Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

І СЛОВОМ, І ДІЛОМ

Трагедія українців у ХХ ст. розгорталася під куполом Центральної Ради в міжпартійних суперечках і досягла апогею в братовбивчій війні. Вони зіткнулися в кривавому самознищенні, перебуваючи у різних військах. Понад сто тисяч козаків мала армія УНР, близько 120 тисяч Українська Селянська Повстанська Армія анархіста Н. Махна. А ще 80 тисяч українців мобілізувала Красна гвардія більшовиків, дещо менше — Біла гвардія Денікіна, 60 тисяч мав гетьман П.Скоропадський, декілька корпусів — Українська Галицька Армія, кінний корпус кубанців мав генерал О.Шкуро. Разом вони могли би створити і захистити українську державу. Вистрілявши тисячі братів, вони догоряли у Вандеї отаманщини, нескоординованої без сталого світогляду. Режисери з Антанти, мов у римському Колізеї спостерігали за поєдинками братів-гладіаторів, інколи підкидаючи їм зброю. Фронти перепліталися, бійці потрапляли до полону з однієї армії до іншої. І всі воювали за Україну. Одні для себе, інші для приходьків. Випалювали її села і міста, витоптували лани. Дорогою ціною довелося платити за центральнорадівські дискусії та низькопоклонство перед червоною, білою і чорносотенною Москвою.

Знесилена армія УНР відступала на Захід. Голова Директорії С.Петлюра у 1919 р. кинувся по допомогу до Польщі. Віддав їй Східню Галичину, Холмщину, Волинь і Полісся — 10 млн. українців. На радість Ю. Пільсудському, що мріяв про «Жеч Посполіту від можа до можа» Польське військо разом з петлюрівцями тимчасово визволило Київ. «Визволителя», як і їхні попередники кайзерівці, ешелонами вивозили з України цукор, борошно, зерно, худобу та інше добро. Київ зоставили більшовикам, зате корпус УНР порятував від кінноти Будьонного Варшаву. Ось такий стався недолугий ґешефт. За Збручем поляки інтернували залишки армії УНР. Роздягли, роззули, забрали гармати і коней. І по сусідському «союзники» загнали козаків за триметрові колючі дроти таборів, де недавно сиділи австрійські (українські січові стрільці) військовополонені. На початку 1921 р. там опинилося 17 464 козаки. До бранців, скупчених у холодних дерев’я­них бараках та вагонах на голих двоповерхових нарах, вкинулася цинга, туберкульоз і тиф. Баланда з капусти або кукурудзи, чай без цукру не додавали козакам сили. Від нестачі ліків вони вмирали. Дехто, не зважаючи на посилену варту, дезертирував. У березні Польща уклала з більшовицькою Україною мир і до інтернованих почали відноситися як до полонених. В подібних умовах опинилися козаки також у таборах Румунії. Щоби втримати боєздатність старшини відновили муштру, відкрили курси українознавства, драмгуртки, хори, запровадили спортивні змагання. З’явилися рукописні та машинописні часописи, згодом друковані. Політичне мислення тісно співпрацювало з художнім словом.

На прохання Петлюри з табору випустили генерал-хорунжого УНР Ю.Тютюнника. З відома поляків він зібрав у Львові Партизансько-Повстанчий Штаб. Із-за Збруча до нього добиралися зв’язкові отаманів, а між ними бувало й агенти ЧК. Довкола Петлюри снували донці з кубанцями та вояки «Русской Демократической Армии» діяча Б.Савенкова. Проте у похід на Україну вони не поспішали. Пішли українці. Перетнула Збруч 26 жовтня 1921 р. Подільська група підполковника Палія. Відпущені з табору 525 козаків мали тільки п’ять кулеметів, 210 рушниць, були у рваних шинельках та розбитому взутті. Дехто був у постолах, а вже дошкуляв мороз. Основна Волинська група полковника Гаєвського перетнула кордон в ніч на 4 листопада в іншому місці. У ній 216 старшин та 663 козаки мали 430 рушниць, 34 кулемети, 300 шабель, 150 списів, гранати і вибухівку. Населення радісно зустріло земляків, допомагало, чим могло. Але глибокі сніги не дозволяли групі пробитися далі. До Києва зоставалося біля 100 км. У районі м.Коростеня повстанців оточили дві піхотні дивізії більшовиків та кавбригада Котовського. Розгорівся запеклий бій. До полону потрапив обоз та пішаниці. Більшість кінних шта­бістів вирвалося з оточення. Комуністи знехтували міжнародними правилами війни. Полонених завели в синагогу містечка Базар. Роздягли і після вироку 359 козаків, котрі відмовилися перейти до більшовиків, розстріляли. Серед тих козаків було 49 поранених. Наймолодший мав 16 літ.

Вирок підписали комдив Ілля Гаркавий, комбриг Григорій Котовський, оберчекісти Міхаїл Френовський, Яков Лівшиц, Іванов, Літвінов. Наказ завірили комвійськокругу Й. Якір, член військради В.Затонський, начштабу округу Паука. І схвалив комуніст-боротьбист О.Шумський, натоді працівник совєцького консулату у Варшаві.

Не вдався і рейд в Україну з Румунії Південної групи генерал-хорунжого А. Гулого-Гуленка. З наказом на виступ Петлюра запізнився щонайменше на місяць. Та й Пільсудський міг би нелегально позичити козакам з 200 кулеметів та інших припасів. Більшовики запровадили у прикордонні надзвичайний стан і розставили свої гарнізони. Тому іскра повстання не розгорілася.

У таборах запровадили жорстокіші побутові умови. Одначе козакам допомагали земляки з емігрантських громад та Червоний Хрест. Завдяки благодійникам вони почали випускати друковані часописи. У Шепйорно виходив журнал «Залізний стрілець» (ред. П. Шандрук), газети «Український сурмач», «До світла», «Трибуна України». У Стржалкові журнал «Зірниці», часопис «Нове життя», сатиричний «Полинь», а в Петракові журнали «Тернистий шлях», «На хвилях життя». У Каліші видали збірник «За державність», а сотник Є. Маланюк випустив збірку поезій «Озимина».

Закінчувалися три з половиною роки в таборах. Поети поминали померлих бранців і незламних страчених козаків Базару. За умовою урядів УНР та Польщі інтернованих переводили на цивільний стан. Дехто зі старшин поступив до польських військових шкіл. Козаків не скорили невдачі та неволя. Вони хотіли визволити рідний край. Петлюра теж дійшов до істини «…скріпити ідею єдности, державної однодумности та державної дисципліни всіх сил українського народу, що опинився на чужій території після нашої військової невдачі» (з листа до міністра пропаганди). Ось те треба було робити ще у Центральній Раді!

Бранців за волю України шанував президент Чехословаччини Т.Масарик. Він посприяв їм продовжити освіту після таборів у державі чехів. У Празі відкрито переведений з Відня Український Вільний Університет і Український вищий педагогічний інститут, діяв Карловий університет. У м. Подєбрадах засновано Українську Господарчу Академію та Український Технічно-Господарський інститут і гімназію з підготовчими курсами. Гартовані боями і неволею юнаки здобували фахову освіту. Не забували визвольної місії та заповіді поета Г.Чупринки «Будьте мудрими, як змії. Будьте сталими в борні!» Програно бій, а не війну, продовжену іншими методами.

Влітку 1920 р., що пережили фронти і табори, заснували підпільну Українську Військову Організацію. Очолив її полковник Є.Коновалець, котрий вернувся з табору у м.Рівне разом з полковником А.Мельником. УВО «поставила собі на завдання пропагувати загальноукраїнський зрив» проти окупантів. При тім вона вважає «нічим не оправдані надії й орієнтації на чужу допомогу…», а також «не ставить терористичної діяльності як виключного свого завдання». Одначе терор польської влади проти українців змусив УВО посилити свій спротив. На часописі УВО «Сурма» стояв клич: «Ідея без діл є мертва!». Бойовики палили польські поліційні постерунки, військові склади, фільварки, руйнували залізниці і телеграф. Вчинили замахи на маршала Пільсудського і воєводу Грабовського, міністра внутрішніх справ Б.Перацького, вбили ліквідатора українських шкіл Сочінського і діяча Голуфка, комісара Чеховського, совєцького консула Майлова та дрібніших гнобителів. Бойовиків часто страчували, але молодь поповнювала їхні лави. Шаленіла карна пацифікація влади. «Ктури хце України — до криміналу!» Вона громила українські школи, кооперативи, книгозбірні, «Просвіти», спортивні та інші товариства.

Уряд УНР на еміграції налагоджував дипломатичні зв’язки, а деякі діячі втішені більшовицькою українізацією та НЕПом верталися додому. Прямо із замасковану пащеку червоного дракона. Гетьманці з Українського Союзу Хліборобів-Державників намагалися створити свій визвольний рух, але забувають Шевченкове: «Обнімітесь, брати мої…» Не чують О.Олеся: «Орієнтуюся нарешті, востаннє вже на свій народ». Пора збиратися біля прямої, як трипільська борозна, єдиної мети. Бо хуторянська отаманщина заблукала в міжусобицях. Потрібний вольовий наступ для перемоги, а не пристосування до ворожих умов. Осередки молоді горнуться до УВО. Вона видає часописи «Наш шлях», «Сурма» та «Літературно-науковий вісник», редагований духовним батьком українського націоналізму Д. Донцовим. Не можна допускати нерішучих хитань. Від Української Партії Національної Революції відокремилося Українське Національно-Демократичне Об’єднання і пішло на компроміс з польською владою. Тож — час єднання!

Відтак у Чехословаччині 1922 р. виникає Група Української Національної Молоді. Переважно з наддніпрянців, студентів Української Господарчої Академії у Подєбрадах. Часопис Групи «Національна Думка» (ред. О.Бабій) наголошує: «На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдності, на місце братовбивчої класової різні — ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріотизму». Восени 1925 р. згуртувалася Легія Українських Націоналістів. До неї ввійшли самостійники М.Міхновського та дехто з гетьманців. ЛУН швидко закорінялася в європейських столицях. Вперше у ній прижилося вітання Чорних Запорожців «Слава Україні!» До неї належали поети Є.Маланюк, Л. Мосендз, О.Теліга, діячі М.Сціборський, Л.Костарів, Ю.Руденко, А.Троян, О.Чехівський, О.Гайдай, три брати Пасічники. Приєднувалися до ЛУН галичани і волиняки. Обрану у 1928 р. Генеральну Раду ЛУН очолив М.Сціборський. Звідтоді активізувалося ідеологічне і психологічне об’єднання націоналістичного руху усієї України. ЛУН виступала проти окупантів та зрадників-провокаторів, котрі видавали себе за націоналістів. У журналі «Державна Нація» (ред. Є.Маланюк) ЛУН висвітлювала визвольну ідеологію, зокрема ганьбила політику махновщини.

У Галичині, Холмщині, на Волині і Підляшші поруч з УВО виник підпільний Союз Української Націоналістичної Молоді, очолений поетом Б.Кравцівим. СУНМ поширював націоналізм в Західній Україні, боровся за створення таємного українського університету у Львові, виступав проти московських наймитів КПЗУ. Від нього відділилася Група Української Державницької Молоді, яку намагалося підпорядкувати лояльне до польської влади УНДО. Але студентське, селянське і робітниче юнацтво не схибило з націоналістичного напряму. Вони випускали журнали «Смолоскипи» та «Юнак».

Різнотлумачення ідеології та неоднакові умови діяльності в еміграції та в Західній Україні спонукали націоналістів до об’єднання. Перемовини між Групою УНМ та ЛУН завершилися у червні 1927 р. виробленням Статуту Союзу Організації Українських Націоналістів. Він пропагував соборницько-державницьку ідею і закликав до Всеукраїнського з’їзду націоналістів. Відтак 28 січня 1928 р. він відбувся у чеському місті Брно. Там ЛУН та Група УНМ об’єдналися в Союз Українських Націоналістів (голова управи М.Бойко). На Першу Конференцію націоналісти зібралися 3 — 7 листопада 1927 р. у Берліні, де був осідок УВО. На ній йшлося про міжпартійне порозуміння і скоординування сил. Від націоналістів вимагалася висока мораль, дисципліна, творча діяльність, перевага якості над кількістю та непримиренність до ворогів України. Обрано Провід націоналістів: Є.Коновалець, Д.Андрієвський, В.Мартинець і М.Сціборський та вирішено видавати журнал «Розбудова Нації». ПУН наголошував: «…український націоналізм, відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили, хоче і буде йти до перебрання в свої руки керма українського національного життя і змагатися до відновлення та оборони незалежної Соборної Української Національної Держави». Що в тому було гріховного, несправедливого чи загрозливого для людства? Невже багатомільйонна нація не мала на те права? Проте вороги зі Сходу і Заходу воліли тримати її покірною у ярмі без надії і мети.

Друга Конференція 8 — 9 квітня у Празі припиняла міжгрупові незгоди і зосереджувала боротьбу проти ворогів. Готуючись до Конгресу ПУН опублікував у «Розбудові Нації» теми для рефератів. Зокрема про стан нації та соціальні питання, аграрну і міжнародну політику, військову справу, літературу, релігію і т.д. Польська влада посилила арешти і репресії українців.

Конгрес Українських Націоналістів 28 січня — 3 лютого 1929 р. відбувся нелегально. Спочатку тридцять учасників скликано до Праги, а потім спрямовано до Відня. Прибули й троє запрошених: кубанець, донець та кореспондент з УНДО. Запеклі дискусії тривали до пізньої ночі. Відтак КУН оголосив про створення єдиної Організації Українських Націоналістів. Її мета: «Український націоналіст змагатиме, з одного боку, до теперішнього державно-політичного стану шляхом національної революції, а з другого — до зміни внутрішніх господарсько-суспільних умов шляхом послідовних реформ». Звідтоді новостворені осередки націоналістів повинні були приєднуватися до ОУН. До неї ввійшла глибоко законспірована УВО з власними завданнями. КУН затвердив Статут ОУН: усунення окупантів з України і створення на її етнографічних теренах української держави з власним урядом та законодавчими органами. У ній визнавалася приватна власність та роздача селянам поміщицьких земель без викупу, одержавлення підприємств, вільна торгівля, єдиний податок, контроль за відносинами працівників з працедавцями, соціальне забезпечення, 8-ми годинний робочий день, безплатна школа та медицина, відокремлення церкви від держави. І розбудова регулярної армії та флоту. Тільки така організована сила патріотів зможе забезпечити Українській Нації справедливе гідне місце серед інших державних народів.

В хоробрих серцях утверджувалася вірна надія. Поєднувала думку, слово і діло. Наша література розвивалася з свіжою силою. Є.Маланюк сповідався перед земляками своєю творчістю:

Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі
Вирізблюю німий життєпис
На дикім камені століть.
З великої любови до України виростав гнів на її невдачі:
Тебе б конем татарським гнати,
І, — тільки просвистить аркан, —  
Покірливо підеш сама Ти
З лукавим усміхом у бран…

Потім прохав: «Прости, прости за богохульні вірші, прости тверді зневажливі слова!» Навколо нього формувалася Празька школа української поезії. Прагнув справедливої борні Ю.Дараган:

І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло, здавить так,
Що знов би, знов у дике поле!        
Знов коні, стріли, бранці голі,
Шаблі і повний сагайдак!

Про Київ мріяв тривожний непоборний О.Стефанович:

Хай вигнання часами устократ
темніш і тяжче, ніж темниця,
Іще ясніш і різбленіше сниться
На чорнім тлі золотоверхий град.   

Розуміла потребу посилення борні й Н.Холодна-Лівицька:

О, Україно, треба бурі знов,
Щоб вітер злий твій сон розвіяв… 

Бажав неодноразовий в’язень польських темниць Б.Кравців:

Кривавим листом котить падолист –
І серце прагне знов далеких візій:   
Щоб понад ними знову пронеслись
Бої одважні і залізні!

Не сподівався також на манну небесну Л. Мосендз:

Щоб чину і стремінь юнацьких звіст
Знайшли в нащадках відгук і опору 
Та щоб на чатах Рідної землі
Не вартували марні знов жалі…     

Звертався до неньки-України Ю.Липа:

Де ж знайти нам за Тебе кращу       
Серцем повним тобою вщерть…   

Закликала молоді сили до наступу О.Теліга:

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!

Славу древньої брані пророчила О.Лятуринська. Вірив О. Ольжич:

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.

Співці Празької школи публікувалися в журналах «Вісник», «Пробоєм», тижневику «Назустріч». Тривожний голос сурмачів досягав не лише до Галичини, де будили Націю стрілецькі поети, але й до Наддніпрянщини. Гинули бойовики і зв’язкові ОУН. Ворожі спецслужби вбили С.Петлюру, Є.Коновальця. Чекісти розстріляли багатьох українських письменників, звинувативши в належності до УВО та ОУН. Ненависники українства спровокували і розлам ОУН.

Перед Другою світовою війною очолена А.Мельником ОУН сподівалася, що гітлерівська Німеччина не заважатиме її взяти владу в Україні. Проте союз Гітлера зі Сталіним і поділ між ними Польщі зашкодив. Німці не могли виступити проти совєцьких союзників. Крайова ОУН чинила спротив окупантам. Її Революційний Провід Обрав Провідником С.Бандеру. Еміграційна ОУН Мельника винесла те питання на Трибунал ОУН. Бандера оголосив про зняття Мельника з Голови ПУН. Зустріч обох провідників не примирила їх. Дискусії між обома відламами ОУН переходили на криваві. Німці «групу Бандери» знищували без суду. Революційна ОУН (б) організувала УПА, яка воювала проти всіх окупантів України. Розлам ОУН «був спритно використаний впродовж десятиліть агентами ворожих сил, щоб із свідомою чи не свідомою допомогою українців послабити український національно-визвольний рух і тим самим не допустити до злагоди і об’єднання двох ОУН в одну потужну самостійницьку силу, яку Москва мала всі причини вважати найбільше небезпечною для її колоніального панування в Україні» (В.Косик).

Мета ОУН ПОБУДУВАТИ І ЗАХИСТИТИ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ зостається для українців вірним дороговказом.

Михайло Іванченко, письменник

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com