Як назвати ту війну?

В радянській історіографії тема Другої світової війни, з одного боку, була достатньо заангажованою, а з іншого — чимало її аспектів перебували під забороною для вітчизняних дослідників.

Висвітлення військових подій залежало від того, яка партійно-радянська еліта була при владі. На думку українського історика О.Лисенка, який зазначає: «За радянських часів історія війни була значною мірою мемуаризована, заретушована, а то й відверто сфальсифікована». Якщо говорити про конструкцію висвітлення теми Великої Вітчизняної війни, то основними її складовими були: переваги соціалістичного суспільно-політичного ладу, керівна роль комуністичної партії, талант полководців, патріотизм народу, героїзм військ, відданість Батьківщині, ненависть до ворога.

Довгий час радянська історіографія знаходилась в полоні сталінських міфів про Другу світову війну. Основні історичні акценти були зосереджені тільки на успіхах, перемогах і героїчних подвигах Радянської армії. В той же час, в основному ігнорувалася і замовчувалася тема важких поразок, невдач перших років війни і прорахунків радянського керівництва і командування. Про цю особливість радянської історичної науки писав у своїх щоденниках О.Довженко: «Правда про народ і його лихо… нікому… не потрібна і ніщо не потрібне, крім панегірика».

Не менш критичних зауважень заслуговують і чимало сучасних історичних публікацій, художніх і публіцистичних творів, основним сюжетом яких стала «дегероїзація війни» (наголос на постійні помилки радянського командування, патологічній жорстокості НКВС, безглуздій жертовності і трагедії німецького полону, вирішальній ролі штрафбатів). Така зміна пріоритетів є тільки напівправдою.

Втім, відзначимо: одразу після завершення війни народились три сталінських міфи про перший, найбільш трагічний період Великої Вітчизняної війни.

Міф перший. Головною причиною наших невдач вважався раптовий, віроломний, без оголошення війни напад гітлерівської Німеччини на СРСР.

Міф другий. Історичною закономірністю визначався кращий вишкіл агресора, який завжди краще підготовлений до війни, ніж миролюбиві країни.

Міф третій. Мудрість і далекоглядність Ста­ліна, його військовий талант дозволили «заманити» ворога аж до Волги, а потім потужними ста­лінськими ударами знищити його.

Оскільки 2-й і 3-й міфи не набули поширення, зупинимось на першому.

Майже з першого дня Великої Вітчизняної війни і до сьогодення (зокрема, в сучасних пуб­лікаціях) ми продовжуємо зустрічати таке означення нападу нацистської Німеччини на СРСР, як «раптове», «віроломне», «без оголошення війни» і т.д., що нічого спільного з реальними подіями не має. Більшість політичних і військових діячів Радянського Союзу 1930-х років не мали жодних сумнівів щодо майбутнього радянсько-німецького протистояння. Адже з притаманним нацистам цинізмом, без оголошення війни, агресори захопили 12 країн Європи. А це — Австрія, Чехословаччина, Албанія, Польща, Данія, Норвегія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Франція, Югославія, Греція. Успіхи операції «Вайс» (напад на Польщу) «Весерюбунг» (план вторгнення в Данію і Норвегію), «Гельб» (план війни проти Франції) викликали ейфорію у Гітлера. Жодними нормами міжнародного права нацисти себе не обтяжували. Не залишалося сумнівів щодо дійсних планів ІІІ Рейху стосовно СРСР. Якщо армія і країна перебували в необізнаності, а дипломати двох країн до самого початку війни обмінювались люб'язностями, то для Сталіна і кремлівського ке­рівництва війна, що насувалась, давно вже була реальністю.

Маршал К.С. Москаленко, якій командував перед війною 1-ю моторизованою артиле­рійською протитанковою бригадою, розповідав: «20 червня 1941 року мене викликав до себе командувач 5-ю армією Потапов і руба поставив запитання про можливий, з моєї точки зору, початок війни з німцями. Бесіда велася віч-на-віч... Ми розуміли, що, якщо відверта розмова на цей рахунок стане відомою, нам буде зле. Доповівши про дані розвідки, я відповів Потапову, що війна спалахне як не сьогодні, так завтра. Це відчувається по обстановці в прикордонних районах. Він повністю зі мною погодився». Після цього він познайомив мене з наказом командувача округом Кирпоноса про негайне укриття всієї бойової техніки».

Ще більш безпідставним є твердження, що фашистська Німеччина нібито не оголошувала війну СРСР.

Реальні події були такими. О 4-й годині ранку 22 червня 1941 року Ріббентроп передав радянському посольству в Берліні офіційний документ про об'явлення війни. Гітлерівський уряд звинувачував СРСР в тому, що Радянський Союз, всупереч взятим на себе зобов'язанням: 1) не тільки продовжував, а й посилив свої підривні дії по відношенню до Німеччини; 2) все активніше проводив антинімецьку зовнішню політику; 3) зосередив всі свої сили в стані готовності на німецькому кордоні. Тим самим, радянський уряд порушив свої договори з Німеччиною і збирався напасти з тилу на ІІІ Рейх, який вів боротьбу за існування. Тому фюрер наказав німецьким збройним дати відсіч цій загрозі всіма засобами, які маються в їх розпорядженні.

До листа Ріббентропа додавалось: «Прошу не вступати в жодні обговорення цієї заяви. Уряд Радянської Росії зобов'язаний забезпечити безпеку співробітникам посольства».

На світанку 22 червня, коли Вермахт від Балтики до Чорного моря атакував радянський кордон, ні­мецький посол Шулленбург з'явився в Кремль до В.Молотова. Останній в повній тиші вислухав заяву німецького уряду і наприкінці заявив: «Це війна. Ваші літаки щойно бомбардували близько 10 беззахисних селищ. Ви вважаєте, що ми на це заслужили?» За свідченнями учасників тих подій, німецький посол висловив своє особисте негативне ставлення до рішення гітлерівського уряду. Як покажуть наступні події, 1943 р. Шулленбург буде серед активних учасників змови проти Гітлера.

Більшість праць радянських істориків доводило значну техніко-технічну перевагу Вермахту та його союзників над Червоною Армією в початковий період війни. Сумлінно зібрані сучасними істориками статистичні матеріали заперечують і цей аспект сталінської міфології Великої Вітчизняної війни. На 1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина поставила під рушницю 1343 тис. солдатів і офіцерів, а Радянський Союз відмобілізував 2485 тис. чол.; на озброєнні Вермахту знаходилось 30679 гармат і мінометів, а артилерійський парк Червоної Армії складав 55790 гармат і мінометів. Гітлерівська армія мала бронетанковий кулак в 3419 танків і самохідних гармат, а радянська — 21110 (без САУ). Повітряний флот фашистської Німеччини нараховував 4288 літаків, а військово-повітряні сили СРСР — 11167 крилатих машин. Цей самий факт підкреслюється лише деякою зміною кількісних показників на 22 червня 1941 р. На початок військових дій в складі Червоної Армії нараховувалося 3 289 851 солдатів і офіцерів, а в німецьких військах — 4 306 800 чол., артилерії і мінометів, відповідно, — 59 787 проти 42 604 одиниць. Танків і штурмових гармат Червона Армія мала 15 687, а вермахт — 4 171. Причому у підрахунках враховуються всі німецькі танки. Натомість напередодні Великої Вітчизняної війни на озброєнні РСЧА було 1800 найновіших панцирників, яких гітлерівська Німеччина не мала.

З 1 січня 1939 р. по 22 червня 1941 р. радянські ВПС одержали від промисловості 17 745 бойових літаків, з них 3743 — нових конструкцій. Німецькі літаки всіх типів на Східному фронті нараховували 4846 одиниць, отже, говорити про якісь переваги німецьких ВПС досить важко. Якщо навіть врахувати, що фашисти використали технічний парк завойованих країн Європи, то і в цьому випадку переваги над Червоною Армією Німеччина не мала.

В чому фашистська Німеччина і випереджала Радянську Армію, так це: в стратегічному розгортанні своїх ударних угрупувань; у безпомилковому визначенні напрямків головного удару; у вишколі і бойовому досвіді солдатів і офі­церів Вермахту; у бездоганній координації штабів і різних родів військ; у маневреності, у нових тактичних винаходах, у військово-стратегічному мисленні в умовах сучасної війни; у новітніх технічних засобах і системах зв’язку.

Але прийде час, і нова радянська військова еліта використає знання суперника і навчиться ефективніше їх застосовувати, спираючись на потужніший потенціал.

Справжню наукову полеміку викликає термінологія і понятійний апарат зазначеної проблеми. Історики сперечаються, якою була минула війна: Друга світова, радянсько-німецька чи Велика Вітчизняна? Ніхто не заперечує, що СРСР був активним учасником Другої світової війни: вступ радянських військ в Західну Україну і Західну Білорусь (вересень 1939 р.), приєднання до Радянського Союзу республік Балтії і Північної Буковини (1940 р.), трагічна Зимова війна з Фінляндією (1939—1940 рр.) відбувалися у часі синхронно із загарбанням ІІІ Рейхом країн Центральної, Північної, Західної і Південної Європи.

Не викликає заперечень і термін радянсько-німецька війна. На Східному фронті було зосереджено найбільше людських і матеріальних ресурсів. А значення здобутих перемог на полях України, Росії, Білорусії, Балтії, Молдавії визнає вся світова історія.

Найбільш подразливою в цьому контексті виглядає остання назва — Велика Вітчизняна війна. Чимало сучасних істориків вважають таку назву історично не виваженою. Адже сам термін «Велика Вітчизняна війна» начебто виголосив Й.Сталін в своїй промові 3 липня 1941 р. (на кшталт російського імператора Олександра І, який проголосив війну з французьким імператором Наполеоном 1812 р. Віт­чизняною війною).

Однак, термін «Вітчизняна війна» належить не Сталіну, а Молотову, який в радіозверненні 22 червня 1941 р. оголосив про німецький віроломний напад на СРСР. В цей же день термін «Вітчизняна війна» було вжито командуванням Південно-Західного фронту і керівництвом КП(б)У (М.Кирпоносом, М.Хрущовим). В словнику української фразеології слово «вітчизна» трактується як Батьківщина, рідний край. Не має сумніву, що український народ захищав саме Батьківщину, свій рідний край. На бій з фашизмом піднялись не якісь абстрактні люди сталінської доби, а ті, «чиї батьки, брати, діти, та й вони самі (загалом десятки мільйонів людей) пройшли через жахіття червоного терору, Громадянської війни, ліквідації станів, наруги над православ'ям та іншими конфесіями, великого терору, Голодомору, розкуркулювання, розкозачування, депортацій, ГУЛагу…», — пише відомий російський вчений І.Чубайс.

Війна кардинально впливала на долі людей. Сталінський полководець генерал
А.Власов, щедро нагороджений кремлівським вождем, 1942 р. трагічно потрапив у полон, а згодом — перейшов на бік фашистів, а інші радянські генерали, що також потрапили у полон на початку війни — Д.Карбишев, М.Снєгов, Я.Тонконогов, М.Потапов, І.Музиченко — категорично відмовилися співпрацювати з гітлерівцями. Комбриги Ф.Жмаченко і О.Горбатов, попри те, що пройшли всі кола гулагівського пекла, також залишилися відданими Батьківщині.

Можна погодитися з думкою сучасних істориків, що прийшов час розділити подвиг народу у Великій Вітчизняній війні і злочинну Сталінську систему.

Дехто йде далі, стверджуючи, що в країні репресій, Голодоморів і Гулагів у трудящих не могло бути Вітчизни. Тому і назва «Велика Вітчизняна» не вірна. Цікаву точку зору з цього приводу висловлюють сучасні історики-об'єк­тивісти, стверджуючи, що в перший період війни зазнала поразку вся сталінська адміністративно-командна система, і лише жертовність звичайних людей відродила віру в перемогу.

Три Сталінські Директиви військам протягом вечора 21 червня і дня 22 червня 1941 р. свідчили про повну розгубленість і нездатність вищого радянського керівництва реально оцінити ситуацію і прийняти виважене рішення. Накази спочатку «не піддаватися на провокації німців», а потім, через кілька годин, «розгромити ворога» і, нарешті, «перенести військові дії на його територію аж до Любліна», — говорили про глибоку кризу системи, яка будувалася на тоталі­таризмі, репресіях, зневазі до власного народу. «Догматизм, переоцінка власних сил і недооцінка противника, помилкові ходи Кремля напередодні війни створили катастрофічну ситуацію, в якій почалася Велика Вітчизняна війна», — писав відомий історик Д.Волкогонов. Після захоплення Мінська, Львова, Києва, поразок влітку 1942 року Сталін часто перебував в глибокій психологічній кризі і втрачав важелі управління державою і армією. За Сталінськими наказами в перші дні війни в десятках тюрем НКВС в Західній Україні без суду і слідства було знищено, як ворогів народу, тисячі в'язнів, що збурило населення України й значно погіршило ситуацію для СРСР.

В критичні місяці війни світ побачили відомі сталінські накази 270 і 227, які перекладали прорахунки і помилки вищого полі­тичного і військового керівництва на бійців і командирів Червоної Армії.

Була спроба Сталіна через відомство Берії, використовуючи закордонних посередників, вступити в таємні переговори з Гітлером. Умова припинення військових дій з боку німців — поступка ІІІ Рейху України, Білорусії, Прибалтики, Бессарабії, Карелії. Ціною цих поступок система намагалася врятувати себе. Верховний головнокомандувач, диктуючи командуючим фронтами розпорядження і накази, звів людське життя до звичайної статистики, добавляючи в кожне своє розпорядження: вислів «досягнути мети, не зважаючи на будь-які втрати». На грудень 1941 р. німецька армія втратила бл. 30% особового складу на радянсько-німецькому фронті. В той же час, від радянської армії і з’єднань, які вступили у війну в червні 1941 р., залишилося не більше 6—7% відсотків особового складу. По суті, з 1942 р. з агресором вже воювала нова армія.

І тільки народ, його жертовність, покладена на олтар Перемоги, була вирішальним фактором у розгромі фашизму. Тому, вочевидь назва «Велика Вітчизняна» була б логічнішою за «радянсько-німецька».

Але не секрет, що в одній частині нашої держави 9 травня святкується як Великий всенародний День Перемоги, а в іншій — як День жалоби по жертвам Сталінського і Гітлерівського режимів. В одній частині України викладаються гірлянди живих квітів до монументів загиблим воїнам, а в іншій — звучать слова про демонтаж пам'ятників радянським солдатам і офіцерам як носіям сталінського тоталітаризму. Осмислення історії Другої світової війни, регіональна колективна пам'ять найсерйознішим чином розділяють українське суспільство. Німеччина, Франція, Іспанія давно вже пройшли цей критичний рубіж і досягли національного примирення. Для України це — ще проблема майбутнього. Перші кроки по національному примиренню виявилися досить недолугими, бо національне примирення не може ґрунтуватися на політичній волі. Адже воно починається із дбайливого ставлення до вітчизняної історії, яку переписати неможливо. Національне примирення — це поважне ставлення до думки іншого, це розуміння, нарешті, поліетнічності, полікультурності, багатоконфесійності України. Цікаву думку з цього приводу висунув І.Р.Юхновський: «Нікого не треба закидати камінням. І Петлюру, і Грушевського, і Косіора, і Петровського, і Бандеру, і Щербицького. Їх треба знати такими, якими вони були. Це — наша історія».

Національне примирення сьогодні — це, перш за все, загальне прощення всіх всіма. Адже минула війна мала таку кількість різноманітних вимірів, що підійти до цієї проблеми однозначно просто неможливо. Послухаємо відомого історика Т.Гунчака: «Проблеми Другої світової війни з історичної точки зору із величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можна досягнути лише старанням та чесним дослідженням усіх наявних фактів».

З приходом нацистів до влади вони чітко окреслили свої плани і наміри щодо України. Спочатку в Генеральному штабі схилялися до того, що вся територія Радянського Союзу має бути поділена на окремі держави. Прибалтійські республіки, Білорусь, Україна стануть «вільними від Сталіна» державами з власними урядами; німецькі військові представники зможуть виступати в якості радників. Ці держави мають утворити захисний кордон. Але Гітлер заявив, що ці ідеї нікуди не гідні. Він наполягав, що ці території мають стати протекторатами рейху. Інтелігенція буде знищена. Правляча німецька каста буде використовувати населення завойованих територій в якості дармової робочої сили. Ні про яке благородство не може бути і мови: тільки жорстокість, жорстокість і ще раз жорстокість. Гітлер вимагав сліпо виконувати його накази, подобається це комусь, чи ні. Керувати тиловими районами буде не армія, а СС і гестапо.

При всій тоталітарності сталінського СРСР напередодні війни Україна залишала за собою певний автономний статус. В республіці діяли українські партійні, радянські, господарські, правоохоронні органи і громадські організації. Стаття 1 Конституції УРСР (30 січня 1937 р.) визначала «Українську Радянську Соціалістичну республіку як соціалістичну державу робітників і селян». При всій декларативності ста­лінській конституції, вже в надрах УРСР історично закладались підвалини майбутньої соборної незалежної української держави.

«Хоча на початок Другої світової війни українська державність була номінальною, незаперечним фактом залишається те, що Україна не була вже бездержавною територією, як упродовж минулих віків, — підкреслював відомий український історик М.В.Коваль. — Вона становила своєрідне державницьке утворення із власним урядом, парламентом, державною символікою, кордонами, позначених на географічних картах, з українськими університетами, театрами, академією наук, пресою тощо». А от втратила свої державницькі ознаки Україна тільки тоді, коли була повністю окупована фашистами: «Вона була цілком поглинена Третім Рейхом, — продовжує свою думку М.В.Коваль, — стала частиною великонімецького простору, абсолютно безправною територією, позбавленою будь-яких ознак державності».

Майже одразу після того, як німців було вигнано з України, її відвідав американський журналіст Едгар Сноу. Власні враження він виклав у статті «Україна сплачує за своїм рахунком», де, зокрема, зробив такий висновок: «Уся ця титанічна боротьба, що її дехто схильний скинути з рахунку як якусь «славу Росії», була насправді — і в багатьох аспектах — насамперед боротьбою, запеклою війною України, яка їй коштувала багатьох болючих втрат. Звичайно, найбільшою втратою були людські життя. Не менш ніж десять мільйонів людей загинуло в Україні з початку війни… Жодна інша країна Європи не зазнала подібного руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей».

Українці були учасниками цієї велетенської битви, в якій народ зазнав незмірних втрат і страждань, героїчно боровся і переміг. Попри всі неймовірні труднощі і перешкоди військового лихоліття і повоєнного розвитку, він зберігся як етнос, своєю працею відбудував зруйновану країну, ствердив, здобув собі авторитет, шану серед народів світу, виборов виплакану незалежність і державність. І при всіх трагічних і суперечливих сторінках історії історична пам'ять по минулу війну є дзеркалом душі народу. Без визволення України у 1944-у, без Великої Перемоги у травні 45-го не постала б держава, ім'я якій — Україна.

 

За матеріалами журналу
«Історія в школі».

 Підготував до друку А.Гусєв