Сонячне проміння Православ’я

25 січня Православна Церква відсвяткувала день святої мучениці Татьяни, яке вважається академічним днем студентства. Ми звернулися до настоятеля академічного храму дванадцяти апостолів протоієрея Діонісія Мартишина, з проханням розповісти про духовно-моральне виховання молоді у досвіді Православної Церкви.

Вже на початку нашої розмови треба зазначити, що для молоді питання моралі, етики і навіть духовного розвитку асоціюються з відомим надокучливим моралізмом і повчаючими нотаціями у дусі відомого вірша «що таке добре, а що таке погано». Можливо, це і сумно, але факт залишається фактом, у сучасного студентства надовго закріплюється стійка «алергія» на такі слова як покаяння, смирення, слухняність. І це недаремно, не маючи справжніх богословських уявлень про Бога, Церкву і духовність, не відчуваючи серцем присутність Божої благодаті, сучасній людині важко пояснити важливість духовно-морального зростання, аскетичної вправи та духовної праці з очищення серця. З точки зору церковного виховання й богословської освіти, доки людина не зустрінеться з Богом у молитві і церковних таїнствах, серцем і розумом не сприйме оновлюючу радість Євангельського Одкровення, то не можна і вимагати від людини соціальної зміни і духовного перетворення його життя. Для забезпечення нормального, повноцінного людського буття, як ніколи, необхідне відновлення втраченого зв’язку наукового знання з релігійними духовно-моральними цінностями. Саме в літургічній традиції Православ’я розкривається інтелектуальне і духовне зростання у досвіді Церкви, відбувається актуалізація єдності богослов’я і етики. Жодна соціальна система не може бути названа гармонійною, якщо в ній існує монополія лише інтелектуального зростання людини і не враховуються питання справжньої сердечної людяності, очищення серця, милосердя при формуванні соціальних моделей розвитку суспільства.

Займаючись тільки сучасною науково-методичною базою, науково-дослідними роботами з педагогіки, соціології і психології, звичайно, можна відкинути духовно-моральні питання релігії, як забобони і метафізичну темряву минулого, але це буде ігноруванням самого внутрішнього життя душі. Тоді ми обмежимося тільки академічними інтересами, схоластичним сприйняттям людини. Наприклад, для багатьох світських педагогів і навіть окремих православних викладачів християнська етика — це чисто правова і юридична система, під впливом якої відбувається, як прийнято говорити, ідеологічне виховання молоді. Безумовно, світські етичні напрацювання досягають вершин науковості, методологічної бази і філософської стрункості, але відокремлюючись від практичного богослов’я, містичного молитовного досвіду Церкви, світська етика звужує поняття моралі і знецінює саме людське буття. Сьогодні, проводячи конференції, круглі столи з педагогічних питань, ми всі чуємо про важливість морального виховання молоді, значущу роль Церкви, релігії, але на практиці з кожним днем споглядаємо руйнівні та деградаційні процеси у суспільстві. Бо питання моралі і духовності лише тільки обговорюються, а не втілюються у життя, у процеси реальної духовної боротьби — сфера виховання серця і волі. Православне богослов’я не тільки підкреслює необхідність і актуальність інтелектуальної роботи, але і наполягає на першочерговому завданні очищення серця, перетворення життя і зміні розуму у церковному напрямку світосприйняття. Православне богослов’я — не теорія розвитку світу, не метафізична концепція, а вираження і формулювання церковного досвіду Богопізнання.

Багатовіковий досвід Православної Церкви є важливим чинником у соціальному розвитку суспільства. Церква завжди виступала могутнім імпульсом соціальної регуляції традиційного суспільства, здійснюючи духовну проекцію, тобто задаючи історичному розвитку моральну перспективу. Людина постійно намагається відповісти на запитання про зміст свого буття, зрозуміти, що значить його життя в нескінченному перебігу часу і безмежному просторі. Ці питання також мають моральне значення, змушують замислюватися про обов’язки перед Богом, майбутніми поколіннями, про власний внесок у розвиток духовної культури суспільства. Ці питання сьогодні як ніколи хвилюють людей усього світу. І особливо хвилюють вони православних богословів, які протягом довгих десятиліть були в духовній ізоляції, у храмовій резервації, відірвані від суспільних процесів, засобів масової інформації. Першочергова увага до моральних питань — це фундамент виживання сучасного суспільства і базис подолання будь-яких світових, як фінансово-економічних, так і духовно-моральних криз людства.

Православ’я — це живий шлях Богоспілкування. Православне богослов’я не виходить із доказів буття Бога, не звертає людей до філософських концепцій і метафізичних доктрин. Церква ставить сучасну людину перед Євангелієм Іісуса Христа, відкриває йому можливість повноцінного, насиченого життя з Богом і чекає від нього вільного життєвого повороту у бік Євангельської радості і повноти буття. Зустріч із Живим Богом — це початок богословського, філософського і етичного осмислення власного життя і життя всього соціуму, це основа динаміки творчого духовного життя. У Православній Церкві проблема людської моральності завжди ототожнювалася з питанням про істину існування людини. У віровченні Церкви моральність людини — це реалізація повноти буття, а аморальність — поразка, виривлення покликання і місії людини на землі, покладеної на неї Творцем. Говорячи інакше, моральність безпосередньо пов’язана з подією спасіння людини. Бути спасенним Христом — означає знайти мир, спокій, тишу, радість, гармонію і цілісність власного буття. Саме спасіння вимагає людина, а не умовного морального вдосконалення характеру і поведінки.

Відмова від духовного життя і літургічної традиції консервує саму богословську думку. Відбувається полон і поневолення богослов’я раціональною схоластикою і моралізмом, відірваного від містичного досвіду духовного життя Православ’я. Не можна не погодитися зі словами знаменитого сучасного грецького філософа і богослова Христоса Янараса: «У європейській християнській традиції Бог дійсно був убитий богословами, філософами-ідеалістами і релігійними інститутами. Вони перетворили Бога в мертве поняття, що осягається винятково розумом, в інтелектуальний об’єкт, існування якого доводиться шляхом відсторонених міркувань і раціональної аргументації. Бог став недоступний для людського досвіду, тобто закінчилася безпосередність Його відносин з людиною» . Із цього моменту раціоналізація богослов’я витиснула живий літургійний і есхатологічний досвід перетворення буття людини, відбулася втрата справжнього богословського мислення. Тому і сьогодні, говорячи з сучасною молоддю, важливо підкреслити, що Православ’я — це повнота буття, це безперестанний шлях пізнання, духовної радості, кардинальне перетворення життя і мислення, багатство релігійної традиції. Православ’я — це сонячні промені, що наповнюють світлом темну і сиру кімнату, світло істини і Одкровення, що поглинає тьму неуцтва і мракобісся. Але для моралізаторської ідеї, як правило, для духовних «вахабітів» — «терористів від моралі», «ортодоксів від обряду», православна віра — це ізоляція, темні штори на вікнах, існування в мороці обмежень і постійних табу. Але також треба пам’ятати, що християнська місія у світі — це не тільки богослужіння у храмі, проповіді про моральність і найвищі ідеали християнства. Це апостольське служіння, оптимізм, освіта, збагачення духовного буття людини нетлінною радістю Святого Духа, пророче покликання свідчення про Божественну Істину в соціальній динаміці сучасного суспільства. Актуальною домінантою в моральному житті молоді повинні стати осмислення абсолютних християнських цінностей у діалозі із проблемами і потрясіннями сучасного світу. Відповідно до традиції Православної Церкви, ми визначаємо моральність як повноту життя людини в єдності з Богом у Його святості. Ось чому в богослов’ї Православної Церкви, прагнення пізнати істину про людину і його моральність, пов’язане з пізнанням Істинного Буття, з пізнанням Бога. У житті Церкви Бог виявляє Себе підставою і реалізацією справжнього буття. Церковне буття, порятунок людини конструює сам Бог як Жива Особистість і наш Небесний Отець. Інакше кажучи, Церква ототожнює істину буття не з інтелектуальними формулами і етичними правилами, а з Богом. Бог, присутність якого переживає Церква, виявляє Себе в історії як Особистісне Існування, як неповторність, воля і повнота життя. Бог є особистістю, і розмовляє з людиною в молитві і таїнствах церковних. Ідеал християнської етики, вимагає радикального перетворення життя кожного християнина. Щоб дотримуватися християнської етики, недостатньо буде переформулювати ті або інші академічні богословські і філософські поняття: знадобиться відновити самосвідомість Православної Церкви як народу Божого, прообразу повного зцілення світу владою Божою.

Церква повинна бути громадою, що живе силою освячення, що виявляє собою образ нового устрою, обіцяного Богом. Сучасному християнинові не треба впадати у відчай, або навіть дивуватися, якщо дотепер ми не змогли втілити соціальні ідеали справедливості і святості тому, що християнське покликання і втілення святості — це заклик і шлях для кожного. І ось важливо, коли молодь, будуючи своє життя, шукає ідеали, їй важливо вказати духовний вектор правди й істини, невичерпне джерело релігійного пізнання — богослов’я Церкви. «Чи можна інакше зрозуміти особливий характер богослов’я серед всіх інших наук, — міркує всесвітньо відомий швейцарський богослов Карл Барт, — крім як виходячи з того, що воно жодним чином не вправі зазнавати поразки там, де інші науки щодня терплять поразку». Тільки борючись за Христа, долаючи перешкоди цинізму, скептицизму, зневіри, проходячи пустелі самотності, християнин стає воїном Бога і Його Правди. Церква Христова безперестанку від­роджується силою самого Христа особливо у період гонінь і в епоху відступництва від віри. Мораль Церкви, що підносить високий сенс життя й ідеальну проекцію морального миру, розглядається Православ’ям у зв’язку з динамікою духовного життя, керованого Духом Святим.

протоієрей Діонісій Мартишин,
завідувач кафедри православної культури та теології МАУП, настоятель академічного храму дванадцяти апостолів