Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
ПОЛУМ’ЯНА ЧАША
Георгію Васильовичу Щокіну, який з Божої ласки явив світові українське диво на ім’я МАУП. Сталося воно в Києві, поблизу прадавньої ріки Либідь, на межі другого і третього тисячоліть від Різдва Христового. Автор.
1.
Жаринкою Господа в людстві живеш.
А віра в душі — щоб зоріти, не тліти.
І серце тоді лиш не відає меж,
якщо озивається струнами в дітях.
Жаринкою Господа в людстві живеш.
А віра в душі — щоб зоріти, не тліти.
І серце тоді лиш не відає меж,
якщо озивається струнами в дітях.
Що в світі є підступ, що правда,
що зло?
І хто ти, дитя катаклізмів і тиші?..
До човна життєвого щастя весло
дається у руки лише найсмілішим.
що зло?
І хто ти, дитя катаклізмів і тиші?..
До човна життєвого щастя весло
дається у руки лише найсмілішим.
А що ти душею угледіть запраг,
земної марноти долаючи пута?
І скільки людей — стільки в світі
і правд,
твоя — найгіднішою має пребути.
земної марноти долаючи пута?
І скільки людей — стільки в світі
і правд,
твоя — найгіднішою має пребути.
Господь тебе з ласки своєї ліпив,
аби ти ні хвилі для злоби не згаяв.
І стільки ти жив, — скільки, друже,
любив,
і стільки зазнав ти не пекла, а раю.
аби ти ні хвилі для злоби не згаяв.
І стільки ти жив, — скільки, друже,
любив,
і стільки зазнав ти не пекла, а раю.
А щастя — не звідати долі рабів,
бо кожен їх крок — це дорога в нікуди.
А ти, окрім Бога, належиш собі
й Вітчизні, в твоїх закоріненій грудях.
бо кожен їх крок — це дорога в нікуди.
А ти, окрім Бога, належиш собі
й Вітчизні, в твоїх закоріненій грудях.
Ти їй на шляху споконвічнім не зрадь,
де зійдуться лицарі всі звідусюди,
щоб серця мелодію власну зіграть,
та в рідних по духу відлунитись людях.
де зійдуться лицарі всі звідусюди,
щоб серця мелодію власну зіграть,
та в рідних по духу відлунитись людях.
2.
Іще далеко день останній,
зоря за обрій не спливла;
хвала ще буде, і постане
в одежі підступу хула,
Іще далеко день останній,
зоря за обрій не спливла;
хвала ще буде, і постане
в одежі підступу хула,
що не пита: бідак чи знатний,
а тільки жадібно вража, —
якщо чинити ще не здатна
їй спротив змучена душа.
а тільки жадібно вража, —
якщо чинити ще не здатна
їй спротив змучена душа.
Душа людська на світі білім
стежину топче і росте.
Буває, гибіє у тілі,
Буває, квіткою цвіте.
стежину топче і росте.
Буває, гибіє у тілі,
Буває, квіткою цвіте.
Твоя душа — комусь наука,
допоки Бог в ній і любов.
А усміхнувшись до онука,
сама дитиніє немов.
допоки Бог в ній і любов.
А усміхнувшись до онука,
сама дитиніє немов.
Іще співатимуть осанну,
ще муза й музика гряде.
Душа — це чаша осіянна,
якщо не зрадити себе.
ще муза й музика гряде.
Душа — це чаша осіянна,
якщо не зрадити себе.
Душа — це зблиски полум’яні,
і перемог жадання — в ній.
Аби здійснилися бажання —
в них сперш повірити зумій.
і перемог жадання — в ній.
Аби здійснилися бажання —
в них сперш повірити зумій.
Хто дні свої провадить вміло
серед розбурханих стихій?..
Душа — керманич для вітрила,
якщо мета живе у ній.
серед розбурханих стихій?..
Душа — керманич для вітрила,
якщо мета живе у ній.
3.
В мигтінні хмільного відриву,
де з хаосу твориться лад,
твоє з-поміж інших вітрило
у перший прорвалося ряд.
В мигтінні хмільного відриву,
де з хаосу твориться лад,
твоє з-поміж інших вітрило
у перший прорвалося ряд.
Ще поруч — і ці без упину,
і ті, що позаду, — мов рать.
І кожен, хто дихає в спину,
силкується ще наздогнать.
і ті, що позаду, — мов рать.
І кожен, хто дихає в спину,
силкується ще наздогнать.
Та вітер — тобі у вітрила!
Та фініш — на тебе летить!
Фортуна всміхнулась примхлива,
лаврову накинувши віть.
Та фініш — на тебе летить!
Фортуна всміхнулась примхлива,
лаврову накинувши віть.
Якщо ти зібрався на силі, —
не спинять круті віражі.
І що ці розгойдані хвилі,
якщо ти із Богом в душі?
не спинять круті віражі.
І що ці розгойдані хвилі,
якщо ти із Богом в душі?
Суперників заздрість ятрила,
а ти із утоми воскрес,
розкрилося серця вітрило,
наснажилось духом небес.
а ти із утоми воскрес,
розкрилося серця вітрило,
наснажилось духом небес.
В мигтінні хмільного відриву,
де крилами весла стають,
здіймається долі вітрило —
душі переможної суть.
де крилами весла стають,
здіймається долі вітрило —
душі переможної суть.
А поруч хтось мовить: «Ва-си-лів!..»,
і Хортиця — хвилями в такт:
«Недарма на фронті він сивів
і мріяв, щоб сталося так».
і Хортиця — хвилями в такт:
«Недарма на фронті він сивів
і мріяв, щоб сталося так».
Лиш першу узято вершину,
та зрониться в батька сльоза.
Обнявши на фініші сина,
прокаже: «Чи я ж не казав?!.»
та зрониться в батька сльоза.
Обнявши на фініші сина,
прокаже: «Чи я ж не казав?!.»
Тамує захоплений подив.
І зродить у тебе чуття:
хай звичним сприймається й подвиг,
бо подвиг щоденний — буття.
І зродить у тебе чуття:
хай звичним сприймається й подвиг,
бо подвиг щоденний — буття.
4.
Був на війні твій батько воїн,
пропахлий порохом наскрізь,
аби зустрітися з тобою
у дневі мирному колись.
Був на війні твій батько воїн,
пропахлий порохом наскрізь,
аби зустрітися з тобою
у дневі мирному колись.
Кому на втіху божевільні —
хай би снаряд летів на них, —
тих, хто на смерть безжально вів їх
зі сховку в бункерах сліпих.
хай би снаряд летів на них, —
тих, хто на смерть безжально вів їх
зі сховку в бункерах сліпих.
Щоб нічию не вбити долю,
а як заведено колись, —
нехай би Йосип із Адольфом
у герці смертному зійшлись.
а як заведено колись, —
нехай би Йосип із Адольфом
у герці смертному зійшлись.
Хай би призвідці — не мільйони —
на фронтовій лягли межі...
Та батько твій — у батальйоні,
і ти — як паросток в душі.
на фронтовій лягли межі...
Та батько твій — у батальйоні,
і ти — як паросток в душі.
З війни привіз лише баклагу,
що додавала в спрагу сил.
А ще солдатську «За відвагу»,
яку й ніколи не носив.
що додавала в спрагу сил.
А ще солдатську «За відвагу»,
яку й ніколи не носив.
5.
Поміж пальців тече, між долонь,
по Дажбогових лине слідах,
і спалахує в чаші вогонь:
волі вічної кров — не вода.
Поміж пальців тече, між долонь,
по Дажбогових лине слідах,
і спалахує в чаші вогонь:
волі вічної кров — не вода.
Набігає розчулений звір,
налітає нечуване пташшя,
аби всюди просторити мир,
той, що хаос долає безстрашно.
налітає нечуване пташшя,
аби всюди просторити мир,
той, що хаос долає безстрашно.
Дивовижний здіймається храм.
Спершу серцю, а потім і зору,
постає тут на заздрість вітрам,
що в степах панували й на морі.
Спершу серцю, а потім і зору,
постає тут на заздрість вітрам,
що в степах панували й на морі.
То веселка чи маєво крил
виринає з Дніпрового виру?
Янгол в білому сплеском вітрил
в груди пращура хлюпає Віру.
виринає з Дніпрового виру?
Янгол в білому сплеском вітрил
в груди пращура хлюпає Віру.
Хто долає небесний цей міст,
засіваючи зорями обрій?
Чиясь лютість згорає в пітьмі,
де твій погляд проміниться добрий.
засіваючи зорями обрій?
Чиясь лютість згорає в пітьмі,
де твій погляд проміниться добрий.
Ще вогонь той тече і трива
у серцях, у краплині й травині...
Зринуть ввись чи то сплеск, чи слова,
а чи волі крило голубине.
у серцях, у краплині й травині...
Зринуть ввись чи то сплеск, чи слова,
а чи волі крило голубине.
6.
Є волі дух і молитовне
чуття, ледь визріле іще,
що носиш ти ім’я престольне,
яке тоді звучало — Щек.
чуття, ледь визріле іще,
що носиш ти ім’я престольне,
яке тоді звучало — Щек.
Бо все лиш — час, його трансформи,
одвічний плин метаморфоз,
буття історії невтомне,
в якому ти — апофеоз;
одвічний плин метаморфоз,
буття історії невтомне,
в якому ти — апофеоз;
в якім вінець ти і початок
того, що в далеч відпливло,
і голос птаха, і крилате,
до сонця всміхнене зело.
того, що в далеч відпливло,
і голос птаха, і крилате,
до сонця всміхнене зело.
7.
Ось пливеш ти в Дніпрі із Хоривом,
сяє квіткою Либідь в ладді,
й розсипа мерехткі під вітрилом
день Дажбожі сліди по воді.
Ось пливеш ти в Дніпрі із Хоривом,
сяє квіткою Либідь в ладді,
й розсипа мерехткі під вітрилом
день Дажбожі сліди по воді.
Ніби марево, те мерехтіння,
і ті гори, що зримі й тепер,
і привидяться люди, мов тіні,
що виходять із тьмяних печер;
і ті гори, що зримі й тепер,
і привидяться люди, мов тіні,
що виходять із тьмяних печер;
ніби й ти загубився між ними,
йдеш узвозом стрімким на Поділ,
а внизу десь гойдаються ниви,
і Славута сріблиться між піль.
йдеш узвозом стрімким на Поділ,
а внизу десь гойдаються ниви,
і Славута сріблиться між піль.
8.
Коли було вчора? Коли
сьогодні спливло із імли?
Коли в золоте водночасся
підняв ти із пращуром чашу?
Коли було вчора? Коли
сьогодні спливло із імли?
Коли в золоте водночасся
підняв ти із пращуром чашу?
Коли, наче з братом, гіркої відпив,
на згадку душі золотої?
Куди відійшли ті, кого ти любив,
щоб сонце зійшло над тобою?
на згадку душі золотої?
Куди відійшли ті, кого ти любив,
щоб сонце зійшло над тобою?
В тобі і донині прапращур світа
то ладом Дажбога, то зблиском Перуна.
«Хіба було вчора?» — сьогодні пита.
І так усміхається юно.
то ладом Дажбога, то зблиском Перуна.
«Хіба було вчора?» — сьогодні пита.
І так усміхається юно.
9.
В тобі — відвага і терпіння,
і мудрість не збувати час...
Із чаші вигулькне Трипілля
і причарує душу враз
В тобі — відвага і терпіння,
і мудрість не збувати час...
Із чаші вигулькне Трипілля
і причарує душу враз
далеким диханням-торканням...
А це зерно з прадавніх ваз
війнуло поля колиханням
століть, які жили до нас,
А це зерно з прадавніх ваз
війнуло поля колиханням
століть, які жили до нас,
де хтось тобі судьбу вістує,
де голос вітру й птаха схлип, —
і хліб тобі цей — ні, не всує,
а пренасущний нині хліб.
де голос вітру й птаха схлип, —
і хліб тобі цей — ні, не всує,
а пренасущний нині хліб.
Отут, у святощах Софії,
де міріади сяють свіч,
вітрець минулого повіяв,
віки являючи увіч,
де міріади сяють свіч,
вітрець минулого повіяв,
віки являючи увіч,
неначе обрій серед степу,
де на коні чи ти, чи скіф,
що мчить стрілою через тебе,
мов у реальність окрізь міф.
де на коні чи ти, чи скіф,
що мчить стрілою через тебе,
мов у реальність окрізь міф.
Довіку й миті не повториш,
на порох — пристрасті й жалі,
але шляхи людських історій
зірками світяться в імлі.
на порох — пристрасті й жалі,
але шляхи людських історій
зірками світяться в імлі.
Перлини доль цих — обереги,
аби душа здолала путь,
і свій рядок в майбуть мережиш,
де Людство й Віра поряд йдуть.
аби душа здолала путь,
і свій рядок в майбуть мережиш,
де Людство й Віра поряд йдуть.
10.
Куди зникають всі старання,
думок жадання, сплески мрій?
Не жди, коли прийде останній —
і обірветься днів сувій.
Куди зникають всі старання,
думок жадання, сплески мрій?
Не жди, коли прийде останній —
і обірветься днів сувій.
Аби устиг сказать по всьому
у пору піднебесних жнив,
і навіть в пеклі, в колі сьомім, —
що ти із Богом в серці жив.
у пору піднебесних жнив,
і навіть в пеклі, в колі сьомім, —
що ти із Богом в серці жив.
Зніми суєтності одежі
на межах духа і яви,
аби могли тобі належать
святої волі острови.
на межах духа і яви,
аби могли тобі належать
святої волі острови.
Що небесам земна ця слава —
на рани ятрені бальзам?
на рани ятрені бальзам?
І як світам себе ти явиш,
якщо не станеш світом сам?
якщо не станеш світом сам?
Який не є у тебе спадок,
та поміж інших — лише твій.
Життя людське — невже випадок,
де гаснуть блискітки надій?
та поміж інших — лише твій.
Життя людське — невже випадок,
де гаснуть блискітки надій?
У дарі Божім — щось лампадне,
в людському виборі — святе.
Якщо й життя — лише випадок, —
аби щасливий, як на те.
в людському виборі — святе.
Якщо й життя — лише випадок, —
аби щасливий, як на те.
11.
Ти серцем припасти запраг до джерел,
щоб тут причаститися сяйвом
небесним,
де в мареві юнка змигне між дерев
і Либеді хвилею щастя шелесне.
Ти серцем припасти запраг до джерел,
щоб тут причаститися сяйвом
небесним,
де в мареві юнка змигне між дерев
і Либеді хвилею щастя шелесне.
Проміння, мов трави гойднулись хиткі
і голосом луків до тебе озвались,
притислись до пагорбів давні хатки,
що ніби злякалися міста навали.
і голосом луків до тебе озвались,
притислись до пагорбів давні хатки,
що ніби злякалися міста навали.
На світі їх промінь одвічний трима,
погойдує пагорб і річку в долині,
таємні пророцтва шепоче трава,
і чую той шепіт я серцем донині.
погойдує пагорб і річку в долині,
таємні пророцтва шепоче трава,
і чую той шепіт я серцем донині.
Стіною упав очерет у ставки,
верба сколихнулась — надія остання...
До пагорба теплого, мов до щоки,
припала пресвітла Деміївка давня.
верба сколихнулась — надія остання...
До пагорба теплого, мов до щоки,
припала пресвітла Деміївка давня.
12.
І день стрімкий, і пам’ять,
і згадки про колишнє.
Твоєї долі пагорб,
історії узвишшя.
І день стрімкий, і пам’ять,
і згадки про колишнє.
Твоєї долі пагорб,
історії узвишшя.
Деміївка, Деміївка,
Фрометівський узвіз, —
місцина старокиївська,
де Либідь, гори й ліс.
Фрометівський узвіз, —
місцина старокиївська,
де Либідь, гори й ліс.
Прадавнє — лиш в уяві,
вже лик її новий,
часів стрімка постава
і кров жива — у ній.
вже лик її новий,
часів стрімка постава
і кров жива — у ній.
Алеї, сквери, зали,
погруддя мудреців…
Але ж не вікували
тут храми Божі ці.
погруддя мудреців…
Але ж не вікували
тут храми Божі ці.
Збудовано, освячено,
і сяє вічна вись,
й нема для неї значення:
тепер, а чи колись.
і сяє вічна вись,
й нема для неї значення:
тепер, а чи колись.
Десь далі — Голосіїв,
чиїхось доль маршрут.
А тут — праюний Київ,
і серце твоє — тут.
чиїхось доль маршрут.
А тут — праюний Київ,
і серце твоє — тут.
13.
Сріблясті промені гілок,
нечутне згойдування плоду,
і твій занурюється крок
у незглибиме сяйво роду.
Сріблясті промені гілок,
нечутне згойдування плоду,
і твій занурюється крок
у незглибиме сяйво роду.
Про сутність думаєш, про тло
і про душі незгойні рани.
Тканина трав. Роси шитво.
І чаша серця полум’яна.
і про душі незгойні рани.
Тканина трав. Роси шитво.
І чаша серця полум’яна.
Чи згасить полум’я нещадно
(а чи роздмуха тільки) час?..
Якого предка ти нащадок,
себе запитуєш всякчас.
(а чи роздмуха тільки) час?..
Якого предка ти нащадок,
себе запитуєш всякчас.
14.
Шугають сріблясті і чорні,
мигтять, ніби стріли, авто.
А тут тебе тиша огорне —
так ніби ти тут, і ніхто
Шугають сріблясті і чорні,
мигтять, ніби стріли, авто.
А тут тебе тиша огорне —
так ніби ти тут, і ніхто
й на хвильку нічим не стривожить…
Оглянься: лиш простору шовк,
і лиш Святослав, що стриножив
коня і до тебе зійшов.
Оглянься: лиш простору шовк,
і лиш Святослав, що стриножив
коня і до тебе зійшов.
Й тобі відкривається брама
в цей сонцем освячений парк.
Часи тут летять за вітрами
в цей сонцем освячений парк.
Часи тут летять за вітрами
і вже не вертають навспак.
Лиш думка услід їм полине,
щоб чути століть перегук,
минуле вловить невловиме:
серцями — не схрещенням рук.
щоб чути століть перегук,
минуле вловить невловиме:
серцями — не схрещенням рук.
Бо хто і який ти без нього?..
Із віри душа вироста.
Із віри душа вироста.
Якщо ти нащадок Дажбога —
не зрадиш дороги Христа.
не зрадиш дороги Христа.
15.
… Ген роса проміниться на сонці,
світанкова світиться пора.
І — сюжет, написаний у бронзі:
Володимир віру обира.
… Ген роса проміниться на сонці,
світанкова світиться пора.
І — сюжет, написаний у бронзі:
Володимир віру обира.
Не чека обіцяного раю,
а поради в серця запита.
Володимир віру обирає —
обіймає подумки хреста.
а поради в серця запита.
Володимир віру обирає —
обіймає подумки хреста.
Йде горою думно понад містом,
порина у закутки душі.
порина у закутки душі.
Перестріне ідол кам’янистий —
і шуга поквапливо в кущі.
і шуга поквапливо в кущі.
А то звіра промайнула шкіра,
то он смерда втомлене лице.
Володимир обирає віру, —
віру, що у світі над усе.
то он смерда втомлене лице.
Володимир обирає віру, —
віру, що у світі над усе.
«У душі — буття людського міра», —
думкою то пада, то зліта.
Володимир обирає віру —
і прочани йдуть через літа.
думкою то пада, то зліта.
Володимир обирає віру —
і прочани йдуть через літа.
16.
Хіба, скажи, й знеможна,
не варта і гроша
ця грішна, але Божа,
осяяна душа?
Хіба, скажи, й знеможна,
не варта і гроша
ця грішна, але Божа,
осяяна душа?
Її з грудей не виймеш
(і де її межа?), —
вона, душа, не в приймах,
вона в тобі, душа.
(і де її межа?), —
вона, душа, не в приймах,
вона в тобі, душа.
Вона — середохрестя
усіх твоїх провин.
Душа — іскринка честі,
перлина між травин.
усіх твоїх провин.
Душа — іскринка честі,
перлина між травин.
А де вона — чи знати?
Розмита в плині днин.
Душа — твоє багаття,
коли ти геть один.
Розмита в плині днин.
Душа — твоє багаття,
коли ти геть один.
17.
Вогненне праколесо лине
до нас із космічного виру.
Світає, мов сонце, людина,
якщо в її серці є Віра.
Вогненне праколесо лине
до нас із космічного виру.
Світає, мов сонце, людина,
якщо в її серці є Віра.
Господнє Світило — не люстро:
ні квіту без нього, ні ліри,
допоки існує ще Людство,
а в людстві розвихренім — Віра;
ні квіту без нього, ні ліри,
допоки існує ще Людство,
а в людстві розвихренім — Віра;
допоки Всевишнього око
ще зрить і хулу, і жертовність.
Лиш тих, хто без Бога — ні кроку,
як дар, осяває духовність.
ще зрить і хулу, і жертовність.
Лиш тих, хто без Бога — ні кроку,
як дар, осяває духовність.
Релігії різного штибу.
І спрага всесвітнього раю.
Проміння, мов сонячні риби,
в часи мерехткі сновигають,
І спрага всесвітнього раю.
Проміння, мов сонячні риби,
в часи мерехткі сновигають,
правоєн ламаючи кригу,
між Богом літаючи й звіром,
по-ангельськи сяє ця книга*,
рятуючи люд від зневіри.
між Богом літаючи й звіром,
по-ангельськи сяє ця книга*,
рятуючи люд від зневіри.
Вкраїна — свята і пречиста,
в ній — щастя й нещастя межа.
У людстві — всесвітній вітчизні —
її, наче зірка, душа.
Олександр Кавуненко
в ній — щастя й нещастя межа.
У людстві — всесвітній вітчизні —
її, наче зірка, душа.
Олександр Кавуненко
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.
Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції
З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com
