ТАКЕ КІНО...

Від редакції: цьогорічний престижний Міжнародний телекінофестиваль детективних фільмів DetectiveFEST був як ніколи велелюдним і представницьким. Попри світову кризу 26 країн подали на конкурс 400 фільмів та телесеріалів. Україна була заявлена однією-єдиною роботою: малобюджетною двосерійною стрічкою київської кінокомпанії FRESH Production UA — «Поїзд, що зник». На загальне здивування знавців і шанувальників жанру цей Поїзд для наших земляків виявився щасливим. Він не зник і не загубився поміж кількох сотень конкурентів, а привіз аж три нагороди. Серед них — вельми престижну, за краще виконання ролі позитивного героя, спеціальну нагороду журі фестивалю самому фільму і диплом за акторську майстерність одному з виконавців.

Сценарій «Поїзда, що зник» написали за мотивами власного однойменного роману відомі українські письменники Наталя та Валерій Лапікури, кадрові працівники МАУП. Відтак ексклюзивне інтерв’ю переможців — щотижневику «Персонал плюс».

Поїзд метро, що зник разом із пасажирами на одному з перегонів 30 років тому — це реальність чи ваша фантазія?

— Колеги, ми ж із вами на Деміївці. Пригадайте, що віднайшли за кілька кроків від редакційного корпусу під час будівництва МАУП — засипаний піском бункер командного пункту штабу цивільної оборони чи то правобережної частини Києва, чи то навіть усієї столиці. Там зараз кав’ярня, студенти більярд ганяють. Поїхали далі. Чому досі не запустили лінію метро на Теремки? Та тому, зокрема, що під Деміївською площею, метрів за п’ятсот звідси прохідники наштовхнулися на залишки якоїсь потужної підземної залізобетонної споруди, сколупнути яку, здається, вони так і не змогли, довелося обходити.

До підземного бункеру республіканського Штабу цивільної оборони УРСР, що біля станції метро «Університетська», у роки перебудови навіть журналістів водили. Потім, щоправда, ці екскурсії припинили.

Якщо не секрет — де дислокується бункер, описаний у вашому романі, а згодом і в фільмі?

— У службових документах він фігурує як «об’єкт 100». Ми розмовляли з людьми, котрі там працювали. Звісно, знаємо, де це. Але навіщо отак одразу видавати всі секрети? Дочекайтеся прем’єри фільму чи бодай перечитайте сам роман.

А де його взяти?

— Тут така майже детективна історія: він вийшов у 2004-му році в одному з київських видавництв, а 2005-го року навіть одержав нагороду на Міжнародному Тернопільському книжковому форумі. А потім почалися дива: видавці ниділи, що книга чомусь не розкуповується. Проте коли наші знайомі книгопродавці зверталися до видавництва, то чули: ой, що ви, все розпродали, жодного примірника не лишилося. Нічого дивного в цьому немає, типова для України ситуація: замість чесно, довго і плідно працювати з автором, урвати від нього «шмат м’яса» і відскочити вбік.

А як щодо моральності кінопродюсерів?

— Небо і земля. FRESH Production із нами працювали і працюють коректно, високопрофесійно і дуже порядно. Взагалі ця молода кінокомпанія, їй, здається, лише три роки, вселяє надію, що не все так погано у нашому кінодомі, як про це плачуть уповноважені інстанції і окремі «увічнювачі». Нагороди «Детективфесту» — тому підтвердження.

А до речі, як зреагували згадані вами уповноважені і увічнювачі на успіх українського фільму?

— Ніяк! Мовчать!

Чому? Адже навколо тільки й чути: українське кіно гине, вже загинуло, а тут раптом…

— Розумієте, є люди, які по-справжньому щиро вболівають за подальшу долю українського кінематографу, української книги, театру, музики. Одне слово — усього пласту нашої національної духовності. Вболівають і намагаються хоч щось зробити. А є потужний клан «професійних плакальників», котрі непогано влаштувалися, заробляючи на оцьому от лицемірному риданні, щоб не сказати, завиванні.

Можна конкретніше?

— Будь ласка. Але — не називаючи прізвищ. Їх і так усі знають. Щороку на престижні європейські кінофестивалі, зокрема в Канни, вирушає представницька офіційна делегація з України, укомплектована переважно особами НЕПРИЧЕТНИМИ до українського кіно і до української культури взагалі. Що вони там роблять? На людей дивляться, себе показують, передусім на приватних тусовках, самий лише вхід на які коштує від 100 тисяч євро.

Скільки-скільки?

— Ми не обмовилися. Ми процитували офіційний репортаж одного з київських ЗМІ про те, як цього року представляли Україну в Каннах дружина та дочка нашого одіозного київського мера. Двісті тисяч євро за одну тусовку, плюс ще кількасот тисяч євро під час нальотів на ювелірні крамниці і бутики. А наш молодий режисер Максим Мехеда лікті кусав, що грошей не вистачає аби переозвучити деякі епізоди. Доки одні презентуються і скуповуються, інші накривають «халяву» для третьосортної навколокіношної дрібноти, щедро поять її, дрібноту українською горілкою і ридають про загибель вітчизняного кіно.

Але ж Україна цього року була представлена у головному конкурсі Канн.

— Знову ж таки, сама констатація фактів, ніяких емоцій. Так, представлена. Фільмом, відзнятим за німецькі і, здається, голландські кошти російським режисером білоруського походження, котрий живе і працює в Німеччині, на сюжет з життя начебто сучасної РОСІЇ. Хоча в кадрі мерехтять дороговкази… білоруською мовою. Персонажі розмовляють виключно російською. Знімальна група — румунська, а щодо сюжету, як дотепно написав один визнаний кінознавець: «Єдине, що обмежує безмір мерзотності, якою переповнений фільм, так це його хронометраж». Питаєте, чому цей фільм був заявлений від України? Один із продюсерів — син колишнього заступника міністра культури нашої держави.

Ви не жартуєте?

— Ми не жартуємо, ми цитуємо. Усе це подавалося в певних українських ЗМІ як великий прорив нашого кіно на європейські терени, як вихід на світовий рівень — і т.д. і т.ін. Та коли французькі журналісти на прес-конференції запитали режисера картини, чи не страшно йому жити в країні, яку він зафільмував, той признався, що загалом він живе в Німеччині. А ви кажете — жарти. Більше того, як тільки з’явилося повідомлення, що міністри культури України і Росії підписали угоду про спільну роботу над кінопроектами, хто перший здійняв крик, що це забиває останній цвях у труну українського кіно? Продюсер отого німецько-голландсько-російсько-білорусько-іщеякогосьтам «синця під оком». Так канські рецензенти охрестили цей начебто український фільм.

Але ж і ваш фільм відзнятий російською мовою.

— Так, тому, що його замовник і інвестор — один із провідних російських телеканалів. До речі, цей же замовник фінансує виробництво ще трьох повнометражних фільмів, в основу яких покладені наші детективні романи і повісті. Але! Зважте обов’язково: знімальна група на чолі з режисером Максимом Мехедою стовідсотково українська, всі три продюсери — Олег Щербина, Юлія Чернявська та Влад Ряшин — громадяни України, котрі тут живуть і працюють, а не ридають по каннам і венеція. Зйомки — в Україні. Композитор український, Ігор Стецюк. Монтаж, спецефекти, все технічне забезпечення — наше, українське. Для показу на вітчизняних телеканалах фільм субтитрований державною мовою.

А актори?

— Російських акторів з усієї команди фактично два, та й то один із них, Павло Майков — нашого, як то кажуть, київського розливу. А що стосується виконавця головної ролі Валерія Золотухіна — то кінокомпанія будь-якої країни мала б за честь знімати цього справді великого актора у своїх фільмах. Розумієте, колеги, як казав один відомий політик ХХ століття, кіно — наймасовіше з мистецтв. Додамо від себе: і дуже дороге. Тому фінансова міжнародна кооперація тут річ звична. Ще з незапам’ятних 60-х років. Один лише приклад: радянська кінореклама тих часів: «Батьківщина славить свого героя! Дивіться франко-німецько-японський фільм «Хто ви, доктор Зорге?»

А як же тоді визначити національний характер кінострічки?

— У найкращому фільмі Олександра Довженка «Щорс» головну роль зіграв московський актор Самойлов. Але фільм є класикою нашого національного кінематографу. З іншого боку — участь Богдана Ступки і Олександра Домогарова у фільмі «Огнєм і мечем» не зробила цю стрічку українською чи російською. Вона стовідсотково польська. Це дуже тонкі матерії. Але отой «синець під оком», котрим Україна осоромилася в Каннах, то вже за межами не тільки мистецтва, а й здорового глузду.

Щодо національного характеру… наш давній знайомий, професійний кінознавець побачив у режисерському почерку Максима Мехеди, образно кажучи, руку молодого Івана Кавалерідзе, так і не визнаного досі генія української культури ХХ століття. Може, під цим кутом зору треба вести дискусії.