ДИХАВ ПОВІТРЯМ УКРАЇНИ

Хочемо розповісти про неординарну особистість — Володимира Івановича Начарова.

Народився він не просто в Росії, а в родині старовірів, і виховувався у шанобливому ставленні до давнини, предківських звичаїв, до сталого сімейного укладу. Все життя жив і працював у Білорусії, а був щирим патріотом України. Можливо цьому посприяла військова служба на Чорноморському флоті, де він від моряків-українців почерпнув істине відчуття справедливості й життєвих цінностей. Так чи інакше, але після служби він залишився в Україні, поступив на навчання у Київський будівельний інститут. Під час одних із літніх канікул майбутнього архітектора доля звела з провідним українським археологом Валентином Даниленком. Він не тільки брав участь у розкопках селищ Буго-Дністровської, пам’яток Пивихинської культур, а й узнав про глибоке історичне коріння України. І за дружину собі вибрав красуню Лілю із Звенигородки — серцевини Шевченківського краю, студентку будівельного факультету. Тесть Михайло Мокійович Махиня розкрив перед зятем підневільний стан України, її трьохсотлітнє зросійщення. Отак все благодатно лягло на душу архітектора-інтелектуала, одного з провідних фахівців містобудування у столиці Білорусі.

Всі відпустки Володимир Іванович старався проводити в Україні. Досконало вивчив українську мову і так нею гарно розмовляв, що ніхто не відчував у ньому росіянина. Часто відвідував Шевченківські місця. Як архітектор, зафіксовував пам’ятки народної архітектури. А ще замалював запустілі церкви у Терешках, Мизинівці на Черкащині. Особливо Володимира Начарова цікавили церкви, які понищила більшовицька влада, а першими руйнували архітектурні шедеври . Так він зібрав фотознімки Свято-Пребраженського собору у Звенигородці, який войовничі комуністичні руйначі висадили в повітря 1936 року.

З часу проголошення Незалежності України Володимир Іванович з дружиною Лілею Михайлівною щороку з ранньої весни й до пізньої осени жили у Звенигородці, щоб дихати повітрям свободи. Їхнім патріотичним обов’язком став догляд за пам’ятником Тараса Шевченка. Тут вони висадили калину, вербу, дуба, сіяли і доглядали квіти. Знаючий, працьовитий, енергійний В.Начаров брав участь у багатьох патріотичних заходах у місті. Він був його справжнім громадянином. По зібраних фотографіях, розповіддях старожилів член Спілки архітекторів Білорусі створив проект Свято-Преображенського собору. За ним його відновили в усіх деталях. Уже десять років тут правлять службу Божу. За кілька днів до від’їзду в Мінськ у листопаді 2008 року він із бляклої фотографії графічно відновив в основних деталях вигляд церкви у селі Антонівці. Тепер малюнок її опублікований у книжці «Голодовка на Тальнівщині» (МАУП, 2008).

У Звенигородці Володимир Іванович відзначив і своє 80-річчя. Тоді він сказав, що хоче все зробити і діждатися того часу, коли іноземна держава виведе свій флот із Севастополя. Щоб ніколи чужинські солдати і матроси не ступали на землю України і не колотили її людьми. Не кожен росіянин відважиться таке сказати. Родичі у Володимира Начарова були від Москви й до Башкирії. У розмовах з ними він порівнював життя в Україні, Білорусії та Росії. І завжди його симпатії були на боці українського народу. Він відзначав, що в українців більше збереглося благородства, порядності, виваженості, справедливості, працелюбства та інших доброчинних рис, які характеризують нас з кращого боку. Про труднощі державного будівництва він говорив, як зодчий, українською приказкою: «Хто будує, той бідує». Він твердо вірив у щасливе майбутнє України. Цієї б віри найперше нам — українцям, а потім росіянам і представників всіх народностей, які живуть у нашому краї.

З болем пишемо про Володимира Івановича в минулому часі. З дружиною він поїхав на зимівлю до Мінська, аби весною знову повернутися в Україну, де так вільно дихається свободою. На 82 році життя серце його перестало битися. В усіх трьох церквах Звенигородки — храмі Вознесіння Господнього УАПЦ, церкві Георгія Переможця Київського патріархату, Свято-Преображенського собору Московського патріархату відправлено заупокійну службу по людині, яка віддано і щиро любила Україну.

Степан Вихристенко, Вадим Мицик
Черкаська область