ЧИ СТАНЕ МАКАРІВ ДУХОВНО-КУЛЬТУРНОЮ МЕККОЮ?

Вважаю, що це питання повинно бути магістральним для громади Макарівського району. Воно давно привертає увагу свідомих і небайдужих макарівців. Завжди ставлю перед собою це питання і я, автор цієї статті. Хочеться зупинитися саме на духовності, історії, культурі та мистецтві. Чи потрібні нам галереї, краєзнавчі музеї та фестивалі духовної музики? Адже відомо, що обличчя нації визначають саме духовність, історія, культура і мистецтво.

Макарівська картинна галерея заснована 2003 року з нагоди 80-річчя району вже стала популярним осередком культурно-мистецького життя Макарівщини. В галереї регулярно проходять художні виставки, проводяться заняття дитячої школи мистецтв, творчі зустрічі, круглі столи та інші заходи. Окрім колекції картин, в ній містяться мистецька бібліотека, наочні матеріали. Надзвичайний інтерес до створення галереї проявило тогочасне керівництво району. Особливо цією ідеєю перейнявся заступник голови райради Анатолій Соломенко. Ним було знайдено приміщення, зроблено якісний ремонт.

У 2005 році мною було офіційно подаровано власну збірку картин, що складалася з 80 творів 60 українських художників. Цю колекцію збирав упродовж тридцяти років. Вона регулярно поповнюється новими полотнами, створеними на щорічних пленерах у будинку творчості «Садиба Марчука» в Козичанці. Нині колекція нараховує близько 200 творів класиків українського образотворчого мистецтва. Даруючи свою збірку, я свято вірив, що галерея постійно розбудовуватиметься за підтримки місцевої влади і з часом переросте в повноцінний музей образотворчого мистецтва.

Але не так сталося, як гадалося. Адже успіх такої справи залежить від складу керівництва, від того, які особисті пріоритети й цінності має кожна людина при посаді. Коли відкривали галерею, керівниками району були переважно педагоги. Працювати з ними було легко й приємно. Тоді я був членом організаційного комітету з підготовки до відзначення 80-ліття Макарівського району, мої пропозиції та ініціативи активно підтримувалися. Відтоді в районі змінилося кілька складів керівництва, які, до речі, теж приділяли неабияку увагу галереї. Приміром, за головування Юрія Забели було придбано 10 вітрин, 10 подіумів для скульптур, шафу для каталогів.

А от нинішня влада перестала надавати належну підтримку мистецькому закладу. Новочасні керманичі — люди від бізнесу і, на жаль, будь-яка спроба діалогу з ними з приводу галереї нагадує скоріше конфлікт, ніж співпрацю.

На мої неодноразові звернення до керівництва району з приводу матеріально-технічного забезпечення та повноцінної роботи галереї отримував лише банальні відписки. Жодне питання не мало позитивного вирішення, хоча й обіцяли…

Сьогодні галерея вже не спроможна вмістити наявні експонати через відсутність фондосховища. Картини народних і заслужених художників стоять просто на підлозі. Вважаючи, мабуть, що так і має бути, «розумні голови», аби «вийти з ситуації», навіть повісили над ними таблички з прізвищами авторів та назвою картин.

До того ж у галереї розміщено студію звукозапису. Хоча це приміщення є ідеальним для галерейного фондосхвовища. На вхідних дверях до галереї зўявилася вивіска «Студія «Звук». І вже важко зрозуміти, куди потрапляємо — до галереї чи до студії. В такий спосіб художній заклад перетворився на «прохідний двір». Я розумію, що студія звукозапису теж необхідна, але чому її розмістили саме у галереї? Та й студій лише у Макарові є дві, а галерей — тільки пўять на всю Київську область.

Окрім того, експонати не мають належних умов зберігання: відсутня охоронна та протипожежна сигналізація, не дотримується температурний режим (взимку — +10, влітку — +40), тому з часом картини, постійно деформуючись від різких перепадів температури, взагалі можуть загинути, недостатньо вітрин для публікацій і каталогів.

Уявіть собі, прошу одного з очільників району допомогти придбати додаткові вітрини, отримую відповідь — та навіщо вони вам треба?! Запрошую на радіо «Культура», він же відповідає — не піду, бо його ніхто не слухає! А це радіо, між іншим, на тлі засміченого інформаційного простору чи не єдине в Україні порушує питання національної памўяті, духовності та культури. Напевно, саме тому підспівуємо, пританцьовуючи під Сердючку, що радіо «Культура» не слухаємо…

Ще одного районного чиновника «від культури» запитую, чому не порадилися з приводу розміщення студії звукозапису на території галереї, у відповідь чую: а чому це ми повинні з вами радитися?.. Кажуть так ніби до сторонньої людини, а не до засновника мистецького закладу. Вони ж «начальнікі» — їм краще знати що, де і коли робити. Навіть виставку-продаж взуття можуть «втулити» посеред мистецьких шедеврів.

Таке ставлення з боку районного керівництва красномовно говорить про його байдужість до культури. Ці люди далекі від мистецтва і тому не спроможні гідно оцінити значимість Макарівської картинної галереї. Наввряд чи вони відвідують художні музеї, бо звичка ходити туди — це звичка людини культурної, яка відає, що то є втіха від спілкування з картиною, від самої атмосфери культурного закладу. Їм не зрозуміти, що в галереї не просто «висять» картини, що вона — мистецьке середовище, діючий культурно-освітній заклад. Про це свідчить і те, що з часу заснування Макарівську картинну галерею відвідали Президент України Віктор Ющенко та чимало інших високоповажних гостей, які залишили свої враження в книзі відгуків. Але витрати на утримання мистецького закладу жодного разу не закладалися до районного бюджету.

Ганебним є і те, що районний історико-краєзнавчий музей протягом тривалого часу перебуває в катастрофічно занедбаному стані. Цей заклад не має елементарного електроосвітлення та опалення. Взимку в приміщенні  іній. За таких умов не те що псуються, а назавжди втрачаються безцінні експонати з історії рідного краю. А на тлі вмираючого музею виблискує новенький стадіон…

Чи не першочерговим завданням місцевої влади мало б б стати відродження краєзнавчого музею? Навіть не наважуюся ставити питання про створення музею Данила Туптала, який неодмінно має бути в місті, де народився духовний світоч світового Православўя; про відродження історичного Макарівського замковища. Але землі його, «подейкують», вже давно продані, як і місця, де була садиба нашого славетного земляка Анатолія Паламаренка та маєток графа Фон-Мекка тощо. Продаємо свою історичну памўять, втрачаємо назавжди…

Якщо поставимо на ваги духовності краєзнавчий музей та стадіон, — без сумніву переважить краєзнавство, бо воно наближає нас до коренів родової памўяті. Адже без минулого людина не може мати майбутнього. Без своєї історії народ стає керованим натовпом, перетворюється на зграю приматів. Це неминуче очікуватиме нас, якщо будуватимемо лише стадіони і гольф-клуби, де формуватимуться фізично здорові яничари — істоти без родової памўяті та знання своєї історії та культури, гравці чужинської гри.

Подібна доля спіткала й фестиваль духовної музики, започаткований Заслуженим діячем мистецтв України Віктором Степурком. 2006 року на запрошення Віктора Івановича до Макарова приїздили всесвітньовідомі хори «Київ», «Хрещатик», «Академія», інші знані колективи. Успіх фестивалю надихнув організаторів на продовження проекту. Але вже в грудні 2007 року в день відкриття памўятника Святителю Димитрію Ростовському фестиваль був грубо проігнорований місцевою владою. Після урочистостей з нагоди відкриття монументу «начальство» разом з високоповажними гостями направилося до ресторану, замість будинку культури, де відбувався фестиваль. Не було меж здивуванню організаторів заходу. На неодноразові нагадування та запрошення на концерт можновладці просто не відреагували. В результаті фестиваль духовної музики проходив у напівпорожній залі.

Що змусило владців проміняти фестиваль на ресторан? Чи не «показуха» й нестримне бажання «вислужитися» перед своїм керівництвом, від якого залежить карўєрне зростання?.. Що їм та духовна їжа? Феєрверками вистрілюють у небо разові помпезні свята, які швидко забуваються. Натомість постійно діючі заклади та знакові події залишаються поза увагою, жевріючи на мізерні кошти, які ініціатори щоразу випрошують. Часом чиновники ще й дозволяють собі зневажливе, а інколи відверто хамське ставлення до людей, які фактично формують культурний імідж району, зінколи навіть виставляючи їх зі своїх кабінетів. Чи є ці «добродії» патріотами свого краю?

У 2009 році з великим піднесенням відкрився фестиваль, що вже набував ознак традиційного, — тоді світова православна спільнота вшановувала 300-ті роковини з дня смерті Святителя Димитрія. Але кошти, які влада обіцяла на проведення заходу, не були надані. Буцімто «криза»…

Ганебна відмова підтримати мистецьке свято змусила керівника фестивалю Віктора Степурка заявити про свій вихід з оргкомітету. І тепер уже фестивалів не будемо мати.

Таке ставлення до культурного розвитку Макарівщини межує з дискредитацією іміджу району, всього історичного та культурно-мистецького надбання громади. А українське мистецтво, на відміну від української політики, є окрасою України в світі.

І справа тут не в «кризі» фінансовій, а в «кризі» совісті. Багато хто з чиновників у «кризовий» час, на «низькі зарплати» будує свої високі маєтки, вкладаючи совість у особисте майно й нерухомість…

Та й для людей, які не мають моральних засад, поняття честі й совісті взагалі є предметом для насмішок. Без сумніву, головною метою чиновників, які сідають у свої омріяні крісла, є покращення власного матеріального становища, а не праця на громаду.

Чи могли б такий духовний занепад на своїй батьківщині уявити славетний сотник Макарівський Сава Туптало та його великий син Данило?

Після сказаного стає очевидним, що нинішні керівники не хочуть належним чином підтримувати мистецтво й зберігати духовні здобутки призначеного їм в управління краю. Ці керманичі історії своєї не знають і не хочуть знати, в мистецтві не розбираються і розбиратися не прагнуть, тому й не підтримують. Художня галерея в будинку культури для них, немов більмо на оці. Бо не приносить прибутку, на відміну від магазинів, розміщених в тому ж закладі, які реалізують товари, далекі від культури. Хоча там могли б продаватися народні ремесла та місцева сувенірна продукція. В такий спосіб умільці Макарівщини отримали б суттєву підтримку від районної влади, популяризуючи народне мистецтво району.

Музеї, галереї, сувенірні крамниці — все це сприятиме розвиткові туризму, який своєю чергою впливатиме на економічні показники району. Адже туризм — це велика складова економіки, а Макарів має суттєві підстави стати значним туристичним центром. Європейці дбають, щоб кожне містечко було таким центром, тому і їде до них увесь світ.

Анатолій Марчук,
заслужений художник України, засновник Макарівської картинної галереї