МОНУМЕНТ СЛАВИ З КАМІНННЯ ПОБИТТЯ

За радянських часів любов членів УПА до рідного краю та прагнення здобути для нього волю називали злочином. Вони несли важкого хреста зневаги від братів-українців, породженої міфами комуністичної пропаганди, але до останнього не складали зброї заради свободи. Вони пили з гіркої чаші замовчування та викривлення історії. Свій монумент слави України вони склали із каміння побиття. В умовах абсолютної нерівності сил і повної відсутності допомоги з боку зовнішнього світу українська національно-визвольна війна продовжувалась до 1958 року. Така затята боротьба стала відчайдушним кроком у безсмертя.

Під час відзначення державних свят у Білій Церкві можна побачити невисоку постать сивочолого літнього чоловіка у однострої УПА. Теодор Дячун — керівник Білоцерківського Братства ОУН-УПА. На прохання про зустріч чую спокійні слова: «Розкажу. Тільки не баріться із зустріччю: у Білоцерківському Братстві ОУН-УПА живим з вояків лишився лише я. Було ще семеро, та вже померли».

 

«Бидло! Пся крев!»

— Я розповім вам, як і чому став націоналістом, — починає свою сповідь Теодор Дячун. — Народився я 20 березня 1927 року на Тернопільщині у селі Стегниківці. Мій батько Григорій був секретарем «Просвіти» й головою об’єднання селян «Сільський господар». Мама Євдокія — активісткою «Союзу Українок». У ті роки Галичина перебувала під польською окупацією, яка несла українцям постійні утиски. Навчання у школі велося виключно польською. Вчителі ненавиділи малих українців, били їх кийками, примовляючи: «Бидло! Пся крев!». Тож приниження своєї нації я відчув ще змалку. Мої батьки та родичі були сільськими активістами, багато односельців під час Першої світової війни воювали в загонах Січових стрільців, тому вони відстоювали свої національні принципи, за що потрапляли до буцегарень. Згодом поляків змінили «червоні освободітєлі». Люди вийшли зустрічати їх хлібом-сіллю, але, вгледівши «старшого брата», перелякано розбіглися по домівках. Ми побачили вояків у куфайках та чоботях-кирзаках, які брутально лаялись та вмить змели з крамниць усе, що можна було випити…

У школі з’явились російські вчителі та нові предмети на кшталт «краткого курсу ВКП(б)». Почалася мобілізація до колгоспу та вербування сексотів із місцевої молоді, враз записаної до комсомолу. Селяни тремтіли від страху переслідувань, боялися один одного та нишком пригадували, як за два злотих на хабар польському жандарму могли прикрасити свою оселю синьо-жовтими стягами. Через деякий час, коли Совєти розібралися в архівах, почалися арешти. Свідомих українців, що потерпали за польської окупації, знову кидали до буцегарні. Моїх дядьків Івана та Гната забрали до Тернопільської тюрми, а родині загрожувала висилка до Сибіру, тому ми переховуватися. Пригадую, як зустрічали Різдво у скирті соломи за селом. Отак я, змерзлий і голодний 14-річний хлопчик, утверджувався у любові до України...

 

«Може, вдарять. Або дулю дати благоволять…»

Все тогочасне життя я прожив за ворожої до українців влади, коли ніколи не знаєш, що буде. Як написав колись Тарас Шевченко: «Може, вдарять. Або дулю дати благоволять».

            Наступні «визволителі» розмовляли німецькою. Спершу вони відкрили тюрми, відпускаючи на волю бранців. Ми з батьком, не відаючи, що дядьків уже відправлено до Сибіру, поїхали шукати їх до Тернополя. Жахіття, побачене нами біля в’язниці, нагадувало пекло. Перед відступом червоні кати не просто вбили всіх в’язнів — над ними жорстоко знущалися, мордували. Ряди трупів з понівеченими обличчями, над якими голосили родичі, свідчили, що гіршого за брата-москаля Україна не мала. Я довго хворів після того видовища. А німецькі окупанти, продемонструвавши перед делегацією Швейцарського Червоного Хреста ті злодіяння, готували нам нове ярмо. 1943 року нас приголомшила новина: сільську молодь, наче безсловесних волів, заганятимуть у вагони і відправлятимуть на роботу до «фатерлянду». Я вискочив з хати у чому був і півтора кілометра босим по снігу біг до родичів, які мешкали на віддаленому хуторі. Вони мене й переховували.

Ким я міг бути за такої біографії? Тільки націоналістом. Ким мусив стати? Повстанцем.

 

«Стрічка за стрічкою, набої подавай!»

До 1943 року я встиг закінчити сім класів школи: вчився при поляках, росіянах та трохи при німцях. Наступними «моїм університетом» став «юнацький вишкіл ОУН». Проходив його у 1943-1944 роках у сусідньому селі Дубівці, розташованому біля лісу. Під проводом таких бійців, як Сурмач та Орел, ми вчились боротися на рідній землі: орієнтуватися на місцевості, володіти всіма видами зброї (польського, російського, німецького виробництва), а також історії та географії України.

1944 року повернулася Червона Армія. Для Західної України це «визволення» обернулося страшним терором. Звинувачуючи всіх жителів у співпраці з фашистами, «визволителі» виганяли з дворів худобу, палили селянські хати. Пригнаною технікою зрівняли з землею братську могилу закатованих бранців на Тернопільському кладовищі, ще раз познущавшись над пам’яттю своїх жертв…

Я став до служби у курені Чорного, який налічував 700 вояків. Через малий зріст та невелику фізичну силу мене призначили в розвідку. В драній куфайці з в’язанкою хмизу ходив селами, здобував харчі, визначав, де є частини армії завойовників, скільки у них зброї. Свій перший пістолет я відібрав у рудого лейтенантика, котрий, поселившись у моїй домівці, чіплявся до моєї малолітньої сестри Євгенії. Нестерпно було це бачити, тому й порушив дочасно конспірацію боївки, хоч і не мав права так чинити.

У червні 1946 року в бою з опергрупою отримав перше поранення. Згодом — ще одне. Як я вижив — не знаю. «Лісова хірургія» пропонувала у поміч лише затискання в роті ножа, щоб не кричав від болю, знезараження рани спиртом та длубання шомполом у закривавленому тілі — так видалялись кулі. А потім — пан, або пропав: або очуняєш, або згориш від гарячки.

Наш загін розбили, але ми не припинили боротьби. Мені виробили справжні документи, з якими я влаштувався на будівництво шосейної дороги Тернопіль-Броди. Там і звичайна праця була фізично тяжкою, а підпільна робота — ще важчою. Я мав бойову групу з 40 хлопців. Всім нам було від 16 до 20 років, а завдання ми одержували складні й серйозні. За наказом керівництва громили військові продовольчі склади, займались розвідкою, роззброювали малі гарнізони. Так сталося, що 1949 року на квартирі у одного з наших підпільників проживала прислана вчителька. Звичайно, вона помітила, що хазяїн ночами зникає і відразу «стукнула». Вибивши із хлопця пароль, гебісти заарештували мою «трійку» (за під­пільною системи, аби уникнути провалів, кожен із членів групи знав тільки трьох інших). Через рік, 15 квітня 1950 року, нас судив у Тернополі Прикарпатський воєнний трибунал. Отримали по 25 років суворого режиму та ще 5 років висилки «з пораженієм у правах». А я колись думав, що біль від поранення — найнестерпніший…

Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь.

Караюсь, мучуся, але не каюсь.

Якщо не я, то хто? — Зайве питання.

Для нас це не проста війна, це — визвольне змагання!

— співає нині гурт «Тартак». Але для нас це була не пісня, це було життя.

 

Випробування Гулагом

Нас відправили до Казахстану. Довезли до Павлодарської пересильної тюрми, а звідти грузовиками ще 800 кілометрів до щойно закладеного містечка Екібастуз-Уголь. Там я відбув п’ять років суворого режиму. Спав одягненим на голих нарах, тягнув лямку «барак-робота-столова» і за найменшої провини був битий та зачинений в ізоляторі, де на добу видавалась кружка води й 300 грамів хліба. Арештанти, не витримавши жорстокості утримання, підняли повстання. Після нас доправили за 1200 км до Джезказгану, де я відсидів ще рік. Там, на мідних рудниках, з 12 тисяч в’язнів до хрущовської амністії дожили лише 300 чоловік. Мені в амністії відмовили, дозволили лише скоротити строк працею.

Працював зварником на будовах у Балхаші, згодом — у Караганді, виконуючи 125% плану і в 1959 році вийшов на свободу без права виїзду з Казахстану. Висилка назад до Джезказгану, праця на шахті, відмічання кожних 3 дні у спецкомендатурі тривали до1965 року. Але й після цього виїзду не дозволили. Мій відчай розраджували тільки листи від рідних. Бажання побачити рідну домівку, обійняти близьких, пройти по бережку річки, порослому вербами — ось єдине, що давало сили жити і терпіти таку долю.         

В 1967 році, вперше отримавши відпустку на 26 днів, я летів додому, як на крилах. Добувшись Москви, аж тремтів від передчуття скорого побачення з усім тим, що так любив і чого прагнув усі роки поневолення. Та не так сталося, як гадалося. На Казанському вокзалі мене затримали — комендатурі не сподобались документи. І потяг знову повіз мене до Казахстану.

 

***

Жити на Тернопільщині йому більше не судилося. До 1978 року Теодор Дячун перебував вигнанцем у Джезказгані. І лише після того, як дружині (родом із Київщини) вдалося купити хату у Білій Церкві, п’ятдесятирічний вигнанець повернувся до України. Незатишно і нелегко велося йому у закритому військовому містечку з переважно російськомовним населенням. Рік не прописували, кожних два місяці до хати приходили гебісти, винюхуючи, висліджуючи, провокуючи на спротив. Але Дячун уже нікого й нічого не боявся. Листувався з рідними та знайомими, потихеньку знайомився з місцевими людьми. Колишній солдат УПА знайшов собі у Білій Церкві товаришів свого віку. І хоча вони пройшли фронтові дороги у радянській армії — протистояння між колишніми ворогуючими сторонами вже не мало сенсу, вони розуміли один одного, бо спогади про страшну війну були однаково болючими. Так минали роки, поки до Теодорової хати не постукав листоноша з черговим листом від земляків. Від звістки, що у Тернополі досі живе і прекрасно почувається відомий йому опер Гуцуляк, у колишнього незламного вояка затрусилися руки.

– Я відразу виїхав до Тернополя, аби… (що, на вашу думку, мав вчинити «бандит» із тюремним слідчим, котрий рік (!) катував бранця виснажливими допитами, збиваючи собі кулаки на його зубах, ламаючи чобітьми ребра?) звернутися до нього з відкритим листом. Я обов’язково мав пояснити йому, як оце вам пояснюю, чому став націоналістом та що виборювала УПА…

Розповідати, чи зрозумів його колишній кат, пан Теодор не став — лише рукою махнув. Сказав, що відходять його друзі — і ветерани радянської армії, і члени УПА. З ветеранів створеного у 1992 році Білоцерківського осередку в живих не лишилося жодного. У Теодора Григоровича на руках — тяжкохвора дружина. Живе він на мізерну пенсію. Але — тримається. Очолює Білоцерківське Братство ОУН-УПА, яке налічує майже три десятки членів, — небайдужих людей молодшого покоління, займається просвітницькою роботою у військових гарнізонах та школах. Свою форму з медалями та орденами УПА, орденом Звитяги, нагородою до 60-річчя створення УПА та орденом «За заслуги» 2005 року вдягає лише на державні свята. І молиться, щоб українцям ніколи не довелося пізнати того горя та неволі, яких він зазнав за все своє життя…

 

Олена ЛИТВИНОВА, м. Біла Церква