ШЛЯХ ДО ТАРАСОВОЇ КОЛИСКИ

З дорожнього нотатника

1. Від’їжджаємо.

Елітний, як прийнято вважати, Печерськ. Сучасний сріблясто-сірий автобус поволі сунеться вулицями, переповненими автівками, відкриваючи зусебіч по-зимовому оголену картину, де стрибають у вічі фешенебельні офіси з якимись неприродними барвами, — конструкції й кольори, суміш яких з погордою, притаманною нуворишам, називають дизайном. Вражає архітектурна еклектика будівель, де новочасні свічки-хмарочоси поглинули давніші, тепер аж ніби приземкуваті, принижені тими, що вознеслись. Метро із пащеками переходів ковтає й вивергає на поверхню людський натовп, що розтікаються навусебіч і з якого ти сам вигулькнув півгодини тому.

До блокнота вписую перші рядки, віршовані:

Цей Вавилон — як вихор пагуб
(а я про пензель і перо…);
свічки будівель, вбиті в пагорб,
чи не впадуть колись в Дніпро?

Хіба це житла, а не соти
сліпих бездушних боденвілл;
якийсь хаос Міссечусоти;
без крил Славутича — вітрил.

Цей Вавилон хисткий і хижий,
хоч нуворишу — veri well.
Я мчу туди, де дивовижа
живих Тарасових джерел.

Ні, Вавилон цей не для мене,
буття еклектика чужа.
Я мчу, відкіль явився геній,
пророка світиться душа.

Колись я вже був на Шевченковій материзні — у дев’яностих роках[ минулого століття, і десь у запорошених архівах пам’яті мого щасливого буття на цьому світі зберігається світлина, де я стою біля колиски Тараса.

Торкаюся вервечки, що струменить із хатнього сволока — так, ніби це й моя колиска у бабиній хаті на Красному хуторі столичної Дарниці. Хіба що без стріхи, яку спалили німці, відступаючи у сорок третьому, і її замінили спершу на толеву, а згодом — рубероїдну…

Шевченкова хата — натоді, у дев’яностих уже минулого століття, — щойно стала музеєм, її освячено, в ній дух людей, у серці яких Тарас залишився не просто земляком. А ким?

Я тоді знов задумався над сакраментальним. Так, ніби не ставив цього й інших щодо Кобзаря запитань у школі, затим в універститеті, а згодом — і в надзвичайно демократичній, вважалось, «молодіжці», що виходила… російською.

Я й зараз, у далеко не веселому й непевному новочассі намагаюся збагнути, мабуть, до решти незбагненний феномен, у якому поєднався син української землі й світовий геній Тараса Шевченка.

А з тієї давньої пори згадується популярний тоді вираз: «Спасибі Тарасу за шифер і трасу». Траса й справді розгониста і майже вільна від авто, скоро минаємо Обухів, Кагарлик; видивляюся вказівник із написом Звенигородський район, й ось він вигулькнув з-за повороту, а звідси, як кажуть, уже й до Моринців палицею кинути.

За вікном комфортабельного автобуса мигтять хати, більшість з яких і досі під шифером, хоча будівельні технології відтоді сягнули значно вперед. Перед очима зринають селянські двори, заметені снігами зими 2010-го. В уяві вони уже хлюпочуть, накочуються високою повеневою водою, загрожуючи затопити чи не чверть Києва й столичних околиць. Зокрема й через те, стверджують екологи, що тут неміряно намито піску під численні забудови, а отже, понищено джерела, потічки, — перервано природний водорозподіл і катастрофічно зменшено прохід для води, надто ж такої високої, як цього року.

У Стеблеві, де тривалий час жив і творив Іван Нечуй-Левицький робимо привал. Припнуто до узбіччя сучасні коні-автобуси, на пригірку перед входом до місцевого магазину і звивистою грунтівкою, що спускається до гаю й розлогої долини перед Россю, з’являються картонні коробки з бутербродами, пластикові пляшки з мінералкою. Чути молоді збуджені голоси молодої «Просвіти», які обмінюються першими враженнями від дороги й передчуттями зустрічі з Шевченковим краєм.

Чи не всі вони в числі Шевченкових паломників вирушили сюди вперше.

Уперше їдуть і мої сусіди по автобусу — відомі вітчизняні художники Анатолій Марчук, Інна Пантелемонова, знаний український скульптур Володимир Щур. Кожний із них уже доторкнувся імені й Шевченкової душі, йшов до нього своєю окремішньою стежкою через книги, картини, скульптури, — через мистецтво й відчуття, лише кожному з них притаманні.

(Закінчення буде)