Вбивчий постріл з того світу

Ця історія настільки неймовірна, що її старанно замовчують ось уже 55 років. За всіх, як казали класики, властей. Навіть найкращий радянський знавець кримінального життя СРСР Едуард Хруцький підкреслив у своїх мемуарах її неймовірність, але приділив розповіді про цей суперзлочин лише одну сторінку. З численними недомовками і натяками.

А дарма! На нашу думку так звана «справа псевдополковника Павленка» в потрібний момент виявилася тим камінчиком, що породив лавину, під якою загинув і Радянський Союз, і КПРС.

Але почнемо з кінця. У сімдесятих роках минулого століття видавництво «Советская Россия» випустило роман С.Днєпрова «Ми повернемось». У ньому йшлося про дії спеціального підрозділу НКВС в глибокому тилу ворога в роки Великої Вітчизняної війни. Роман розійшовся — як дефіцит у тодішніх магазинах, миттю! Нікому не відомий режисер І.Гостєв терміново склепав шестисерійну (!!!) кіноепопею за цим твором, де головну роль — незламного чекіста — зіграв В’ячеслав Тихонов, щойно розкручений телесеріалом «Сімнадцять миттєвостей весни». Престижні премії до державних включно посипалися на голови режисера Гостєва та сценариста С.Днєпрова.

І лише особливо посвячені знали, що за псевдонімом С.Днєпров виступає генерал армії, Герой Соцпраці і кавалер численних орденів, перший заступник всесильного шефа КДБ Андропова, а крім того — давній друг і близький родич, якщо бути точними, то шваґер самого Брежнєва Семен Кузьмич Цвігун. І, як здавалось тоді, ніхто, крім обох шваґерів, не знав, що ж насправді поєднало, та ще й так тісно, ці дві постаті.

Семен Цвігун народився у 1917-му році на Вінниччині в селі Стратієвка Чечельницького району. Після закінчення Одеського педінституту вчителював, доріс до директора школи, але з 1939-го року був забраний на службу до НКВС. Згідно з офіційною біографією, з 1941-го по 1945-й партизанив у тилу ворога. На відміну від книги і фільму реальні подвиги Цвігуна викликають сумніви — за 4 роки війни усього два ордени Червоної Зірки (найнижча за рангом відзнака) та кілька медалей. Але з 1945-го року по 1955-й колишній партизан працює у Міністерстві Держбезпеки Молдавської РСР. Якраз у той час, коли республіканську парторганізацію очолив Леонід Брежнєв.

А тепер — про псевдополковника Павленка. Цю фігуру старанно оминають не лише біографи Цвігуна, а й навіть більшість сучасних російських істориків. Бо сам факт безкарної діяльності цього афериста протягом десяти років (1942-1952 рр.) — то потужний ляпас міфові про всесильність радянського ЧК і міліції.

Якщо коротко, то суть справи така: навесні 1942-го року військовий інтендант Микола Павленко дезертирував з Червоної Армії у спосіб, по-своєму геніальний. Він створив… фальшиву військово-будівельну частину. Особовий склад укомплектував з кримінальних злочинців та дезертирів, техніку підібрав у покинутих під час панічної втечі після прориву німців червоноармійських частинах. Організовано вивів свою маленьку армію в глибокий тил, з допомогою фальшивих документів зареєстрував її як реальну, дочекався наступу і почимчикував на Захід, будуючи потрібні військові об’єкти і грабуючи все, що погано лежало. Дивно, але цю тисячу з гаком дезертирів з десятками одиниць краденої техніки впритул не помітив жодний особіст чи смершівець. Павленко підвищував своїх подільників у званнях, вручав їм бойові ордени та медалі і, звісно, чесно ділився награбованим.

У 1945-му році після Перемоги, знову ж таки, з допомогою підроблених документів Павленко реорганізував свою частину у військово-будівельне управління номер якийсь там — і передислокувався до Кишинева, не забувши прихопити цілий ешелон награбованого за війну добра. В радянській Молдавії «полковник» Павленко близько зійшовся з першим секретарем республіканського ЦК Брежнєвим та іншими місцевими вождями. Дружба не була платонічною. Як з’ясувало слідство, Павленко фактично утримував на бюджеті частини всю республіканську номенклатуру. Таємниця розкрилася тільки в 1952-му році, та й то випадково. Скандал на ті суворі часи заповідався добрячий. Але!.. З тіні виринув виконуючий обов’язки міністра держбезпеки республіки полковник Цвігун. Виринув — і зам’яв усю справу.

Павленка і всіх його орлів фізично ліквідували, матеріали слідства вій­ськової прокуратури зникли у сейфі полковника МГБ. Подальше — відомо. Стрімкий злет Леоніда Брежнєва на вершини влади йшов у парі з кар’єрним зростом талановитого чекіста Семена Цвігуна.

Ідилія луснула в 1982-му році. Існує версія, що хтось, можливо — люди Андропова, підсунули всесильному тоді ідеологу Суслову забуту справу Павленка. Між Сусловим і Цвігуном відбулася розмова віч-на-віч, після якої головного ідеолога «шляк трафив», тут-таки в кремлівському кабінеті, а чекістського генерала за кілька годин знайшли мертвим на власній дачі з простріленою головою. Офіційна версія — самогубство, але у неї ніхто не повірив.

Брежнєв ненадовго пережив свого шваґера.

В.Н.