Козак Гонта

Обстановка в Україні в другій половині 18 ст. була складною, непередбаченою, особливо в період страшної уманської трагедії. Недостатньо досліджена істориками вона і в наші часи. Мемуаристи залишили нам лише яскраві картини пожеж, вбивств і грабунків, що супроводжували катастрофу, але про причини, що викликали ці події й жорстокі явища, вони не згадують або ж говорять загалом. Однак історичні розвідки і факти ставлять усе на свої місця.

Одним з таких фактів є розповідь про уманського сотника Івана Ґонту. Народився він у селянській родині (1740р) у селі Росошки, що належало уманському маєтку Потоцьких. Керуючий маєтками Младанович домігся зарахувати його в уманську надвірну міліцію, сформовану з осілих місцевих селян. Згодом Іван обійняв посаду старшого сотника і до 1768 р., моменту трагедії, йому виповнилося 28 років. У нього тоді вже були в сім’ї чотири дочки і син.

Гонта був козак видний, рослявий, гарний. Він не лише говорив, а й грамотно писав польською, а за вихованням його можна було прийняти за шляхтича. Завдяки цим якостям Гонта, незважаючи на селянське походження, влився у місцеве коло польської громади і зайняв у ньому провідне становище. Особливо до нього прихильно ставився уманський власник, воєвода Салезій Потоцький.

За встановленим порядком, щорічно триста козаків з надвірної уманської міліції під орудою сотника відправлялися по черзі до двору власника, де несли сторожову службу. Під час таких чергувань Гонта звернув на себе увагу Потоцького, став його улюбленцем і довіреною особою. Він одержав від воєводи грамоти, за якими отримав у довічне володіння два села — Росошки і Орадівку, що приносило щорічно доход у 20 тисяч злотих. Крім того, Потоцький звільнив Ґонту і його сотню від залежності полковникам-шляхтичам, які командували уманською міліцією, і підпорядкував Младановичу. Це викликало заздрість поляків, проте вони ставились до сотника з повагою. Одночасно Гонта не поривав зв’язку з простим народом, шанобливо ставився до православної віри і на свої гроші спорудив церкву в селі Росошки.

У лютому 1768 року збунтувалася Барська конфедерація. Конфедерати, зайнявши значну частину Подільського, Брацлавського і Київського воєводств, стали брати у землевласників гроші, провіант. В Умані одержали універсал, який вимагав 30 тисяч злотих, значного фуражу та три тисячі збройних солдатів і загрожував суворим стягненням в разі невиконання. Потоцький боявся, що його уманські володіння будуть зруйновані конфедератами, тож обіцяв завербувати необхідну кількість війська із шляхти, озброїти за її рахунок і відправити на допомогу конфедератам. Водночас він наказав усій уманській міліції розташуватися табором біля річки Синюхи вздовж російського кордону і встановив зв’язок з київським військовим губернатором Воєйковим. Останній, на прохання Потоцького, дозволив уманським козакам відступити за кордон, якщо конфедерати займуть Умань.

Не довіряючи шляхтичам, що симпатизували конфедерації, Потоцький постачав Ґонту особливими інструкціями щодо поведінки міліції. Один з листів, у якому розкривалися їхні плани проти конфедератів, було перехоплено Младановичем. Звістка ця вкрай схвилювала шляхтичів. Обурюючись, що Гонта протидіє їхнім задумам, вони вирішили усунути і, якщо можна, знищити його, тож стали наговорювати на сотника. Зрештою, Ґонті запропонували скласти чин сотника і залишити міліцію. Але він не мав наміру покинути військову службу, й за ним продовжували стежити.

Таке було становище Ґонти, коли несподівана подія перервала шляхетські інтриги проти ненависного їм сотника: наприкінці травня 1768 р. до Умані надійшли перші звістки про появу гайдамаків у районі Чигирина.

Серед українських фортець Умань вважалася однією з найміцніших: місто було оточене ровом і валом, всередині влаштовані цитаделі. Двоє міських воріт і вали довкола міста мали артилерію. Нарешті гарнізон, що складався з піхоти й надвірної козацької міліції, представляли сили, значні для гайдамацьких загонів. Але цього разу гайдамацький набіг переріс у загальне селянське повстання. Загін Залізняка збільшувався щогодини і миттєво охопив усю південно-східну Київщину. Шляхта в тривозі бігла під захист фортець: Білої Церкви, Лисянки, Умані. Через паніку, що зростала, Младанович наказав замкнути міські ворота і не пропускати в місто нікого без ретельного огляду, відправив довірених осіб у Бендери для закупівлі у турецького паші пороху і ядер, яких відчувався нестаток. Навкруги міста розставив сторожу і, нарешті, зважився пустити в діло міліцію: наказав козакам Ґонти виступити в похід, незважаючи па побоювання у їхній вірності.

Виступивши з Умані, міліція пішла в напрямку до Звенигородки, позаяк отримана була звістка, ніби Залізняк взяв Смілу і йде на Умань. Відтак кількість утікачів, що шукали порятунку в Умані, зростала. Вони отаборились за її межею, їх налічувалося вже понад шість тисяч. Після виступу з міста міліції до Младановича з’явилася депутація з табору і повідомила про з’єднання Ґонти із Залізняком у Звенигородці. Тому шляхтичі порадили якомога швидше відкликати Ґонту назад і відрубати йому голову.

А тим часом гроза наближалася. Гайдамаки взяли Лисянку і перебили в ній шляхтичів. Місцева козацька міліція приєдналася до них, і вони направилися на Умань. Залізняк сповіщав усіх, що він почав похід на підставі указу імператриці, прийшов відновити козацтво і що він має намір вигнати усіх панів з України, Подолії й Волині. Після зайняття гайдамаками Соколівки між Залізняком і Гонтою почалися переговори.

Причини, за якими Гонта зважився приєднатися до руху Залізняка, невідомі. Звичайно, чутки про вигадану грамоту імператриці були занадто наївні, щоб це могло вплинути на нього. Важко також припустити, що інструкції, дані Ґонті Потоцьким, могли спонукати до участі в гайдамацтві. Найімовірніше, в переговорах із Залізняком він переконався, що останній підняв повстання в ім’я здійснення заповітних народних ідеалів: відновлення козацтва, вигнання панів, тож вважав своїм обов’язком примкнути до загальнонародної справи.

Наступного ранку гайдамаки вийшли з містечка у напрямку до Умані, назустріч їм рухались уманські козаки. На шляху вони зупинилися за наказом сотників, і останні звернулись до полковників-шляхтичів з промовою: «Можете, пани, виїхати геть, ми не хочемо більше вашої присутності, радимо вам: тікайте, якщо хочете залишатися в живих; у противному разі загинете якщо не від руки гайдамаків, то від нашої...». На очах у всіх Гонта і Залізняк привітали один одного, і обидва війська, з’єднавшись, кинулися на табір, розташований поза міськими укріпленнями, й стали винищувати шляхтичів, які перебували там. У місті панували анархія й безладдя...

Щоправда, деякі заходи для захисту було вжито. Озброїли, чим було, шляхту, слуг, учнів базиліанського училища і відкрили гарматну стрілянину. Перестрілка тривала протягом 30 годин. Запаси пороху й картечі закінчились, до того ж, у місті не було води. Крім того, уночі з міста втекли до Ґонти всі солдати гарнізону, слуги та арештанти. Младанович втратив усяку надію на успіх захисту, тож умовив купців відправити Ґонті та Залізняку в подарунок кілька возів дорогої матерії і почав переговори про умови капітуляції. Проводирі гайдамаків прийняли подарунки, але переговори відклали до ранку.

Наступного дня Гонта, прив’язавши білу хустку до списа, під’їхав до воріт і запропонував відновити переговори про умови здачі. Він вимагав відкрити ворота, і Младанович виконав цю вимогу. Пішов до воріт назустріч Ґонті в супроводі міщан, які несли хліб і сіль. А потім почалася кривава розправа, відома як «Уманська різанина». Повідомлю кілька фактів, які у зв’язку з цим стосуються особисто Івана Ґонти. Мемуаристи вважають, що в його діях було бажання пом’якшити розправу і в багатьох випадках він вдається до всіляких компромісів і хитрощів, аби врятувати ту чи іншу жертву від народного гніву. Маса людей, що кинулась до Умані, складалася із селян, які збіглися з усієї південної Київщини. Селяни ці довго перебували у важкій кріпосній неволі і представляли розлючену й озлоблену масу, не здатну стримувати свої пристрасті. І хоч яким популярним був Гонта, вплив його обмежувався межами Уманщини, для більшості повсталих він залишався людиною чужою і не авторитетною.

Історики не доводять випадків вбивств особисто Гонтою і смертних вироків, що виходили від нього. Коли різанина припинилася, він наказав вивести на вулицю всіх, хто ховався під час погрому, і оголосив, що їхньому життю більше не загрожує небезпека. Факти, подібні наведеним у мемуарах, незалежно від волі їхніх осіб, відновлюють людський образ ненависного для шляхтичів уманського сотника.

У цей час були вжиті заходи, аби поширити рух на можливо більшому просторі. Із селян формували загони і направляли на Брацлавщину, на кордони Подолії й Полісся із завданням вигнати або знищити шляхтичів. В Умані була скликана рада для виборів військової старшини. За козацьким звичаєм були проголошені Залізняк гетьманом, а Гонта — уманським полковником. Гонта намагався підтримувати у війську бадьорість духу. Він усвідомлював усі труднощі відродження козацтва. Але його сумніви виправдалися раніше, ніж він думав. Російський уряд вирішив взяти участь у наведенні порядку в цих краях, що належали Польщі, і дав інструкції генералові Кречетникову, який осаджував у той час загін конфедератів у Бердичеві. Кречетников відправив до Умані полк донських козаків під керівництвом полковника Гур’єва для утихомирення повсталих селян, а слідом за ними й загін піхоти.

Гур’єв прибув до Умані і розташувався поруч з табором Залізняка. Вступив у приятельські відносини з проводирями повстання, відвідував Ґонту і Залізняка, пропонував їм план спільних дій проти конфедератів, обіцяв допомогу у вигнанні шляхти з Волині. Так тривало кілька днів, доки Гур’єва не сповістили, що до нього надійшло підкріплення. Тоді він влаштував бенкет для всього війська, наказав донцям старанно пригощати українців і водночас непомітно заволодіти складом їхньої зброї, забрати коней. Тим часом, поки підходила піхота, оточили табір. Гонта, Залізняк та інша козацька старшина були запрошені до намету Гур’єва. Раптом Гур’єв подав умовний знак — до намету ввійшли озброєні донці, які напали на гостей і зв’язали їх. Тієї ж хвилини піхота зімкнула кільце і разом з донцями кинулась на козаків. Багато хто встиг утекти, інші намагалися захищатися, але були вбиті. До ранку табору українців не стало, а 900 бранців перебували в полоні у Гур’єва.

Після арешту Гур’єв наказав завдати по триста ударів Ґонті, Залізняку та іншим полоненим старшинам. Але цим покарання не обмежилось: Ґонту піддали тілесному покаранню, все тіло його вкрили рани й рубці. Дружина та чотири дочки сотника були заарештовані, їх доставили до табору і кілька разів покарали привселюдно різками за те, що не донесли про зраду чоловіка і батька, а потім відправили на заслання. Син Ґонти врятувався, втікши разом із сотником Уласенком. Майно Ґонти було конфісковане.

Після кількох днів болісного полону Гур’єв передав Ґонту разом з іншими бранцями на Київщину, під варту польського війська. Головним начальником військових сил, які Польща розташувала в південно-західному краї, був ловчий коронний Ксаверій Браницький, особистий друг короля Станіслава Понятовського. Проти волі йому довелося судити полонених селян. Він не поділяв фанатичних поглядів шляхти і відчував відразу до жорстокої розправи, однак, уступаючи громадській думці і, не знаходячи підтримки у короля, створив військово-судову комісію, яка визначила повісити сімсот чоловік у різних селах і містах краю, проводирі ж піддавалися «для прикладу найжорстокішої страти». І все-таки Браницький помилував кілька сотень людей, відправивши їх на роботи у каменецьку і львівську фортеці.

Серед начальників, яких мали стратити найжорстокішим способом «для прикладу», перше місце займав Гонта. Вирок комісії присудив його до такого виду смерті: страта повинна тривати 14 днів, протягом перших десяти кат повинен щоденно знімати з його спини смугу шкіри, на 11-й день відрубати обидві ноги, на 12-й — обидві руки, на 13-й вирвати серце, і, нарешті, на 14 день відрубати голову. Потім частини його тіла мали бути прибиті до шибениць, споруджених у 14 містах України. Браницький пом’якшив цей вирок, наказавши відтяти Ґонті голову на третій день.

Очевидець так описує ці події: «Гонта вийшов на місце страти веселим і спокійним, начебто він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому смугу шкіри, кров бризнула, але обличчя гайдамаки не змінилося. Відірвали другу смугу шкіри. І тоді Гонта сказав усім: «Говорили, що буде боліти, а ні крихти не болить!». Дивна сила волі! Таку холоднокровність і самовладання могла зберегти лише людина, глибоко переконана у правоті своєї справи й чистоті принципів, якими керувалася.

Так трагічно загинув герой і вірний син України. Це було останнє, можна сказати, народне повстання в Україні за волю, звільнення з-під чужого гніту і влади на національному ґрунті.

Лев Кудрявцев