Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПОЛУМ’ЯНА ЧАША

Георгію Васильовичу Щокіну, який з Божої ласки явив світові українське диво на ім’я МАУП. Сталося воно в Києві, поблизу прадавньої ріки Либідь, на межі другого і третього тисячоліть від Різдва Христового. Автор.

1.
Жаринкою Господа в людстві живеш.
А віра в душі — щоб зоріти, не тліти.
І серце тоді лиш не відає меж,
якщо озивається струнами в дітях.
Що в світі є підступ, що правда,
що зло?
І хто ти, дитя катаклізмів і тиші?..
До човна життєвого щастя весло
дається у руки лише найсмілішим.
А що ти душею угледіть запраг,
земної марноти долаючи пута?
І скільки людей — стільки в світі
і правд,
твоя — найгіднішою має пребути.
Господь тебе з ласки своєї ліпив,
аби ти ні хвилі для злоби не згаяв.
І стільки ти жив, — скільки, друже,
любив,
і стільки зазнав ти не пекла, а раю.
А щастя — не звідати долі рабів,
бо кожен їх крок — це дорога в нікуди.
А ти, окрім Бога, належиш собі
й Вітчизні, в твоїх закоріненій грудях.
Ти їй на шляху споконвічнім не зрадь,
де зійдуться лицарі всі звідусюди,
щоб серця мелодію власну зіграть,
та в рідних по духу відлунитись людях.
 
2.
Іще далеко день останній,
зоря за обрій не спливла;
хвала ще буде, і постане
в одежі підступу хула,
що не пита: бідак чи знатний,
а тільки жадібно вража, —
якщо чинити ще не здатна
їй спротив змучена душа.
Душа людська на світі білім
стежину топче і росте.
Буває, гибіє у тілі,
Буває, квіткою цвіте.
Твоя душа — комусь наука,
допоки Бог в ній і любов.
А усміхнувшись до онука,
сама дитиніє немов.
Іще співатимуть осанну,
ще муза й музика гряде.
Душа — це чаша осіянна,
якщо не зрадити себе.
Душа — це зблиски полум’яні,
і перемог жадання — в ній.
Аби здійснилися бажання —
в них сперш повірити зумій.
Хто дні свої провадить вміло
серед розбурханих стихій?..
Душа — керманич для вітрила,
якщо мета живе у ній.
 
3.
В мигтінні хмільного відриву,
де з хаосу твориться лад,
твоє з-поміж інших вітрило
у перший прорвалося ряд.
Ще поруч — і ці без упину,
і ті, що позаду, — мов рать.
І кожен, хто дихає в спину,
силкується ще наздогнать.
Та вітер — тобі у вітрила!
Та фініш — на тебе летить!
Фортуна всміхнулась примхлива,
лаврову накинувши віть.
Якщо ти зібрався на силі, —
не спинять круті віражі.
І що ці розгойдані хвилі,
якщо ти із Богом в душі?
Суперників заздрість ятрила,
а ти із утоми воскрес,
розкрилося серця вітрило,
наснажилось духом небес.
В мигтінні хмільного відриву,
де крилами весла стають,
здіймається долі вітрило —
душі переможної суть.
А поруч хтось мовить: «Ва-си-лів!..»,
і Хортиця — хвилями в такт:
«Недарма на фронті він сивів
і мріяв, щоб сталося так».
Лиш першу узято вершину,
та зрониться в батька сльоза.
Обнявши на фініші сина,
прокаже: «Чи я ж не казав?!.»
Тамує захоплений подив.
І зродить у тебе чуття:
хай звичним сприймається й подвиг,
бо подвиг щоденний — буття.
 
4.
Був на війні твій батько воїн,
пропахлий порохом наскрізь,
аби зустрітися з тобою
у дневі мирному колись.
Кому на втіху божевільні —
хай би снаряд летів на них, —
тих, хто на смерть безжально вів їх
зі сховку в бункерах сліпих.
Щоб нічию не вбити долю,
а як заведено колись, —
нехай би Йосип із Адольфом
у герці смертному зійшлись.
Хай би призвідці — не мільйони —
на фронтовій лягли межі...
Та батько твій — у батальйоні,
і ти — як паросток в душі.
З війни привіз лише баклагу,
що додавала в спрагу сил.
А ще солдатську «За відвагу»,
яку й ніколи не носив.
 
5.
Поміж пальців тече, між долонь,
по Дажбогових лине слідах,
і спалахує в чаші вогонь:
волі вічної кров — не вода.
Набігає розчулений звір,
налітає нечуване пташшя,
аби всюди просторити мир,
той, що хаос долає безстрашно.
Дивовижний здіймається храм.
Спершу серцю, а потім і зору,
постає тут на заздрість вітрам,
що в степах панували й на морі.
То веселка чи маєво крил
виринає з Дніпрового виру?
Янгол в білому сплеском вітрил
в груди пращура хлюпає Віру.
Хто долає небесний цей міст,
засіваючи зорями обрій?
Чиясь лютість згорає в пітьмі,
де твій погляд проміниться добрий.
Ще вогонь той тече і трива
у серцях, у краплині й травині...
Зринуть ввись чи то сплеск, чи слова,
а чи волі крило голубине.
 
6.
Є волі дух і молитовне
чуття, ледь визріле іще,
що носиш ти ім’я престольне,
яке тоді звучало — Щек.
Бо все лиш — час, його трансформи,
одвічний плин метаморфоз,
буття історії невтомне,
в якому ти — апофеоз;
в якім вінець ти і початок
того, що в далеч відпливло,
і голос птаха, і крилате,
до сонця всміхнене зело.
 
7.
Ось пливеш ти в Дніпрі із Хоривом,
сяє квіткою Либідь в ладді,
й розсипа мерехткі під вітрилом
день Дажбожі сліди по воді.
Ніби марево, те мерехтіння,
і ті гори, що зримі й тепер,
і привидяться люди, мов тіні,
що виходять із тьмяних печер;
ніби й ти загубився між ними,
йдеш узвозом стрімким на Поділ,
а внизу десь гойдаються ниви,
і Славута сріблиться між піль.
 
8.
Коли було вчора? Коли
сьогодні спливло із імли?
Коли в золоте водночасся
підняв ти із пращуром чашу?
Коли, наче з братом, гіркої відпив,
на згадку душі золотої?
Куди відійшли ті, кого ти любив,
щоб сонце зійшло над тобою?
В тобі і донині прапращур світа
то ладом Дажбога, то зблиском Перуна.
«Хіба було вчора?» — сьогодні пита.
І так усміхається юно.
 
9.
В тобі — відвага і терпіння,
і мудрість не збувати час...
Із чаші вигулькне Трипілля
і причарує душу враз
далеким диханням-торканням...
А це зерно з прадавніх ваз
війнуло поля колиханням
століть, які жили до нас,
де хтось тобі судьбу вістує,
де голос вітру й птаха схлип, —
і хліб тобі цей — ні, не всує,
а пренасущний нині хліб.
Отут, у святощах Софії,
де міріади сяють свіч,
вітрець минулого повіяв,
віки являючи увіч,
неначе обрій серед степу,
де на коні чи ти, чи скіф,
що мчить стрілою через тебе,
мов у реальність окрізь міф.
Довіку й миті не повториш,
на порох — пристрасті й жалі,
але шляхи людських історій
зірками світяться в імлі.
Перлини доль цих — обереги,
аби душа здолала путь,
і свій рядок в майбуть мережиш,
де Людство й Віра поряд йдуть.
 
10.
Куди зникають всі старання,
думок жадання, сплески мрій?
Не жди, коли прийде останній —
і обірветься днів сувій.
Аби устиг сказать по всьому
у пору піднебесних жнив,
і навіть в пеклі, в колі сьомім, —
що ти із Богом в серці жив.
Зніми суєтності одежі
на межах духа і яви,
аби могли тобі належать
святої волі острови.
Що небесам земна ця слава —
на рани ятрені бальзам?
І як світам себе ти явиш,
якщо не станеш світом сам?
Який не є у тебе спадок,
та поміж інших — лише твій.
Життя людське — невже випадок,
де гаснуть блискітки надій?
У дарі Божім — щось лампадне,
в людському виборі — святе.
Якщо й життя — лише випадок, —
аби щасливий, як на те.
 
11.
Ти серцем припасти запраг до джерел,
щоб тут причаститися сяйвом
небесним,
де в мареві юнка змигне між дерев
і Либеді хвилею щастя шелесне.
Проміння, мов трави гойднулись хиткі
і голосом луків до тебе озвались,
притислись до пагорбів давні хатки,
що ніби злякалися міста навали.
На світі їх промінь одвічний трима,
погойдує пагорб і річку в долині,
таємні пророцтва шепоче трава,
і чую той шепіт я серцем донині.
Стіною упав очерет у ставки,
верба сколихнулась — надія остання...
До пагорба теплого, мов до щоки,
припала пресвітла Деміївка давня.
 
12.
І день стрімкий, і пам’ять,
і згадки про колишнє.
Твоєї долі пагорб,
історії узвишшя.
Деміївка, Деміївка,
Фрометівський узвіз, —
місцина старокиївська,
де Либідь, гори й ліс.
Прадавнє — лиш в уяві,
вже лик її новий,
часів стрімка постава
і кров жива — у ній.
Алеї, сквери, зали,
погруддя мудреців…
Але ж не вікували
тут храми Божі ці.
Збудовано, освячено,
і сяє вічна вись,
й нема для неї значення:
тепер, а чи колись.
Десь далі — Голосіїв,
чиїхось доль маршрут.
А тут — праюний Київ,
і серце твоє — тут.
 
13.
Сріблясті промені гілок,
нечутне згойдування плоду,
і твій занурюється крок
у незглибиме сяйво роду.
Про сутність думаєш, про тло
і про душі незгойні рани.
Тканина трав. Роси шитво.
І чаша серця полум’яна.
Чи згасить полум’я нещадно
(а чи роздмуха тільки) час?..
Якого предка ти нащадок,
себе запитуєш всякчас.
 
14.
Шугають сріблясті і чорні,
мигтять, ніби стріли, авто.
А тут тебе тиша огорне —
так ніби ти тут, і ніхто
й на хвильку нічим не стривожить…
Оглянься: лиш простору шовк,
і лиш Святослав, що стриножив
коня і до тебе зійшов.
Й тобі відкривається брама
в цей сонцем освячений парк.
Часи тут летять за вітрами
і вже не вертають навспак.
Лиш думка услід їм полине,
щоб чути століть перегук,
минуле вловить невловиме:
серцями — не схрещенням рук.
Бо хто і який ти без нього?..
Із віри душа вироста.
Якщо ти нащадок Дажбога —
не зрадиш дороги Христа.
 
15.
… Ген роса проміниться на сонці,
світанкова світиться пора.
І — сюжет, написаний у бронзі:
Володимир віру обира.
Не чека обіцяного раю,
а поради в серця запита.
Володимир віру обирає —
обіймає подумки хреста.
Йде горою думно понад містом,
порина у закутки душі.
Перестріне ідол кам’янистий —
і шуга поквапливо в кущі.
А то звіра промайнула шкіра,
то он смерда втомлене лице.
Володимир обирає віру, —
віру, що у світі над усе.
«У душі — буття людського міра», —
думкою то пада, то зліта.
Володимир обирає віру —
і прочани йдуть через літа.
 
16.
Хіба, скажи, й знеможна,
не варта і гроша
ця грішна, але Божа,
осяяна душа?
Її з грудей не виймеш
(і де її межа?), —
вона, душа, не в приймах,
вона в тобі, душа.
Вона — середохрестя
усіх твоїх провин.
Душа — іскринка честі,
перлина між травин.
А де вона — чи знати?
Розмита в плині днин.
Душа — твоє багаття,
коли ти геть один.
 
17.
Вогненне праколесо лине
до нас із космічного виру.
Світає, мов сонце, людина,
якщо в її серці є Віра.
Господнє Світило — не люстро:
ні квіту без нього, ні ліри,
допоки існує ще Людство,
а в людстві розвихренім — Віра;
допоки Всевишнього око
ще зрить і хулу, і жертовність.
Лиш тих, хто без Бога — ні кроку,
як дар, осяває духовність.
Релігії різного штибу.
І спрага всесвітнього раю.
Проміння, мов сонячні риби,
в часи мерехткі сновигають,
правоєн ламаючи кригу,
між Богом літаючи й звіром,
по-ангельськи сяє ця книга*,
рятуючи люд від зневіри.
Вкраїна — свята і пречиста,
в ній — щастя й нещастя межа.
У людстві — всесвітній вітчизні —
її, наче зірка, душа.
Олександр Кавуненко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com