Україна напередодні великого вибору

Розташування і просторовий потенціал України намагаються використовувати всі активні геополітичні гравці, за винятком самої України.

Площа території, чисельність населення, промисловий потенціал, що став на шлях відновлення і модернізації, досягнення світового рівня в космічному будівництві, науковий і інтелектуальний потенціали, природні багатства - тільки це вже змушує сприймати Україну як значну європейську державу. Винятково зручне географічне розташування робить країну ключовим субрегіоном, що з’єднує своїми транспортними коридорами Захід і Схід, Північ і Південь Євразійського континенту.

Не помаранчеве чи біло-блакитне забарвлення, а політичну й ідеологічну наснагу має нести Україна всьому світу. У цьому її історична місія. Вибір України поза суперечками слов’янофілів і західників. Віра в себе й свою місію – ось що об’єднує, і не псевдоеліту, а справжню українську еліту.

Нація – ментальна, духовна єдність і духовний потенціал. На думку С. Дацюка («Самоусвідомлення України»), існують взаємопопов’язані, однак не тотожні один одному процеси – самоідентифікації, самовизначення, самоусвідомлення. Ми знаходимо: «Самоідентифікація – ототожнення із зовнішніми ідеальними предметними сутностями. Самовизначення – віднесення до процесів і соціальних груп, що задає рамки та межі цілевизначенню та діяльності. Самоусвідомлення – філософське осмислення себе і свого розвитку з погляду нових принципів, нового значення і нових підходів до самоідентифікації та самовизначення». Продовжуючи думку автора, слід зазначити: звертаючись до Русі часів князя Володимира Великого, чомусь забуваємо про усвідомлення історичної місії, яку з Хрещенням Русі взяв на себе Київ. Цій місії протистояли, Русь розчленовували, ідею гетьманщини викорінювали, мислити не по-руськи примушували. І зажили нащадки Київської Русі за роздвоєною, а то й потроєною ідентичністю. Звідси проблеми із самовизначенням. І про усвідомлення себе нацією, єдиною, могутньою, Богом обдарованою та духовно наділеною, націленою на звершення, забули.
Сьогодні немає потреби війною підкоряти народ, країну. Сьогодні точиться війна інформаційна, війна за підпорядкування ментальних структур. Мішенню у такій війні стає самоідентифікація особистості.

Нам твердять, що Україна є державою суто європейською, тобто її власні національні інтереси виявляються через структури загальноєвропейських інтересів, а Росія, хоч і належить до однієї з найбільших країн Європи, проте була і залишається країною азійською. Нам відверто нав’язують, що ми різні, і ми натхненно шукаємо, що ж нас різнить. Нам вказують, що не слід розглядати ідею розбудови національної держави через призму національної належності, що є ризик національної обмеженості. Нас лякають гіпертрофованою національною самоідентифікацією, яка призводить до маргінальності країни в структурі глобального цивілізованого простору. Наc штучно виокремлюють з єдиного історично-соціально-культурного простору східних слов’ян, пропонують розглядати сучасну українську націю як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України, і закидають про визнання України країною політичної нації. Здавалося б, це аж ніяк не суперечить так званому більш вузькому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами.
Так, питання української ідентичності наболіле. Дійсно, процес «збирання українських земель» у межах однієї держави скінчився лише у середині ХХ ст. приєднанням західних територій в 1945 р., Криму - в 1954 р. І факт, що українці, які становлять переважну більшість населення України, хоча й сторіччями усвідомлювали себе єдиним народом, все ж таки тривалий час проживали в різних державних утвореннях і, зрозуміло, зазнавали величезного асиміляційного тиску з боку тих націй, що панували в цих державах. Потерпала й самоідентифікація. Отже, сьогодні й Україна, і Росія – поліетнічні й поліконфесійні держави. Беззаперечне твердження. Проте не такою беззастережною є думка, що з моменту проголошення Україною незалежності у кожного свій шлях.

Велика, Мала і Біла Русь – єдиний культурно-історичний простір. І ми попри кордони єдині. Внутрішня спорідненість на ментальному рівні - духовний стрижень, закладений за часів князя Володимира Великого, не знищено. Історичне хрещення сприяло структуризації і оформленню держави Русі. Союзу з могутньою слов’янською країною, що простягалася від Кримського Корсуня до берега Балтійського, шукали і Візантія, і мусульманський світ, і європейські держави. І князь Володимир зробив вибір і визначив історичні перспективи на тисячоліття вперед.

Національна політика визначає долю нації, пояснює історичний смисл і призначення держави. Сьогодні намагаються по-новому прочитати національну історію. Відкидається все, що не вкладається в політичні концепції. Нинішній політикум не спроможний вийти за рамки привнесеного чужорідного атлантичного мислення, відповідно пропонує й таке ж «рамочне» мислення широкому загалу. Якщо ще має місце нав’язана суспільству дискусія довкола інтеграції України до Північно-Атлантичного альянсу, то вступ до Європейського Союзу фактично втратив дискусійний дискурс. Безоглядне сприйняття ЄС як самоціль є результатом маніпуляції суспільною свідомістю і хибного ототожнення різних речей. Опитування, проведене до 50-ої річниці Євросоюзу, засвідчило: 50% європейців вважають, що їхнє життя після вступу до європейського клубу погіршилося, і лише 25% представників п’яти найбільших країн ЄС розділяють думку, що їхнє життя покращилося. Водночас у Великобританії, Франції, Німеччині, Іспанії та Італії тільки 22% припускають, що їхнє життя змінилося б на краще, якби країна вийшла з ЄС, а 40% впевнені, що ситуація погіршилася б.

Європейський проект за назвою ЄС має свою історію і свою психологію. Він не є ідеальним. ЄС – економічний союз, політичний альянс, військова співпраця і велика мета, мрія, та чи відбудеться вона – ось питання. Нинішня Європа має справу з кризою національної самосвідомості, що спричинила хвилю відродження націоналізму й етнічних рухів. Ідея впровадження європейської самосвідомості розбилася об реалії життя. Диспропорції соціально-економічного розвитку, потреб і ресурсних можливостей окремих регіонів у ЄС спричиняє поновлення історично-культурного і духовно-релігійного протистояння. Дедалі ширші верстви населення залучаються до регіональних рухів.

Сьогодні Стара Європа відмовляється проводити, ще недавно прийнятну, залежну від США політику. Презирливе ставлення наддержави до решти світу породжує дедалі більшу протидію. Спроба збереження своєї політичної й економічної сили, нарощування «економічних м’язів» за чужий рахунок – викликає обурення. Долар поступово, але невпинно перетворюється на папірець, який витісняється євро та національними валютами. Дедалі голосніше звучить у Європі ідея створення загальноєвропейської системи безпеки, не в рамках НАТО. Тому просування НАТО на Схід набуває виняткового значення для США, оскільки розміщення сил на Євразійському континенті, який зосереджує в собі світові — і природні, і людські — ресурси, має ключове значення не тільки для збереження гегемонії, а й для безпеки самих США. Через розширення НАТО на Схід Сполучені Штати намагаються «пожвавити» свою вагу в Старій Європі, одержати людський ресурс і географічний потенціал заради відновлення свого впливу і нових надбань на азійському напрямку.

Спочатку в Німеччині, потім - в Італії Москва пропонує відмовитися від застосування сили в міжнародних відносинах. Захід схвильований, але мовчить. Бо неоголошена, інформаційно-психологічна війна проти Росії вже ведеться! Католицький, протестантський Захід протистоїть православній цивілізації? І ситуація в Югославії, Косово тому свідчення?..

Нині Росія оголосила про своє бажання очолити процеси створення загальноєвропейської системи безпеки, що досить сконфузило і звело нанівець пафос вашингтонських стратегів.

Розлютило США і положення в оприлюдненій недавно президентом РФ Д.Медведєвим нової Зовнішньополітичної концепції Росії, де говориться: Москва проти втягування Грузії і України в НАТО. Вона пригрозила виходом із цілої низки договорів. А це вже серйозно для Старої Європи, яка жадає спокою. І це сигнал насамперед для Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, що Росія не задовольниться заявами міністра закордонних справ Іспанії Мігеля А.Моратіноса про дотримання принципу «відкритих дверей», хоча залишаються питання «часу і способу» надання Україні і Грузії ПДЧ. Росія навмисне розхитує американські підвалини НАТО. Експерти говорять, що потенційним союзником Росії можуть стати Греція, Словаччина, Угорщина і Болгарія. Ці країни мають значні тертя зі своїми безпосередніми сусідами й партнерами по НАТО.

Сьогодні на міжнародній арені дедалі сильніше чути Росію. І до неї прислухаються. Росія пропонує новий цивілізаційно-ціннісний підхід. Вона не сприймає демократію як уніфікацію під стандарт, що нав’язує США, а закликає до встановлення нових «правил гри» і наполягає на збереженні унікальності кожної націй, усіх народів. Кремль впевнено ізолює США, пророкуючи в недалекому майбутньому занепад наддержави. Однополярному світу настав кінець.

Загалом у всьому світові поширюються етноцентрічні й етнонаціональні настрої, що протистоять глобалістичним викликам, винятковість індивідуальності постає проти узагальненості. Заклики відмежуватися від національних цінностей, позицій і практик як проявів відсталості і нецивілізованості викликають більш ніж сумніви.

Зрозуміло, позиція України, засади внутрішньої і зовнішньої політики повинні відповідати викликам сьогодення. Визначення структури національних інтересів України мусить полягати у прагматичності і враховувати як історичний досвід національного і державного розвитку, так і всі аспекти сучасної геополітичної, історико-культурної, цивілізаційної ситуацій, повний спектр питань економічного, політичного, соціального та духовно-інтелектуального життя. Проте лише здоровий національний егоїзм передбачає ту самоповагу, яка є передумовою поваги України у світі. Чітке усвідомлення своїх власних інтересів, помножених на політичну волю еліти країни, сприятиме набуттю Україною ролі регіонального лідера.

В умовах зростання ризику зіткнення цивілізаційних і культурних відмінностей, що прийшов на зміну політичного і ідеологічного протистояння, виключно важливими є процеси самоідентифікації, самовизначення і самоусвідомлення України. Національна самоідентифікація України, що виключає Росію, неможлива. Підтримуючи і підсилюючи Росію, Україна посилює себе і підвищує свій вплив на цивілізаційні процеси.

Необхідним є перехід на інший, змістовний і символічний рівень. Духовний націоналізм і політика державного консерватизму, а не безоглядна присяга на вірність європейському курсу і прагнення в НАТО, повинні бути покладені в основу внутрішньої і зовнішньої політики України. Потрібно усвідомити, що Київська Русь і слов’янське співтовариство, той же СРСР привнесли свій значущий внесок у європейську культуру, і Україна є не тільки географічним центром Європи - вона зосереджує в собі потенціал її духовного розвитку.

Проблема продовольчого питання Землі сьогодні насамперед залежить від України. І не дивно, адже на території України зосереджено 30% усіх чорноземів. Свого часу Японія використовувала інтелектуальний потенціал, скуплений по усьому світу і після Другої світової війни зробила потужний технологічний стрибок, забезпечивши своїм громадянам один з найвищих рівнів споживання. США використовують війну як розвиток. Китай свою ставку зробив на західні технології і дешеву робочу силу. Росія використовує свій енергетичний потенціал. Україні, унікальне географічне положення й 30% світових запасів чорноземів надають потужну конкурентну перевагу — реальну можливість монополізувати ринок зернових. Росія заявляє, що готова перебрати на себе відповідальність за продовольчу безпеку у світі. А де ж Україна?

Для України загроза одна – її політикум і псевдоеліта, інтереси яких ні в чому не збігаються з національними. Поки швондери складатимуть закони, а шарікови виступатимуть їх виконавцями, а основним рефреном українського буття буде «а ми їх душили-душили...», - порядку в цій країні не буде.

Віктор Вірний,
по­літолог,«Фундація Аналітичної Думки»