Коли замикається коло...

Коли береш у руки оповідання й повісті Миколи Головатого «Життєве коло» (К: ДП «Вид. дім «Персонал», 2008. — 168 с.), на думку спадає, що автор — ректор МАУП (у 2005 — 2008 рр.) виніс самого себе на людський суд, пропонуючи широкому читачеві виставити оцінку за прожите і зроблене. Знаючи достеменно собі ціну й вивіривши смисл життя і розумом і серцем. Це відкриття для багатьох, хто не тільки візьме цю книгу в руки, а й прочитає її, і зрозуміє: автор склався спершу як письменник ще у 60 — 70 роки, а вже потім пішов у науку, політику, на високі державні посади, зажив слави як учений, громадянин і ректор Академії.

Чого про це не всі ми знаємо? Це запитання до нашого способу життя у громадсько-політичній і літературно-мистецькій царинах: там і досі ведеться за способом життя радянським. Тож звернімося до живої прози М. Головатого — десяти оповідань і двох повістей письменника. Автор уводить читача у свій світ і бачить його очима дитинства. Це пора, коли в тобі прокидається художник. Що врізалося в пам’ять у дитинстві?

Німий, який об’явився у перші повоєнні роки, ходив по всіх навколишніх селах і копав криниці.

Тут та чи інакша ситуація вимірюється всіма вимірами народної вдачі, душевної щедрості, нездоланного героїзму, опрощення, людяності національного характеру. Вона глибоко пережита і представлена в якості морально-духовного орієнтира, що підноситься до символу перемоги споконвічної правди над кривдою.

В оповіданні «Життєве коло» (1970) змальовано характер і долю горбаня Гриця — «психологічного подразника номер один» для хлопчаків повоєнного голодного і холодного села, його фатальну любов до Гальки Шорникової, під чиїми вікнами він скиглив: «Христом богом тебе благаю, впусти бодай на хвилинку, впусти, погляну лишень на тебе і піду...» І тихо, по-дитячому відверто, не ховаючись, плакав і схлипував». Галька повіялася і десь пропала, Гриць виростив обох її синів — один із них, Дмитро, став відомим математиком, професором університету, інший, Петро, потрапив до в’язниці, — а Гриць утопився в озері, коли перекинувся човен. Подробиць не знаємо, відоме лише таке: «Він Петра рятував... І замкнулося життєве коло... Грицеве коло...»

І в цьому колі, і за його межами — роздуми про людську долю і сенс життя. В «Однокашниках» сенс життя виростає з життєвих ситуацій, роздумів і вчинків, самореалізації людини, вірній собі, своєму покликанню. Місця в житті і самореалізація біолога-вчителя Курганова і його однокурсника Тихонова вельми різняться: «... справжній гуманізм має силу лише тоді, коли у тобі є сміливість іти своїм шляхом, не себе полюбити і пестити в науці, а ідею, ідею справжню, вистраждану, боротися за неї попри будь-які ситуації і проблеми». Запам’ятаймо ці слова, сказані в художньому творі десь на межі 60 — 70 років ХХ століття, аби зіставити їх із активною громадянською позицією автора цього художнього полотна через 30 — 40 років потому — он коли готувався ідейно-теоретичний потенціал, викристалізовувалася совість і гартувалося слово української гуманітарної науки. Воно заявило про себе на повен голос у стінах МАУП на міжнародних форумах, світових конференціях і поставило на порядок денний найпекучіші проблеми сучасності у глобальному обширі. Те, що юність моделювала в ідеальній формі, втілилося з умудреним досвідом в реальності і стало фактом історичного процесу. Треба мати мужність бути справжнім. «Всі хочуть великого, значного, помітного. Хочуть застовпити себе на цій землі». Але «далеко не всім судилося крикнути «Еврика!...» Я просто чесно роблю те, на що здатний, що корисне іншим» — це позиція чесності із собою і людьми, за якою простежується реалізація ідеї «сродної праці», філософія Григорія Сковороди, тобто мудрість.

Варіюється тема людського покликання і реалізації у житті в оповіданні «Особиста справа» на матеріалі психології українського селюка, колишнього фронтовика Івана Цибуха, який мріяв «про власні колеса... ще у ті важкі роки, коли повернувся з війни на старенькій півторатонці».Співчуття до ближнього — хворої дитини, задля якої він пожертвував машиною, намагаючись привезти лікаря у дощ, попри бездоріжжя, більше виявилося і справжньою метою у житті, й особистою справою.

Загострене почуття совісті — в батькові — і притуплене аж до втрати її — в синові — бринить в оповіданні «Біля отчого порога» (1974), що має струнку композицію за сценарієм смерті фронтовика, похорону і поминання, упродовж чого спливає його громадянська й особиста (сімейна) драма.

Якого «інженера людських душ» маємо в особі нашого автора, дізнаємося з оповідання «Борги наші» (1974), в якому змальовуються останні дні невиліковно хворого керівника заводського цеху — сильної, вольової і, воднораз, тонкої натури. Це дослідження психології людини у житті, що передувало науковій діяльності автора твору в галузі політичної психології, політології, соціології політики тощо. Іван Данилович «все життя справді був готовий за будь-яких обставин зносити найтяжчі випробування долі, володів тілом і душею, як того вимагали обставини», а в лікарні зрозумів, що «попереду його очікує боротьба не з підступною хворобою, а насамперед із самим собою». Зрозумів, що від нього приховують правду, що вже обезболюють наркотиками, але не признався, що все знає і розуміє. У такому стані Іван Данилович знаходить підґрунтя для перемоги над собою: в малюнках крейдою, олівцем, червоною цеглою на паркані довкола лікувального корпусу впізнає руку геніального Василя Касіяна, що ніби зійшли з книги Оксани Іваненко «Тарасові шляхи»: «В усій постаті Великого Кобзаря — величезна жадоба боротьби, сила духу і незламність волі». Тут вочевидь проминули останні дні художника: «Лінії малюнків виглядали легкими, упевненими і надзвичайно лаконічними. Неважко здогадатися: великий майстер не відпрацьовував окремих деталей, бо, очевидно, добре розумів, що годинник його життя уперто і непідвладно уповільнює хід. І він поспішав…».

Тонкопис М. Головатого чи не найпереконливіший в оповіданні «Море» (1974 р.), в якому Олексій Макарович довідується, що неподалік його села мають спорудити дамбу, яка перекриє ріку і «створить рукотворне озеро, яке у газетах чомусь називають морем». Старий втрачає спокій: їхню стару хату, може, й не затопить, але затопить кладовище, на якому похований син, і він вирушає перепоховати його останки, а виконавши замислене, приходить до покинутої хати. Можливо, це тонке письмо — тонкопис найвідповідальнішого психологічного і художнього завдання, що його автор поставив перед собою і виконав 35 років тому, засвідчивши готовність творити справжню літературу.

Дві повісті М. Головатого закарбували життя останнього радянського півторадесятиріччя — «розвинутого» соціалізму на злеті («Твір на вільну тему», 1977) і в стані депресії, коли барви «світлого майбутнього» поблякли, а суспільство озирнулося довкола і заглянуло в себе глибше («І…щастя в особистому житті», 1982). Це та художня творчість, що намагалася втрутитися в життя, бути потрібною і корисною для суспільства, ставити перед ним завдання і вести за собою. Вочевидь, її досвід ще знадобиться літературі.

Суспільна затребуваність такої життєвої позиції і такої людини-переможця (традиційного захисника знедолених у народній творчості) усвідомлюється повною мірою аж тепер, коли нашу суспільну свідомість тероризує обездуховлений бойовик — новотвір забугорного, а то й вітчизняного покрою у літературі і кіномистецтві. Тому повість «Твір на вільну тему» вважаємо потрібною і нині, коли псевдолітература і псевдомистецтво поставлено на конвеєр, обезцінюються споконвічні цінності і втрачаються ідеали, набирає обертів десоціалізація людини і суспільства. Звісно, це повість свого часу і вкладається в рамки тогочасного літературного процесу. Та воднораз вона слугує зразком художньої творчості, що має позачасовий вимір. Адже правда життя тут у всьому: у побуті, помислах і намірах, життєвих позиціях, сімейних і виробничих стосунках, маленьких і великих перемогах. А найголовніше — у зорієнтованості на високе в особистому і суспільному житті. Це знадобиться і сьогодні, і завтра.

На відміну від радісного умонастрою «Твору на вільну тему» у повісті «…І щастя в особистому житті» вступає в права глибока людська і суспільна драма, що межує з трагедією. Тут зріз життя вчених, науковців — соціально-політичного, наукового, виробничого, побутового життя за десять років до розпаду тієї країни. Суспільство деградує: наука не стала продуктивною силою, а справжні науковці виявилися не затребуваними, бо система потребує апологетики й апологетів, а не творців.

І характери, і вчинки героїв психологічно вмотивовані, ретельно опрацьовані і запам’ятовуються читачеві. Зокрема в діалогах:

– Скажи мені, Сашо, відверто, ти хотіла б мати велику квартиру, гарні меблі, зайву копійку?

–          Звичайно, кому ж цього не хочеться.

–          Чому ж я жодного разу не чув між вами розмов про це?

–          Хіба я зовсім втратила совість?.. Чого це я ні сіло ні впало повинна вимагати від нього квартиру, він що — сам їх будує?

Талановитості, моральності, справжності тут протистоять обмеженість, посередні здібності, непорядність і фальш інших персонажів, насамперед псевдовченого «шефа», його вірнопідданого Горохова й Романового однокурсника Григорія Козицького. Замість «ставити завдання кардинальної перебудови виробництва» директор вимагає збільшення госпрозрахункових робіт, від чого «пливли гроші» на рахунки інституту. А коли Роман Семенович виступив проти хибної «науки» і практики, «шеф» пригрозив йому розправою: «Раджу однак не забувати, що ми з вами, як то кажуть спортсмени, виступаємо у різних вагових категоріях. Ви ж не на мене, ви на всю систему замахнулись. На соціалізм!».

            Як тепер знаємо, саме того року, коли пролунали ці погрози, уся країна підійшла до безодні, а псевдонаука була не в змозі зарадити їй, оскільки сама втратила орієнтири. Але в повісті у безодню зривається і падає на гостре каміння не держава, а її вчений, що намагався служити по совісті. Падіння Романа, який рятував цуценя на мосту, обумовлене всім ходом подій і по-художньому підготовлене. У зацькованому цуценяті Роман побачив самого себе й кинувся на допомогу. маститим доктором наук.

            Що скажемо на завершення цього чи не першого відгуку на вихід книги Миколи Головатого? Найперше те, що в тій системі, в якій становився автор, легше було подолати перешкоди на шляху в науку, політику, інші сфери діяльності, аніж опублікувати вірш, оповідання, повість, поділитись публічно одкровенням художника, образним баченням світу. Наука ще повинна сказати, чому так склалося і повелося. На жаль, Україна до сьогодні не має своєї справжньої ефективної «рухомої естетики» — оперативної науки про поточний літературний процес, отже, не розповідає про нього читачеві, не полемізує з авторами, не орієнтує художній пошук, і почерк, і смак. Очевидно, те, що маємо в літературній критиці, не задовольняло і не задовольняє потреби літератури і її читача. Скажемо хоч тепер не сказане у свій час.