, щоб приборкати кризові явища, домогтися стабілізації, почати низку реформ, які б заклали надійне підґрунтя цивілізаційної модернізації суспільства. Звичайно, варто погодитися з тими із нового керівництва державою, які стверджують, визначальною серед них є реформа системи державного управління. Це ключ до успіху, у тому числі й щодо розв’язання комплексної проблеми забезпечення національної безпеки України.

Загальновідомо, належна ефективність державного управління у сфері національної безпеки, передусім забезпечується своєчасним та комплексним реформуванням сектора безпеки, адекватним рівню загроз національним інтересам, а також відповідним підвищенням рівня професіоналізму й відповідальності посадовців в усіх ланках управлінської ієрархії. Саме тому керівними документами у цій сфері передбачено, що виконання стратегічних завдань державної політики національної безпеки, потребує відповідного інтелектуально-кадрового забезпечення, а серед пріоритетних напрямів реалізації вказаної політики визначено реформування і розвиток систем освіти та підготовка кадрів для органів державної влади.

З іншого боку, міжнародною спільнотою постійно акцентується увага на гострій необхідності розв’язання комплексної проблеми забезпечення як міжнародної, так національної безпеки. Незважаючи на різні підходи щодо розв’язання цієї проблеми у різних країн, не викликає сумніву, що це наріжний камінь їх державної політики, на вироблення та практичну реалізацію якої спрямовуються значні матеріальні, інтелектуальні та кадрові ресурси. Такий стан речей обумовлений низкою чинників, які генерують комплекс взаємопов’язаних завдань, що покладаються на національні та міжнародні структури безпеки. 

Висновки переважної більшості фахівців, які працюють у сфері безпеки, свідчать — розвиток держав відбувається у нестабільному та просякнутому невизначеностями глобальному середовищі. Вказані невизначеності по суті є невідомими в глобальному рівнянні міжнародного миру, стабільності й майбутнього практично всіх країн світу, починаючи з відповіді на питання: чи вдасться зменшити катастрофічну прірву між багатими та бідними країнами, й закінчуючи питанням — яка ймовірність зростання доступності для терористів біологічної, хімічної та ядерної зброї? При цьому має місце стійка тенденція не тільки щодо зростання кількості вказаних невідомих, а й збільшення їх негативного впливу на міжнародну стабільність та національну безпеку держав.

Зокрема, уже сьогодні проблеми крайньої бідності та низької якості державного управління є благодатним підґрунтям для тероризму, організованої злочинності, тотальної корупції, вимушеної масової, а відтак і важко контрольованої міграції. Це означає, що якщо політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні системи не будуть гармонізовані, якщо лідерам провідних країн світу не вдасться знайти балансу комплексу взаємоприйнятних компромісів з низки не вирішених на сьогодні проблем безпеки, напруженість, масові безпорядки, хаос охоплять величезні за площею та народонаселенням регіони.

Незважаючи на новітні парадигми суспільного розвитку та управлінські технології (типу «гуманітарна парадигма державного управління», «людино-центрична модель побудови держави», різноманітні «сітьові моделі» управління, «концепції сталого розвитку» тощо) й намагання в кінцевому підсумку здійснити «роздержавлення» (максимально зменшити вплив держави на суспільне життя) і таким чином перетворити держави у своєрідного «нічного сторожа», не може бути сумніву стосовно того, що в найближчі десятиріччя держави залишаться визначальними акторами в архітектурі світового порядку зі своїми мінусами (держави є досить егоїстичними акторами) та плюсами (саме держави сьогодні є головним інструментом захисту національної ідентичності, національних матеріальних і духовних цінностей). З огляду на це саме в руках політичних лідерів та інтелектуальних еліт держав значною мірою знаходиться ключ від безпеки міжнародного співтовариства, хоча економічна глобалізація та розповсюдження інформаційних технологій й призводить до створення віртуальних груп по інтересах, ускладнюючи здатність держав до ефективного управління, у тому числі й у сфері національної безпеки.

На жаль, за роки незалежності в Україні не розв’язаними залишилася низка ключових проблем державотворення. Це породжує реальну загрозу переведення у практичну площину питання щодо кризи державності, аж до розпаду держави. Так, із-за сліпого копіювання досвіду інших країн щодо реформування в соціальній та економічній сфері, слідування «порадам» різноманітних експертів і фахівців (головним чином ліберального ґатунку), фактично відбулося руйнування потужного на початку 90-років національного індустріального, наукового та науково-технологічного потенціалу країни, було розпочато, але так і не завершено низку реформ в різних сферах життєдіяльності суспільства та держави. Зокрема, не була побудована ефективна система соціального захисту, яка б відповідала ринковим умовам, в цілому не було створено надійні політичні умови для забезпечення сталого розвитку суспільства, до цього часу не здійснено комплексного огляду сектора безпеки. Тому Україна все ще стоїть на порозі проведення глибоких системних змін в той час, як інші країни пішли вперед.

Вказані обставини висувають відповідні вимоги щодо суттєвого підвищення якості наукових досліджень у галузі науки «державне управління» та впровадження їх результатів у практичну державно-управлінську діяльність, а з іншого боку — вимагають кардинального поліпшення якості та структури професійної підготовки наукових та управлінських кадрів для системи забезпечення національної безпеки, суттєве підвищення професіоналізму і компетенції державних службовців, гнучкість та різноманітність їх професійної підготовки.

Таким чином, розв’язання комплексної проблеми забезпечення національної безпеки має стати для українського суспільства та його еліти ціллю загальнонаціонального масштабу. Її успішне досягнення передбачає формування системи управління у сфері національної безпеки, адекватної наявним та очікуваним загрозам Україні. Головною передумовою успішності вирішення цього складного завдання має стати якомога швидке формування у політичної, економічної та інтелектуальної еліт України чіткого стратегічного і, що варто підкреслити — консолідованого бачення її майбутнього та шляхів його досягнення, що не можливе без сутнісного розуміння процесів, які відбуваються в державі та навколо неї.

І в цьому контексті важко переоцінити роль у цьому процесі національних за духом та патріотично налаштованих фахівців, робота яких пов’язана з експертно-аналітичною, консультативно-дорадчою та організаційно-розпорядчою діяльністю у сфері забезпечення національної безпеки. Від вказаних фахівців, зокрема, потрібне глибоке розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві, знання основ теорії національної безпеки та державного управління, проблем, уміння оперативно приймати управлінські рішення з урахуванням значної кількості досить суперечливих чинників. При цьому склад­ність і неординарність завдань, що стоять перед управлінськими структурами сектору безпеки, постійно підвищують рівень вимог не тільки до таких рис державного службовця, як професіоналізм, компетентність, ділова ефективність, а й його моральної позиції, почуття боргу та відповідальності за долю країни. На наше переконання такі риси, зокрема, формуються у фахівців, які отримують фахову освіту в Національній академії державного управління при Президентові України за спеціальністю «Державне управління у сфері національної безпеки» за освітньо-кваліфікаційним рівнем «магістр» та здійснюють наукові дослідження в аспірантурі та докторантурі на кафедрі національної безпеки академії.

З іншого боку, фахівці, про яких ми ведемо мову, мають бути почуті, їх наукові, аналітичні, експертні напрацювання мають бути ефективно використані у практичній діяльності щодо забезпечення національної безпеки. І в цьому контексті вкрай важливим є реалізація вимог Президента України щодо підвищення якості управління у сфері національної безпеки. Мова передусім йде про консультатавно-дорадчі та наукові інституції створені при Президентові України, який здійснює, відповідно до Конституції України, загальне керівництво у сфері національної безпеки.

Так, нещодавно Президент України поставив низку завдань щодо кардинального підвищення якості управління у сфері національної безпеки. Зокрема, має бути невідкладно завершена робота з нормативного забезпечення сектора безпеки та оборони, підвищена ефективність своєчасного виявлення та попередження загроз, що негативно впливають на розвиток соціально-економічних, політичних, етнокультурних процесів, або ж підривають обороноздатність країни, посилена координаційна робота щодо діяльності органів виконавчої влади у сфері гуманітарної, інформаційної, екологічної, техногенної та соціальної безпеки, бо саме від цього, на переконання Президента України, залежить успішність нового курсу системних реформ.

Таким чином динамічність світових процесів, наростання глобальних загроз, їх системний характер та значна невизначеність, пред’являє дедалі жорсткіші вимоги до системи державного управління у сфері національної безпеки, зокрема, щодо її ресурсного та інтелектуально-кадрового забезпечення.

Необхідність виявлення, попередження та нейтралізації загроз національній безпеці, що значно відрізняються від традиційних, забезпечення фізичного захисту громадян, ставлять перед органами державної влади та науковцями завдання розробки й реалізації стратегій розвитку країни в умовах, коли чинники, які породжують небезпеки реалізації національних інтересів, проявляють себе дуже динамічно і тісно взаємопов’язані. Тому перед Україною постає завдання побудови такої системи забезпечення національної безпеки та її інтелектуально-кадрового забезпечення, які здатні постійно трансформувати характер своїх дій, випереджаючим чином адаптуючись до сучасних вимог.

Григорій Ситник,
доктор наук з державного управління, професор,
завідувач кафедри національної безпеки НАДУ