«У ДУШІ НЕМАЄ ВІКУ»

Нещодавно знакова у вітчизняному інформаційному просторі програма «Надвечір’я» відсвяткувала свій ювілей — перше двадцятиліття. Всі ці роки її незмінним автором і ведучою є Тамара Щербатюк.

Я порівняла б її з актрисою театру і кіно, не лише для мене, а й для багатьох своїх шанувальників вона є прикладом вишуканості і смаку. Жінка, яка за життєву дорогою обрала нелегку, але благородну роль — піклування про людей старшого покоління.

В її трудовій книжці два місця роботи — Українське телебачення та факультет журналістики Київського університету.

Тамара Володимирівна — заслужений працівник культури України, доцент, кандидат філологічних наук. З-посеред інших нагород — орден Княгині Ольги другого і третього ступенів.

— Тамаро Володимирівно, розкажіть, будь ласка, коротенько про себе.

— Закінчила Київський державний університет ім. Т.Шевченка, факультет журналістики.

Мріяла працювати в газеті «Вечірній Київ», до якої, на той час було влаштуватися не просто, а тодішнє телебачення якраз запросило на роботу кількох випускників, серед них була і я. Після першого ефіру заспокоїлась, оскільки зрозуміла, що з роботою в мене склалося, як і з особистим життям. Щасливий шлюб з талановитим режисером Вадимом Чубасовим, любляча дочка і онук. В моїй біографії — кандидатський захист, викладання в університеті, але головне в моєму житті –це телебачення. А воно, вважаю, — не професія, не робота, а це спосіб життя.

— Програма «Надвечір’я» — воістину авторська програма, якій ви дали життя двадцять років тому…

— Так , це була моя ідея Я розробила програму спілкування з людьми старшого віку. Керівництво схвалило проект.

— До цього існували в Україні подібні програми?

— В Україні — ні, а в Москві була програма «Тим, кому за тридцять». В Америці існує рух, пордібний до нашого, і називається «Червоний капелюшок», його учасники збираються раз на рік. Але такої програми, як наша, ніде немає.

— Як вона утверджувалася в інформаційному просторі?

— Спочатку існувала без назви, зати був оголошений конкурс. Прийшло дуже багато листів, перемогла в цьому конкурсі Ольга Бонус із Житомирщини, яка запропонувала дану назву. Так народилося «Надвечір’я» і я, ії ведуча. Тепер без «Надвечір’я» мене нібито не існує, оскільки це моя велика сім’я, яка розкидана по всій Україні. В програмі завжди присутній елемент того, що сьогодні називають «інтерактивним спілкуванням».

— Вона, по суті, — для тих, кого прийнято називати найнезахищенішим прошарком нашого населення, чи не так?

— Так, програма розрахована на людей старшого покоління, а ці люди й справді потребують особливої уваги. Старі люди нікому не потрібні. Не так у світі, але у нас, на жаль, про них згадують лише під час чергових виборів. Хіба це морально, демократично до них так ставитися? А між тим, сьогодні згідно статистичним даним, людство стрімко старіє — це світова тенденція.

— Завважила: програма йде в прямому ефірі, без монтажу, без дублів, без перерви на рекламу, яка заполонила нині засоби масової інформації.

— На мою думку, неабияке значення має також те , що передача транслюється на державному каналі УТ-1. Учасники її чекають на зустріч, на спілкування, відчувають, що вони потрібні. Кажуть: «Якщо програма йде на такому рівні, значить, держава про нас не забула»…

Я знаю про негаразди й радощі кожної людини, яка хоч раз написала або приїхала на зйомки. Тішуся з такого безпосереднього спілкування, адже це завжди імпровізація. Багато хто з моїх колег вважають, що ефір — неминучий стрес. Можливо, для когось іншого це й справді так. Але якщо у мене перед ефіром болить голова, то після нього я цілком здорова. Головна нагорода для мене — довіра глядачів, які називають мене і мамою, і сестрою, і подругою. Наразі по всій Україні створено більше як сто ансамблів, хорів і клубів «Надвечір’я», де люди старшого покоління, обділені увагою преси й суспільства, знаходять для себе друзів і співрозмовників. Існує «надвечір’їна» пошта, Завдяки їй вони спілкуються між собою, знайомляться.

На ювілей приїхала вся Україна, представники понад сорока географічних точок нашої Вітчизни. Чимало з них були ще на п’ятиріччі програми. Ніколи не забуду: коли я вийшла, всі, хто був у залі, піднялися й зааплодували. Це так мене схвилювало! Пригадую, довго готувалася до зустрічі, а тоді зі сльозами в очах змогла тільки два слова промовити. Важливим для них було також те, що учасників програми привітав президент нашого каналу В. Ілащук.

— Хто є героями вашої передачі, де ви їх шукаєте?

— Головними героями нашої програми — старші люди, оскільки надвечір’я- ще не вечір, ну, а вечір — ще не ніч, — писали глядачі. Вони самі знаходять нас. Пишуть листи, пропонують сюжети і стають їх героями. Так, наприклад, Н.Давидюк — інвалід на візку, танцювала вальс, тоді весь зал схопився на ноги, співпереживаючи, бажаючи їй успішного виступу. Скажімо, Г.Морозова у свої 86 років займається йогою; хочу згадати також Т.Рудик, рід Федоренків та багато інших. Якось у нас була програма «Незабутня любов», і до нас приїхав німець, який через шість десятиліть зустрівся зі своїм коханням. Вона була киянка, яку вивезли під час війни на роботу до Німеччини. Він її пам’ятав і шукав упродовж усього життя, і знайшов. Але той день був і щасливим, і нещасливим воднораз, бо саме того дня не стало його дружини…

— Над яким проектами працюєте нині?

— Це проект «Роде наш красний», «Що таке молодильні яблука» — до нього залучатимемо ліка­рів, психологів, чимало інших проектів. Я щаслива, що наша творча група, створюючи передачу, живе за законами нашого життя. Це — перевірені часом однодумці; справжні телевізійники: І.Коноха, І.Пархоменко, К. Слюсар…

— Не сумніваюсь, що ви любите прямий ефір. Бодай стисло: чому?

— Я оптиміст за характером, у минулому не живу, в майбутньому теж, а живу днем сьогоднішнім. Ось тому я і люблю прямий ефір.

— А життєві негаразди?

— Я повинна бути сама з собою, перебороти цей внутрішній стан.

— Які духовні принципи підтримують вас у житті?

— Любов до життя, до людей. Надія на світле, на добро. Життя прекрасне.… Не люблю говорити про погане, вважаю, що людина повинна залишити всі проблеми в чотирьох стінах, а зустрічатися на радість.

— Тамаро Володимирівно, які, на вашу думку, важливі риси сучасної жінки-управлінця, керівника, політика?

— Неабияке значення має професіоналізм, оскільки нині в нашому суспільному житті чимало людей не на своєму місці.

— Що для вас родина?

— Усе. Стимул жити, працювати.

— А вільний час?

— Його практично немає. Якщо є вільна хвилина, люблю посидіти з донькою в кав’ярні, зустрітися з друзями, піти до театру.

— Що б ви побажали читачам газети «Персонал плюс»?

— Вміти цінувати те, що у нас є. Берегти свою душу, бо в неї немає віку.

 

 Розмовляла  Людмила Юрченко