Закон кохання править всім живим

Півмільярда років нашу землю населяли трилобіти, досить складні на ті часи істоти. Природі знадобилося не менше трьох мільярдів років, аби довести перші не диференційовані білкові грудочки до перших багатоклітинних, потім до перших кишково-порожнинних і нарешті до появи членистоногого трилобіту.

На створення риб природа потратила всього 250 мільйонів років; потім ще яких-небудь 150 мільйонів пішло на те, аби птиці і ссавці опанували землю; на вищих тваринах і приматів знадобилося лише 20 мільйонів років і, нарешті, аби здолати принциповий рубіж між мавпою і людиною, — лише півтора-два мільйони.

Так, примітивний трилобіт дався еволюції важче, ніж все її подальші творіння. Процес вдосконалення живого йшов з величезним прискоренням.

Після Чарльза Дарвіна в біологічній науці прийнято вважати, що еволюція живого відбувається дорогою «природного добору», тобто переважного виживання найбільш пристосованих особин, що випадково набули вигідних успадкованих властивостей. Дійсно, цей фундаментальний принцип дозволяє пояснити, як з од­ного виду тварин виникає декілька. Проте, коли мова заходить про формування класів і типів тварин, наділених принципово новими якостями і системами, а понад те — про неймовірне прискорення цього процесу, виникає думка, що природний добір як єдиний інструмент еволюції живого недостатній.

Необхідність неминучість якогось додаткового природного механізму відчував і Дарвін. Математичні розрахунки, що неодноразово проводилися, показують надзвичайно малу вірогідність стрімкого розвитку тваринного світу лише на основі випадкових мутацій. Жива природа окрім природного відбору має ще якісь інструменти.

Отже, кохання... Поняття кохання можна звести до вибірковості при доборі шлюбного партнера. В тій чи іншій мірі це спостерігається у тварин, і людина давно визнала такого роду селективність.

Новітня біологія має безліч свідчень тому, що статева селективність є усталеним природним механізмом. У пташок дія цього правила вельми наочно: більшість пер­натих створюють парні сім’ї, часто довічні, маючи в своєму розпорядженні при цьому великий вибір в межах великої зграї. Вибірковість при під­борі пари демонструють і ссавці. У вовків спостерігається жорстка ієрархія. Вовк-ватажок і самці вищої страти мають владу над іншими членами зграї, які на знак поваги лягають перед ними на черево. Так само стратифікована і жіноча частина популяції: вищій вовчиці виражають повагу всі члени зграї, у тому числі і самці, що нижче за неї на ієрархічних сходах. І вся система раптом розвалюється, ледве набирають чинності чудасії кохання, або статевої вибірковості: самка високої соціальної страти, яка могла б вы­брати собі такого ж знатного самця, чомусь вступає в мезальянс з найостаннішим в зграї, і вже ніхто, навіть сам ватажок, не має права оспорити її вибір.

У тих тварин, яким властива моногамна (хоч би тимчасова, на один сезон) сім’я, шлюбного партнера вибирає, як правило, самка. Вона переймає на себе відповідальність: не лише зачати, виносити і вигодувати потомство, але раніше підібрати для нього батька, єдиного зі всієї зграї. І навіть у тих тварин, для яких характерний «гарем», права самки зовсім не нульові.

За спостереженнями Ч. Дарвіна, у дуже багатьох випадках самці, що перемагали своїх суперників в поєдинках, не можуть заволодіти самками, якщо останні на це не погодяться. Критики Дарвіна, оспорюючи це положення, і до цього дня наводять як приклад свійських птиць. Їх стад­ність означає нерозбірливість самки, що дозволяє людині проводити селекцію не на користь виду, а в своїх власних цілях. Штучна селекція з покоління в покоління знижувала статеву вибірковість: поступлива тварина мала більше шансів відтворити себе в потомстві. І ось ці властивості людина поширила на весь тваринний світ і на себе одночасно! Яка омана!

У природі домінує інший закон — «закон кохання». Відбір за ознакою привабливості підкреслював ще Ч.Дарвін. Правда, він обмовлявся, що всі ці «індивідуальні антипатії і переваги» визначаються наявністю у тієї або іншої тварини конкретних ознак, «але які саме це ознаки, ми не можемо з упевненістю вирішити». Проте те­пер, через століття, вже можна передбачити ці ознаки.

Аби отримати гармонійне в даних умовах середовища, високоенергетичне, з розвиненою нервовою системою потомство, необхідне для прогресивної еволюції живого, потрібен природний механізм, який повинен включати:

1)         вибір шлюбних партнерів — не випадковий, але через певну перевагу;

2)         перевага — його сенс полягає в підборі такої батьківської пари, яка дала б найбільш адаптоване до умов і гармонійне потомство;

3)         здатність тварин за зовнішніми, фенотипічними ознаками партнера вгадувати і оцінювати певні властивості його генотипу.

Вовчиха, що займає в своїй зграї високе положення, яке відповідає, вочевидь, її особливій життєстійкості, повинна і могла б вибрати собі партнером настільки ж видатного вовка, чи не так? Потомство цієї еліти закріпило б і передало далі свої достоїнства і статі... Але це логіка тваринників. У природі все не так: партнера вибирають не по тому, яке положення він займає в ієрархії зграї.

Більшість дослідників не віддають коханню істотної ролі в еволюції. «Насправді, про яку статеву перевагу можна говорити по відношенню до таких ознак, як досконала кисть (руки), або великий об’єм мозку. — Пише академік С.Алексєєв.— Ці ознаки не фіксувалися візуально і, отже, не могли служити статевим пріоритетом, але, як ми знаємо, саме вони пережили бурхливий еволюційний розвиток в процесі антропогенезу». Тобто, якщо тварини або пралюди все ж виявляли якусь розбірливість, вибираючи собі па­ру, то хіба лише в особистих інтересах, заради комфортного спілкування... Словом, зовнішність брехлива, нічого еволюційно-значимого вона не відображає і не виражає.

Проте ми бачили, що шлюбна селективність як би відключає безліч інших законів популяції, притому логічних, розумних з точки зору збереження виду. Дивно...

Можна передбачити, що закон вибору, закон кохання тому і виявляється могутнішим за інші біологічні закони, бо він прямо працює на інтереси виду. Що підбір батьківської пари корисний не лише для самої цієї пари... Для кого ж ще?

Для нащадків. Нащадок вибирає собі батьків, примушує свою майбутню матір огризатися на всіх вовків зграї, окрім єдиного, її обранця. Йому, ще не народженому, не знаючому законів зграї, плювати, що вовк з вищої касти домагався його матері, — він, ненароджений, відкинув його. Він нехтував і привілеями матері, яка могла зробити вигідну партію. Ні, він побажав собі в батьки останнього вовка, який перед кожним вовком лягав на спину на знак покірливості. І ось він, ненароджений, звів їх і наказав їм: ви — пара, лише ви, і ніхто, окрім вас. А коли вибір зроблено, вся зграя (у тому числі і знехтувані претенденти!) стає стіною довкола цієї пари, аби охороняти їх, поки займатимуться коханням? Основний висновок: вибір на рівні екстер’єру — це для тваринника, але не для тварини. Звірові, мабуть, доступний якийсь інший рівень, де вибір не випадковий, а закономірний.

Отже, йде вибір на рівні гено­типа. Невже тварини здатні по зовнішнім ознакам партнера вгадувати глибинні властивості його спадкової конституції? Невже можуть оцінювати «відповідність» власному генотипу і на цій основі здійснювати вибір?

В геномі живої істоти багато генів представлено рецесивними аллелями, які у даної особини зовні ніяк не виявляються, але про­являться повною мірою у нащадків, якщо доповняться такими ж аллелями іншого батька. Напевно, найвідоміший приклад — ген гемофілії, який принцеси габсбургзького будинку справно передавали своєму Цесаревичу. І ще: величезне число генів і набагато більше число їх можливих поєднань в статевих клітинах ставить перед твариною начебто непосильне обчислювальне завдання. Але можуть же і людина, і тварина відрізнити уподобану особину серед сотень подібних, притому майже миттєво. І таке завдання — пізнання складного і мінливого образу — важко було б вирішити, спираючись лише на ме­тоди математичної логіки.

Потрібні прямі докази... У будь-якої миші в 17-ій парі хромосом закладені гени гістосумісності. Вони кодують білки на поверхні клітин і визначають, зокрема, чи можлива пересадка тканин від однієї тварини до іншої. Якщо обидві тварини ідентичні по цьому набору генів, то пересадка вдається, якщо ні — трансплантат відторгається. Підвищена мінливість і велике число варіацій цих генів роблять практично кожну особину індивідуальної за ознакою гістосумісності. Доречно зауважити, всі вищі тварини, включаючи людину, наділені цією властивістю; звідси головні труднощі при пересадках тканин і органів.

Багато років тому американський учений Л. Томас висловив припущення, що собаки здатні по запаху розрізняти людей, в яких різний набір генів гістосумісності. Іншими словами, кожен варіант цього генного комплексу має, з точки зору собаки, свій особливий запах. А звідси недалеко до думки, що і тварини одного виду, наприклад миші, можуть розрізняти набори генів гістосумісності і визначати, чи відповідають вони їх власним.

Десять років експериментів було потрібно Р. Бічему, К. Ямадзакі і Е. Бойзу, аби довести, що миші практи­чно безпомилково справляються з цим завданням — за запахом родичів визначають гени 17-ої пари хромосомів. Понад те, спостерігаючи шлюбну поведінку в популяціях, які складалися з різних ліній, що відрізнялися гістосумісністю, ті ж автори встановили, що миші явно віддають перевагу особинам протилежної статі з набором генів, відмінним від їх власного.

Головна думка гіпотези, що розглядається, підтверджується експериментально: тварини здатні визначати важливі властивості генотипу іншої особини з точністю до окремого гена! Цією здатністю вони керуються при виборі шлюбного партнера. Далекий смисл такого механізму не викликає сумнівів — особина, яка має інший генний комплекс, сприяє збагаченню генофонду популяції, перешкоджає близько­родо­вому схрещуванню і виродженню.

Повернімося до людини. На якому рівні здій­снює свій вибір ця високоорганізовані істота?

Людина завжди виявляла турботу про вдосконалення живої матерії і дбала про «поліпшення породи», у тому числі власної. Сьогодні за цю справу взялися фундаментально: штучне запліднення і конструювання сіменного матеріалу дозволяють отримувати потомство від спортивної знаменитості або нобелівського лауреата. В США вже діє широко розрекламований фонд Р. Грема, що надає таку можливість всім, хто забажає. Чи підвищив відсоток геніїв цей фонд? Дуже сумнівно, і це стає дедалі очевиднішим. Обдаровані і здорові люди можуть з’явитися хіба що всупереч такій методі, бо сама ідея «банку геніїв» суперечить першому і головному механізму вдосконалення — закону кохання.

Бо він здатен скасовувати інші закони природи. Наразі остаточно не доведено, чи проявляють шлю­бну селективність комахи, рептилії, риби, але у вищих тварин закон кохання відкрито заявляє про себе. У ссавців він вступає в повну силу, в приматів досягає піку... — і, здається, межі. Людина і тут стала виключенням. Скільки премудрощів і забобонів, скільки життєвих правил і законодавчих актів вона придумала, аби послабити дію цього закону, звести свободу вибору до мінімуму! Згадаймо класичний італійський сюжет про Ромео і Джульєту, які зробили вибір на рівні генотипу і пильний розгляд деталей фенотипа вже нічого не змінив. Але, на жаль, вони належали до ворогуючих кланів. А якщо вони ще й з різних пле­мен або націй, якщо у них різний колір шкіри, якщо вони сповідують різні релігії...

Закон кохання, як і інші біологічні закони, працює на збереження і розвиток виду. Але він неминуче обмежує «економічно» взаємовигідні шлюби.

Вже на ранніх стадіях розвитку людині знадобилося встановити не просто баланс особистого і стадного, як у інших тварин, — ні, знадобився суворий диктат колективу над окремими його членами. І пізніше, в эпо­хи становлення державності, великих переселень і експансій, виживали лише ті племена і народи, кото­рі уміли підпорядкувати себе загальному завданню, нехтуючи особистим, пригнічуючи і зневажаючи усілякі його прояви. Ви­бірковість, включаючи шлюбну, намагалися вигнати з ужитку. Закріпився (і подекуди зберігся до наших днів) суворий ритуал, згідно якому наречений і наречена навіть не бачили один одного до весілля. Шлюбні союзи за­ключали їх батьки, керуючись перш за все деякою спільністю станового, соціального, майнового порядку. В новітніх суспільствах молодим людям серйозно рекомендують вибирати друга (подругу) життя, погодившись з цілою системою цінностей — таких, як духовна, інтелектуальна, спільність культурних запитів, спорідненість смаків. Навіть електронні свахи запрограмовані перш за все на оптимальне сполучення пар. Звичайно, майбутньому нащадкові бажано зростати в теплі і ситості, мати повний комплект батьків; можливо, він навіть не проти, аби папа і мама любили його більше, ніж одне одного. Але це — коли він вже з’явився на світ, а до того йому абсолютно неважливо, чи однієї вони раси, національності, стану. Для нього головне, щоб все почалося з кохання.

Перед коханням, з її вічним прагненням до «нерівні», з її щонайпершою вимогою «відрізнятися, а не бути схожим», раз у раз споруджується бар’єр соціального добору: «він їй не пара». Людина все ж зуміла ослабити дію добору за коханням... Проте будь-яка перемога над природою не проходить безкарно. Біологічний розвиток людини припинився. У тварин — еволюція, у людини лише історія.

Про уповільнення еволюційного процесу пишуть давно, а тепер М. Гудмен (США), аналізуючи швидкість еволюції тваринних білків, визначив, що на етапі становлення людини ця швидкість знизилася в сім разів. За останніх 100 тисяч років чоловік не змінюється — чого, до речі, не можна сказати про його найближчих родичів. «Не виключено, — пише Е. Фрідман, — що ті біологічні відмінності, які відділяють нас від шимпанзе і горили, слід віднести на рахунок еволюції саме антропоїдів, а не людини».

Отже, перестав діяти той самий закон, що впродовж мільйонів років чомусь зводив невипадкові пари, виробляв в наших прапредках небайдуже ставлення один до одного. Була знівельована вибірковість, як рушій еволюції. Залишилася лише суспільна еволюція.

Люди починають усвідомлювати втрати, що заподіяли собі самі. За даними одного з американських університетів, ще три десятиліття тому більшість чоловіків і ще більше жінок не називали кохання в числі вирішальних умов для вступу до шлюбу; тепер же понад 80 % вважають цю умову обов’язковою...

Отож, шановані засновники «економічно стабільних сімей» і королівських династій, якщо ви хоч трохи думаєте про майбутнє людства і його еволюцію, якщо дійсно хочете, аби наші діти були кращі за нас, то послухайте заклик цих ненароджених — закохуйтесь з першого погляду...

 

 

Підготував до друку А.Гусєв