Генерал кдб В.Федорчук: коментарі до «білих плям»

Півтора роки тому в Москві помер генерал армії Віталій Федорчук, один з останніх міністрів внутрішніх справ СРСР, короткочасний шеф зловісної Луб’янки, а до того — багаторічний (1970-1982 рр.) голова КДБ УРСР. Ця смерть не викликала ніякого резонансу. Зафіксували її лише два чи три другорядні ро­сійські Інтернет-сайти.

Взагалі все життя Віталія Федорчука — і до смерті, і навіть після неї — це суцільні білі плями. Єдиний більш-менш об’єктивний виклад його біографії міститься у енциклопедичному словнику «Щит і меч», виданому у Москві в 2002-му році тиражем 3 тисячі примірників. Після свого ганебного вигнання зі служби — 24 січня 1986-го року — Федорчук дав лише два лаконічні інтерв’ю: українським щотижневикам «Дзеркало тижня» і «2000». Його попередники і наступники встигли за цей час списати цілі томи мемуарів.

Наше коротке есе — це не спроба відтворити об’єктивну біографію генерала-чекіста. Це швидше кілька коментарів що­до отих білих плям.

Віталій Федорчук народився наприкінці 1918-го року в Сквирському повіті Київської губернії в сім’ї, як тоді казали, міцного середняка. Закінчив 7 класів, працював масовиком у сільському клубі, потім спробував журналістського хліба. Але, як згадував сам Федорчук на сконі віку, трапився йому гад-редактор, котрий швидко відбив будь-яку охоту до творчості. Колишній масовик поступає до Київського училища зв’язку. Але перспектива «прокладати зв’язок» під ворожим вогнем за будь-якої погоди його теж не влаштовувала. Лейтенант Федорчук одразу після випуску раптом виринає в Центральній школі НКВС СРСР у Москві, де його швиденько підрихтували на особіста. Себто — представника чекістського відомства у збройних силах.

І проходив Віталій Федорчук у особістах понад 30 років, аж доки в 1970-му його не призначили головою українського КДБ. Призначили всупереч протестам тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Петро Юхимович, до речі, був стовідсотково правий: якого дідька доручати таку важливу посаду людині, яка 30 років була фактично відірвана і від цивільного життя, і від України? На його думку, це призначення швидше скидалося на знущання. Протистояння закінчилося відставкою Шелеста. І появою в Києві В.В.Щербицького.

Відомий український журналіст Бурсов писав, що Федорчук тримав Щербицького на гачку з допомогою шантажу. Мовляв, чекісти знали, що син тодішнього секретаря ЦК КПУ Борисенка Євген не пропав без вісти, а був убитий у п’яній сутичці сином Щербицького. Проте ця версія досі не отримала ні вагомих підтверджень, ані серйозних заперечень.

Федорчук на посту шефа українського КДБ збільшив штати відомства чи не вдвічі, відновив ліквідовані Хрущовим райвідділи КДБ і взагалі поводився незалежно, а часом навіть зверхньо. У своєму інтерв’ю за рік до смерті стверджував, що він кращих представників української інтелігенції не репресовував, а навпаки — любив і поважав. То, мовляв, усе андроповські підступи. Присилав щороку рознарядку на арешт і засудження 10-15 українських дисидентів, а вони з Щербицьким зводили цю цифру до 2-3. Будемо вважати, що це — класичний вияв старечого маразму. Бо у справжніх патріотів України пам’ять міцна.

У 1982-83 роках Федорчук ненадовго злетів, обійнявши високі посади в Москві і, як ми вже казали, з ганьбою і вилетів. Офіційно — за «слабке інформування ЦК». Проте існує версія, що Федорчук збирав компромат на Горбачова.

Доживав віку колись всесильний генерал у повній самотності. Його єдиний син ще в 60-х роках застрелився з табельної зброї батька. Потім померли дружина і донька. Час від часу до нього приходила онука. Кажуть, Бог іноді дає не дуже гідним людям довге життя виключно для того, щоб вони поміркували над своїми гріхами. Віталій Федорчук не дожив до 90-річчя 6 місяців.

В.Н.