Зашморг, що затягується

Із усіх аграрних реформ, пережитих нашим народом за останні півтора століття, мабуть, чи не найганебнішою виявилася так звана земельна реформа, затіяна керівництвом незалежної України. Про нечесність і недобросовісність «реформаторів» до своїх професійних обов»язків (серед них титуловані науковці, політики, журналісти, урядовці, правники та ін.) свідчать, зокрема, такі факти:

1.Перекручення суті діючої в СРСР системи землекористування — начебто держава в особі державних органів управління була землевласником-монополістом, через що, мовляв, і виникла проблема «роздержавлення» і «приватизації» землі. Насправді ж та земля, яка навічно закріплювалася за колгоспами, радгоспами, фабриками, заводами, шахтами тощо і окремими громадянами (присадибні ділянки, дачі, городи, гаражі та ін.), була не державною і не «нічийною» власністю як ресурс виробництва, а їх законною власністю без права продажу і застави при вилученні земельної ренти в бюджет. Та й до 1992 р. наші селяни навіть гадки не мали, що присадибні ділянки, як і назавжди закріплена за колгоспами земля, не їх власність, що вона чужа або навіть «нічия», і що її до зарізу треба приватизувати, бо так, бачите, комусь у «верхах» спало на думку. Що ж до держави, то вона володіла лише монополією на землю-капітал і доходом від неї — земельною рентою, яка йшла на соціальний розвиток місцевих громад та на інші суспільні потреби.

2.Зневага до 25 видатних вчених із 14 університетів і 5 провідних спеціалістів департаменту сільського господарства США, які ще в жовтні 1991 р. звернулися з відкритим листом до Президента СРСР М. Горбачова, в якому радили не вводити приватну власність на землю з тим, щоб земельна рента використовувалася на суспільні потреби, а не на збагачення конкретних осіб.

3.Навмисне вилучення із законодавчих актів, які стосуються приватизації землі, питання про земельну ренту, що є нонсенсом для теорії і практики земельних відносин. Адже вся суть земельної власності в умовах товарного виробництва зводиться в кінцевому рахунку до володіння земельною рентою, річна сума якої в Україні тільки від сільгоспугідь досягає 12 мільярдів гривень. Оскільки ж за 19 років «реформування» суспільство офіційно не визначилося щодо ролі феномена земельної ренти в економічному житті країни, то це означає, що земельна «реформа» з самого початку затівалася лише для того, щоб перетворити природний дефіцит земельних ресурсів у джерело накопичення приватного капіталу через привласнення земельної ренти і спекуляцію землею.

Про це ж свідчать і факти продажу землі у містах, селах, курортно-оздоровчих і туристичних зонах як начебто «надійне» джерело для поповнення місцевої скарбниці і залучення інвестицій. Міська влада Києва, наприклад, теж вважала, що якщо продавати землю на аукціоні, то це і «вигідно», і «справедливо», хоча в дійсності йдеться про нахабне розкрадання національного багатства в особливо великих розмірах, оскільки земельна рента («ціна» землі) має тенденцію зростати через розвиток місцевої інфраструктури та інші фактори. Так, в Японіїї з 1955 по 1990 рр. ціна землі в 6 великих містах збільшилася у 170 разів, а у 140 середніх — у 60 разів. Тому, продаючи землю, громада втрачає і право на всезростаючий доход від неї. Та й у Києві за останні 10 років ціна землі збільшилася у 5-6 разів. І ця різниця буде весь час зростати, збагачуючи тих, хто привласнив землю, і збіднюючи громаду. Дивує, однак, те, що деякі ЗМІ представляють розкрадачів земельної власності як дбайливих хазяїнів, які «розумно, відкрито і вигідно» продають землю через аукціони на «благо» народу. Насправді ж Київ втратив у декілька разів більше потенційного доходу від проданої землі, ніж виручив за неї! Отже, йдеться не про вигоду, а про свавілля і нанесення державі величезної економічної шкоди з кримінальними наслідками. Та й продана земля стає неконтрольованим з боку влади об’єктом спекуляцій, тіньової економіки і шахрайства, подібно квартирній афері компанії «Еліта-Центр». У згаданому листі до М.Горбачова, між іншим, американські вчені навели п’ять переконливих доказів неприпустимості продажу землі державою, включаючи продаж на аукціоні, оскільки приватний сектор завжди буде привласнювати левову пайку земельної ренти, яка за правом справедливості скоріше належить майбутнім поколінням, ніж сучасному.

Юридично місцева громада (як суб’єкт права власності на землю від імені Українського народу) не може розлучатися з власністю на землю (з правом на ренту), бо це на шкоду людям і державі. Йдеться про всілякі землі, в т.ч. туристичних, курортних, заповідних зон, де рента сьогодні може бути невеликою, але в майбутньому вона зросте у десятки разів, дякуючи унікальності окремих земельних ділянок. Тому для залучення інвестицій земля повинна надаватися інвесторам, включаючи іноземних, або в оренду з періодичним уточненням величини ренти, або на правах участі у спільному капіталі. В обох випадках земля залишиться надбанням народу, а всезростаюча рента — власністю громади і суспільства.

4.Свідоме ігнорування того факту, що в деяких країнах Заходу відбуваються процеси «одержавлення» землі через викуп її у приватних землевласників. У США, наприклад, з 1996 по 2000 рр. федеральні і місцеві власті викупили понад 40% земельних угідь у фермерів з тим, щоб посилити контроль за родючістю грунту, не допускати продажу земель іноземцям, використовувати ренту на суспільні потреби. Тобто не тільки наукова еліта, але й керівництво цієї країни, врешті-решт, дійшли розумного висновку, що поступовий відхід від капіталізації землі — це саме той шлях, яким повинні розвиватися земельні відносини в майбутньому.

5.Ототожнення приватної власності взагалі з приватною власністю на землю зокрема, хоча це, звичайно, різні речі. Поняття «приватна власність» як така зводиться до визнання за кожною фізичною чи юридичною особою права на виключне володіння тим, що вона створила своєю працею або одержала в результаті чесних відносин без обману і примусу.

6. Нав’язування громадськості надуманої і практично нездійсненної ідеї — «Землю — у приватну власність тим, хто її обробляє», хоча приватизація землі, навпаки, віднімає(!) землю якраз у тих, хто її обробляє. Більше того, з економічної точки зору земельна власність як така взагалі не має ніякого, принаймні ніякого нормального відношення до самого процесу виробництва, а приватна власність на землю лише на шкоду виробництву. Та й у сільському господарстві України сьогодні працює менше одного мільйона чоловік, тоді як власників земельних паїв, які «привласнили» майже половину території України, щоб отримувати плату за свій титул, — до 7 мільйонів! Справді, як у тій приказці: один з сошкою, а семеро з ложкою. Хоча це ще півбіди. Біда настане тоді, коли право власності на земельні паї (право на ренту) через спадщину, дарування, продаж, врешті-решт, дістанеться іногородцям, а селяни житимуть фактично на чужій землі та ще й вічно платитимуть «данину» невідомо кому.

Земельна рента була специфічною формою експлуатації і нерідко представляла не тільки продукт додаткової праці, але й частину необхідної праці селян, які перебували в повній залежності від землевласників-лихварів. Тому й сьогодні, за справедливим висловом Наталії Зубицької, «роздаючи, заставляючи і привласнюючи природні ресурси, ми готуємо зашморг на шиї своїм дітям і онукам, бездумно-байдуже спостерігаючи, як він затягується».

7. Прояви правового невігластва при укладанні законодавчих актів про землю. Якщо згідно ст.13 Конституції України кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону, а власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільства, то за ст.14 держава гарантує право власності на землю громадянам, юридичним особам та державним суб’єктам, а отже, — і право на «привласнення» доходу від землі — земельної ренти, що явно не на користь, а на шкоду людям і суспільству. Цим самим порушується принцип соціальної справедливості — положень ст. 24 Конституції України, згідно яких усі громадяни є рівними перед законом, і не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками, зокрема майнового стану.

Юридичним непорозумінням виявилася і передача права власності Українського народу на землю приватним, комунальним та державним суб»єктам власності, бо за таких умов Український народ взагалі позбавляється цього права, а ст.13 Конституції втрачає правове і смислове значення, стає юридичною фікцією, цинічним обманом народу.

8. Штучне перекручення суті статусу земельної власності як такої. Справа в тому, що абсолютно справедливе введення в Конституцію України поняття «власність Українського народу на землю» свідомо спотворюється не тільки недобросовісними ЗМІ, політиками, титулованими науковцями-економістами, але й науковцями-правниками. Деякі «знавці» земельного права, захищаючи право приватної власності на землю як абсолютне, вважають, що поняття «право власності Українського народу на землю» несе в собі переважно політичний характер, оскільки повною мірою не вписується в цивілістичну доктрину права власності», а свідчить лише про «закріплення природно-економічної бази народовладдя».

Насправді це не так, бо суспільство повинне бути фактичним, а не тільки названим власником тих ресурсів, на яких ґрунтується життєдіяльність усіх громадян. Тому «власність народу на землю» (як і на інші природі ресурси) і взагалі будь-яка загальнонародна власність (наприклад, алмазний фонд, золотий запас державної казни, національні, культурні та історичні цінності тощо) є не стільки політичними категоріями, скільки економічними, бо право власності на них приносить народу доход, який використовується виключно (!) на загальнолюдські (сус­піль­ні) потреби. В результаті кожен громадянин (і новонароджений теж!) має свою частку в суспільному фонді споживання і користується нею. Інакше кажучи, загальнонародна влас­ність — це така власність, доход від якої служить лише загальнолюдським інтересам. Тому й суть права власності народу на землю зводиться, насамперед, до монополії народу на володіння доходом від землі — земельною рентою. Як надбання нації і основа для фінансового забезпечення соціально-виробничих заходів місцевих громад та інших суспільних потреб земельна рента не може бути засобом привласнення конкретних суб’єктів — колективних, приватних, спіль­них, комунальних, державних та ін. Тому приватна власність на землю у принципі неприпустима.

А той факт, що ст. 14 Конституції України визнає землю «основним національним багатством» і разом з тим «узаконює» право приватної власності на неї, є не що інше, як юридичне непорозуміння, нонсенс, бо сам Закон, таким чином, дозволяє приватним землевласникам вічно(!) розкрадати національне багатство в особливо великих розмірах, видаючи зло за добро. Це не просто ци­нізм, а вершина цинізму і нахабства. Адже йде­ться про десятки мільярдів гривень, які щорічно осідатимуть в кишенях злочинців «у законі», замість того, щоб направляти ці гігантські і воістину стратегічні фінансові ресурси на благо Українського народу.

Взагалі не може бути такого явища, коли земля є власністю українського народу (ст. 13 Конституції), а земельна рента, як атрибут цієї власності, дістається приватному сектору. Йдеться про навмисне вилучення із законодавства тези про земельну ренту, що є криміналом. Тим паче, що положення статті 13 співпадають з «Основним законом про соціалізацію землі» (1918 р.), де чітко записано, що «надлишковий доход, викликаний природною властивістю землі (земельна рента — В.Я.), направляється в розпорядження місцевих органів влади на потреби громади». Якщо ж у ст. 13 ввести тезу про земельну ренту, то тим самим втрачає сенс право приватної власності на землю, а отже і ст. 14 Конституції, земельний кодекс, інші законодавчі акти, обумовлені «узаконенням» приватизації землі. Тоді право власності на землю-ресурс виробництва переходить до тих суб’єктів господарювання, які здатні самостійно (індивідуально чи колективно) і ефективно її використовувати, але без права на земельну ренту.

Що ж до права власності на землю-капітал (права на доход від ренти), то природно ця влас­ність є суспільною, загальнонародною. Тому земельна рента повинна йти виключно на загальнолюд­ські потреби через місце­ві і державний бюджети, чим забезпечуються рівні можливості для всіх, а отже, і конституційна рівність права власності на землю всіх громадян, бо кожен з них (і новонароджений теж!) матиме в суспільному продукті частку доходу від земельної ренти.

9. Змішування понять «приватний власник землі» і «приватний господар на землі». У першому випадку мотивацією для привласнення землі служить бажання прибрати до рук чужу власність — земельну ренту — через оренду, продаж і т.п., що явно на шкоду людям і суспільству. У другому випадку земля слугує лише об»єктом господарювання, особисте володіння яким — найсвятіше право хлібороба і найважливіший обов»язок суспільства це право гарантувати. Отже, тільки ті суб’єкти одержують право на володіння землю, які самостійно (індивідуально чи колективно) її обробляють. Фізичним чи юридичним особам, які не користуються землею, вона взагалі непотрібна, бо вся рента йде в бюджет на суспільні потреби. Землероби розлучаються з рентою, так як вона не є результатом їхньої праці. Це так звана вільна власність громадян на землю, яка діяла в СРСР, в т.ч. і в Україні до 1992 року, була найнормальнішою формою землекористування з усіх, що пережило людство за свою історію.

10. Приховування від громадськості правди про грабіжницьку суть приватної власності на землю. Суть грабежу — в привласненні земельної ренти, яка створюється не власною працею товаровиробника, а суспільною працею. Тому, привласнюючи ренту, приватний землевласник обкрадає, перш за все, державу в особі місцевої громади, у т.ч. усіх громадян, що населяють відповідну територію, бо кожен з них втрачає свою частку в суспільному продукті. Приватизація землі, таким чином, сама по собі породжує соціальну нерівність між людьми.

11. «Узаконення» так званого «ринку землі», який начебто сприятиме: а) збільшенню надходжень до державного і місцевих бюджетів; б) залученню інвестицій в аграрний сектор економіки; в) нормальному кредитуванню АПК; г) утвердженню самостійності і економічної незалежності товаровиробників через викуп ними земельних паїв (з Указу Президента № 644 від 25.07.2006 р.).

Справа в тому, що продавати землю, яка є неоціненним народним надбанням, взагалі неприпустимо, бо при будь-яких варіантах наноситься шкода державі і народу. Якщо при продажу звичайних товарів, як правило, виграє той, хто їх продає (виключення складають деякі історичні цінності, картини тощо, які з часом не втрачають своєї цінності), то при купівлі-продажу землі завжди виграє той, хто її купує. Тому цинічними є твердження деяких посадовців, що, мовляв, земля з села чи міста нікуди не дінеться, зате виручені кошти підуть на «благо» народу. Яке ж це благо, коли села і міста навіки втратять право на земельну ренту? Для прикладу, якщо хтось купить сьогодні 100 га ріллі у місцевої громади за 900 тис. грн. при незмінній річній ренті 300 грн. з 1 га., то через 30 років він повністю компенсує авансований капітал на покупку землі, тобто поверне 900 тис. грн. Сама ж земля, як і право на ренту, таким чином, дістануться йому чи його спадкоємцям задарма. Оскільки ж рента (як і ціна землі) має тенденцію до безперервного зростання, то, продавши землю, держава і місцеві громади назавжди втратять право на неї, що і є справжнім зашморгом на шиї майбутніх поколінь.

(закінчення буде)

В. ЯРМОЛЕНКО,
кандидат економічних наук, доцент Національного університету біоресурсів і природокористування України