СІМ БАБ — СІМ РАД

Здавна правили родом, плем’ям, народом жреці або воєводи. Справедливі, бува й деспотичні, але їх слухалися. Подавали свій вагомий голос віче і рада старійшин. Проте при суперечці за трон або громад за межу доходило й до братовбивства. Чорні ради вели до зради, а до згоди провадила тільки справедливість.

Націю гуртує патріотичне Слово. У XIX ст. українці вже мали «Кобзаря», подібного не було в жодного народу. Однак наша інтелігенція не зуміла консолідувати визвольну боротьбу. Оглядалася на сусідів, прислухалася до далеких навіювань щоби зрештою заблукати в соціал-демократичному лабіринті. Не помітила під ногами власного національного шляху. Тож при запозиченому світоглядному різноголоссі спрацював принцип роз’єднання нації, а не її збирання. З Женеви М.Драгоманов вихваляв не згуртування нації, а Переяславське «возз’єд­нання» з Москвою. Запевняв: «З Північною Руссю не зломим союзу: Ми з нею близнята по роду...» При тім висівав в Україну утопічний соціалізм. Гні­вався від невдач, писав 1888 р. про те до приятелів Гольдштейнів: «Мені здаєть­ся, що я свою службу скінчив. Якщо не назавжди, то на кілька років наперед». Дорікав українцям що «могли перебувати довго в свинячому стані і навіть у баранячому...» Не терпів інших національних релігій: «Учора скінчив Коран. Дурнувата й нудна книга...».

Тим часом інші нації розбудовували свої держави. Очільник «Молодої Італії» Д.Мадзіні невтомно боровся за об’єднання країни. Діяч О.Бісмарк по шматках збирав докупи Німеччину, щоби не залежала від сусідів. Змагалися за створення власних держав нації Бал­кан. А на Україні тоді Стара Громада збирала етнографічні матеріали і не допомогла М.Міхновському гуртувати козаків-однодумців. Мисляча еліта збудилася лиш перед 1905 р. Проте не кинулася до єднання задля спільного спротиву імперії, а заходилася клонувати партії на взірець московських. З Безпартійної Організації старі громадівці створили Україн­ську Демократичну Партію, а молоді Українську Радикальну Партію. З взаємоподібними програмами. Головні їхні домагання: свободи слова, віри, зборів, спілок, страйків, української мови у школах та установах, автономії, 8-денного робочого дня, пенсій, рівноправності, оренди землі. Чи треба було творити аж дві партії? З УРП витворилася Українська Демократично-Радикальна Партія з вимогою ще й виборної Української Народної Ради та передачі землі селянам. Почала діяти Революційна Українська Партія. Таке міжпартійне бро­діння вело до розбрату. З РУП вийшла Українська Соціал-Демократи­чна Спілка, що пов’язалася з Російською Соціал-Демократичною Робітничою Пар­тією меншовиків, збочуючи з українського напряму. Занепали й українські радикал-демократи, а Безпартійна Загальна Організація відродилася під назвою Товариства Українських Поступо­вців. Багатьох українських діячів засмоктувало багно марксизму.

На Всеросійський з’їзд журналістів не обрано М.Міхновського. Зате чимало делегатів потрапило від бундівців, сіоністів... Тож демократи-українці часто покірно прихилялися до московського «Союзу федералістів» та й до чорносотенців. Дослухалися, куди вітер віє з Росії.

Українські партії не напрацювали бодай наближеної спільної програми, їхня гра «В довгої лози», коли Москва збивала з них шапки, тільки зневірила наддніпрянське громадянство. У революції 1905 р. воно спромоглося лиш на стихійні бунти, підпали маєтків та терор. Імперія не похитнулася. Популярною в Україні стала Російська Кадетська партія. До неї вступали чиновники, земці, адвокати, купці, заводчики, поміщики, масони — всі, хто беріг свої статки та привілеї. Чорносотенці повчали малоросів, щоби був «один цар, одна віра, один народ». Активізувалися більшовики з депутатами до Держдуми. А наші демо-політикани шукали в Росії для України п’ятого кутка. Він був за Уралом.

У Галичині 1899 р. народовці згуртувалися в Українську Народно-Демократичну Партію з наміром об’єднати всіх українців. Проте вибухнула Перша світова війна 1914 р. і Головна Українська Рада у Львові призвала галичан боронити Австро-Угорщину від страшнішої Росії. Обабіч Збруча залунав клич захищати рідний край. Як підказувало серце — не Росію і не Австрію. Єдиний всеукраїнський визвольний рух не сформувався ще й через різні погляди. Діячі мислили неоднаково. Як мовиться, один поважав попа, другий попадю, а третій попівну. Перед тим звіль­нений від залежності драгоманівщини ясновидець І.Франко писав: «...національний розвій може лежати в тім, що з-посеред своєї нації витворити ті стани і верстви, що відпові­дають певним функціям народного життя, і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду. («Поза межами можливого», 1900). Цим наніс самостійницький удар не тільки по воро­гам, але й по псевдо-патріотах. Вважав: «Для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму». Ліберали не хотіли кривдити сусідів, хоча Україну облягали російський, австрійський і польський шовінізми. Відтак Галичина засновувала «Соколи», «Січі», як підґрунтя для свого стрілецтва. Наддні­прянці лиш домоглися українізації деяких частин російської армії. А «Союз Визволення України» гуртував з військовополонених земляків в Австрії сіро-і синьожупанників для Гетьманату.

Революція 1917 р. застала наддніпрянців оз­броєними. Очолена М. Грушевським Центральна Рада вихвалялася перед Європою багатопартійністю. Хоча невдовзі самостійників з М.Міхновським відправила на фронт. До УЦР ввійшли депутати селянських, робітничих, військо­вих українських організацій і партій. Від російських — есдеки, есери, соціалісти і місцеві більшовики. Крім того — 4 польські партії, депутати від Бунду, Паолей Ціон, сіоністів, єврейських соцдемократів та інших нацменшин. Вони вважали, що Україною можна правити й без україн­ців. Вільне козацтво, що встало на сторожі України, УЦР не підтри­мала. Ще й розпустила додому півторамільйонне власне військо УНР. Есер М.Грушевський вірив, що «...соціально-економічну й національну емансипацію українського народу можна осягти і в межах чужої державності (російської і австрійської) при відповідній перебудові чужих держав, до яких належать тепер українські землі» (Д.Дорошенко).

Українські діячі УЦР завше запізнювалися. Всеросійську революцію 1917 р. розпочав у Петрограді Волинський полк з жовто-блакитними прапорами. Аж потім проснувся Київ. Прошуміли урочисті Всеукраїнський Національ­ний Конгрес та Військові з’їзди, але україні­зовані частини відправили на фронт. Перед Тимчасовим Урядом Керенського Центральна Рада відважилася 1-м Універсалом проголосити автономію України, «не одділяючись від усієї Росії». Керенський запротестував. Тоді УЦР заспокоїла його 2-м Універсалом, пообіцяв­ши «Разом з усіма її народами змагати до піднесення розвитку цілої Росії та до єдності її демократичних сил». Послані до Росії «чоломбит-ники» вернулися з Інструкцією управління Україною. Відправлений з Києва на фронт полк ім. Б.Хмельницького обстріляли у вагонах керенці. Багато козаків убито. Коли в Петрограді захопили владу більшовики, УЦР 3-м Універсалом проголосила... ні не відокремлення від імперії, а федерацію з Росією. Мовляв, «щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб усі російські республіки стали федерацією рівних і сильних народів». Проти того в Раді виступила тільки Національна Революційна Пар­тія. УЦР воліла вступати в федерацію хоч би й з сатаною, аби лиш на засадах соціалізму. Нахабні біль­шовики пішли на УНР війною. На оборону під Крути виступив лиш студентський курінь. Зрештою Ц. Рада 4-м Універсалом проголосила самостійність УНР з поклоном. Пообіцяла більшовикам «...коли армія (УНР) буде демобілізуватися, поручаємо розпускати солдатів , а після утвердження мирних договорів розпустити армію зовсім, на місце постійної армії завести народну міліцію.» Цебто — не будемо боронити­ся від вас, лиш від власного народу. Ота ілюзія перемир’я надовго завела українську націю у кров по коліна. На поміч проти більшовиків Центральна Рада запросила кайзерівців. Німецькі імперіалісти задарма посилати своїх солдат під кулі не хотіли. Те, що не досягли війною, гребли рука­ми окупації. Проти загарбників Заходу і Сходу першими повстали вільні козаки. Німці розігнали Раду і підтримали Гетьманат. Той запросив до співпраці петлюрівську Директорію. Вона відмовилася рятувати українську державність, щоб зберегти свою соціалістичну цноту. Знов спрацював принцип роз’єднання.

Відчайдушно спробувала порятувати Україну стихійна отаманщи­на. На міжпартійних дискусіях у неї крапку ставили кулею. Анархіст Махно убив отамана Григор’єва і отримав від Троцького орден Красно­го Знамєні. Зрадник Волох убив отамана Божка і став червоним комб­ригом. Отаман Струк поміг воювати Дєнікіну і заслужив у нього золоті полковницькі погони. І так далі. Українці вибороли совецьку Донецько-криворізьку республіку. А керували нею Є.Бош, Ф.Се­ргєєв (Артем), В. Аусем, І. Март’ямов, Ф. П’ятаков, Є. Квірінг. За що гинули нащадки запорожців? Брат вбивав брата, син батька. Що завоювали для себе? Розкуркулені замерзали в Сибіру. Голодом морені під тином. «Перемо­жці», котрі вижили, перли плуга і потрапляли в підвали ЧК та у зони ГУЛАГу. Через піввіку диктатура пролетаріату перецвілася в гуманну демократію. Замість 16-ти центральнорадівських партій наплодилося 160 верховнорадівських. Не мало?!

Не всі літератори заблукали між партійними стежками. Передчу­ваючи більшовицьке цунамі І. Франко закликав:

Або смерть або побіда! До відважних світ належить,
Се наш оклик бойовий! К чорту боязнь навісну...

Він використав біблійну легенду про Мойсея для пророкування будучини України, співзвучної з метою Тарасівців:

Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш , як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Революційне піднесення залунало у творах М.Коцюбинського, О.Кобилян­ської, М.Черемшини, С.Васильченка. Національне переко­нання задзвеніло у новелах В.Стефаника. Особливо у «Синах»: «А він піднімає шаблев грудку землі та і каже: «Оце Україна, а тут, — справив шаблею у груди, — отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати». Чувся клич П.Тичини: «Гей, разом, разом на ворога ми, браття-завзяття! Хто зрадить Неньку-Україну, — прокляття тим, прокляття!» Творці боролись не за Австрію чи Росію, а за Україну. Були впевнені, як Г.Чупринка: «Бо вірю я — не тільки в мріях — Ти будеш вільна наяву», Проти них загніздилися в Києві й антиукраїнські письмаки. Паплюжив самостійників трубадур Білої гвардії М.Булгаков та Червоної В.Еллан. Цей лютував: «Вогню ж! Динаміту!.. Церкви старовинні — в повітря! Вишневі сади — під сокиру!» Дезертир з Директорії В. Винниченко із-за бугра писав чолобитні Сталіну. Інші вірнопіддані коммутанти запопадливо готувалися, не відаючи того, до літературного етапу. Українство не зуміло створити масової власної партії тож наймитувало у чужої.

Коли ж усвідомимо свою силу національної і соціальної справедливості?!

Михайло Іванченко,
письменник