Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Вислухайте, товаришу Сталін

Цей лист із 32-го року зберігається у Центральному державному архіві Жовтневої революції і радянської держави УРСР (фонд 1, опис 8, одиниця зберігання 117). У фонді приймальні голови ВУЦВКу. Забігаючи наперед, зазначимо: лист «шановному секретареві ВКП(б)» різко вирізняється з-поміж сотень, тисяч прочитаних нами листів, адресованих у 1932 — 1933 роках Всеукраїнському старості та зібраних у розділі під грифом: «Секретно». Перед нами соціальний портрет села, написаний рукою людини прозорливої, добре обізнаної. Хто цей автор?

Тут, здавалося б, усе зрозуміло, відповідь на поверхні. Адже лист Йосифу Сталіну підписано: «Комсомолець, секретар осередку, член бюро РКМ Пастушенко». Підпис, як належить, завірено печаткою — «З оригіналом згідно: Голова Бабанського РК (робітничого контролю) і КРСІ (комісії робітничо-селянської інспекції) Г.X. Максименко».

Однак на нас чекає детективна історія з двома невідомими та карколомними ходами. Попервах лист Сталіну, так і не побувавши в руках адресата, пройшов інстанціями.

«Центральний комітет Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)

Секретний відділ

Харків. ВУЦВК

Надсилається отримана на ім’я тов. Сталіна заява Пастушенка для розгляду

Про чергове розпорядження просимо повідомити заявникові й копії (передати) секретаріату Сталіна».

27.11. 1932 року за грифом «Терміново» лист із приймальні голови ВУЦВКу (м. Харків, Майдан Тевелєва) потрапляє до Бабанського райвиконкому з такою супровідною запискою:

«До ВУЦВКу звернувся член бюро РКМ комсомолець Пастушенко... Надсилаючи заяву, просимо розслідувати справу та вжити заходів до поліпшення стану колгоспу. Про наслідки перевірки та вжитих заходів просимо повідомити для доповіді Г. І. Петровському до 10.32 року.

Додаток: заява.

Зав. приймальні Голови ВУЦВКу Баранов

Зав. канцелярією Маліна

 

Тут класичний, можна сказати, взірець апаратно-чиновницького мислення: вже не лист, а заява. І «звернений» не до Сталіна, а до ВУЦВКу. Надсилаючи заяву, «зав. приймальні» просить «розслідувати справу та вжити заходів», «про наслідки перевірки та вжитих заходів... повідомити...» На перший погляд, наче все гаразд: без зволікань. А насправді робиться все можливе, аби пустити лист, у якому подано узагальнену соціальну картину села, на звичну бюрократичну колію: «перевірено — вжито». Навіщо це робилося — свідомо чи несвідомо — про те згодом.

БАБАНКА:

«Резолюція РКІ тов. Максименку. Прошу терміново провести перевірку та дати відповідь із висновками. 6.111. 32 року».

«До ВУЦВКу

Повідомляємо:

Автора листа до тов. Сталіна за підписом «Член бюро РКМ Пастушенко» не встановлено. Таким чином, лист анонімний(?!) Пастушенко мешкає в селі Полонистому, працює вчителем. Водночас — секретар комсомольського осередку. Але ж листа писав не він». Чудеса в решеті та й годі!

І Максименко — той самий («Голова Бабанського РК і КРСІ»), сам завіряв («з оригіналом згідно»), ще й печатку приклав, і Пастушенко мешкає в Полонистому, а... лист анонімний. Хоч би кому розповідав цю дивовижною історію, — всі дотримуються однієї й тієї ж думки: не міг Максименко заочно, не знаючи Пастушенка, не читаючи листа та ще й з таким адресатом, завірити його. Тут щось інше, а що саме? І хто ж усе-таки той таємничий Пастушенко, або хто стоїть за цим прізвищем? І де шукати Полонисте Бабанського району «на Уманщині, на річці Ятрань»?

«На ваш лист повідомляю, що село Полонисте справді розташоване на річці Ятрань і належало колись до Уманщини, тепер — до Кіровоградщини. 1932 року в селі було три колгоспи... Ви цікавитеся вчителем Пастушенком? В ті роки було троє Пастушенків. Пастушенко Іван Романович, який зараз мешкає у Кіровограді (вулиця Фрунзе, будинок 14, кв. 27); Пастушенко Андрій Романович, який мешкає у Львові (290005, вулиця Івана Франка, будинок 23, кв. 28) і Пастушенко Максим Маркіянович, який у той час робив секретарем сільської Ради, але зараз його вже немає в живих. Живе його рідна сестра тут, у Полонистому, а також — двоє синів. І взагалі, в селі є люди, які пам’ятають його.

З повагою, директор школи Тополя Анна Михайлівна»

Із листа Андрія Романовича Пастушенка:

«Уважно прочитав Вашого листа. Відповідаю на запитання. У Полонистому я працював у школі вчителем і завідувачем школи з вересня 1932-го по травень 1934 року. Про лист Сталіну від Вас чую вперше. Такого листа я не міг писати і відписувати. Для гріха цього я ще був молодий, не дозрів. Я тоді, дев’ятнадцятирічний парубок, щойно вступив до Ленінського комсомолу й думав не про наклепи на інших людей, на партію, на Сталіна. Нашими гаслами були: «Боротьба за хліб, боротьба за соціалізм», «Хліб є — його треба взяти», «Суцільна колективізація на базі ліквідації куркульства як класу», «Пролетаріат Донбасу, Москви, Ленінграда голодує — його треба нагодувати». Назад ми не оглядалися: ми тільки прагнули якомога краще і швидше провести в життя генеральну лінію партії, її курс на колективізацію. То була гостра класова боротьба на селі. Звичайно, «скривдженим» це було не довподоби. У відповідь вони підпалювали перші колгоспні скирти хліба, комори, конюшні, отруювали колгоспну худобу, вбивали комуністів удома, на вулиці вночі, палили їхні будинки. Думаю, що й автор листа Сталіну один із тих «доброхотів», він не підписав його своїм іменем. Прізвище Пастушенка, комсомольця-активіста, для нього найкраще підходило. Чому б не спровокувати та не поставити під удар молоду людину? Я вірю, що це був провокаційний лист. Голодовка в Полонистому була тяжка, люди пухли. Вмирали і вдома, і на вулиці, особливо у спеку. Скільки вмерло, сказати не можу, та багато — чоловік двадцять чи більше.

Про себе. Я з шести років сирота: батька Романа денікінці розстріляли за співчуття Радянській владі і нелояльність до них. Бідність, голод, злидні. Навчання в Полониській початковій школі — чотири класи, у Перегонівській семирічці. Курси вчителів у 1931 році. До жовтня 1934 року — вчителював. Потім—служба в армії, навчання у військовому училищі. Війна. Навчання в Академії і служба в Радянській Армії. 1960 року за станом здоров’я звільнений у запас. Полковник. З 1960 року у Львові. Тут працював, виховував дітей, одружив їх. Став дідусем, прадідом. Весь час беру участь у громадській роботі з виховання молоді. Член КПРС. Старий — 76 років. Інвалід другої групи. В роки Великої Вітчизняної воював під Москвою, в Україні, у Молдавії, Румунії, Югославії, Угорщині, Австрії. У травні 1945-го салютував Перемозі в Австрії. Хворію: серце й ноги. Ходжу тільки з ціпком. Живемо вдвох: дружина і я. Усім задоволений, жити ще хочеться, та молодь шумить, спокою не дає.

З повагою А. Пастушенко. 6. V. 1989 року. Львів

 

З іншого листа Андрія Пастушенка:

«Щодо публікації моїх споминів-свідчень, то я не проти. Будь ласка. Тільки без перекручень».

Отакий лист — «без перекручень»...

Отож лист із 32-го:

«Добрий день, шановний секретар ВКП(б) товаришу Сталін.

Пишу листа з України — з глухого закутка села. Візьміть військову карту і знайдіть село на річці Ятрань, зветься Полонисте, на Уманщині, Бабанського району. Ось таке вислухайте, товаришу Сталін. Село має 317 дворів. Колективізацію виконано на 100%. А що тут, думаєте, — Радянська влада? Ні, не Радянська, а чисто буржуйський лад… Пригадайте панщину: 6 днів роби панам, 7-й — неділя, в яку не можна робити, бо свято. Так і на селі щодня роблять в артілі. Коло дому — нічого, крім будівель; та податок із дому за те, що робиш у колгоспі; усуспільнено все, та ще й хлібозаготівлю дай. Не йди до колгоспу за хлібом, бо сам здай пудів 45 із трьох десятин поля; ну, пай у кооперації, 28 крб аванс і будівництво теж на 15 крб здай із дому, а потім за три роки ні копійки грошей. Отаке життя.

Село виконало план на 65%. Колгосп вивіз весь хліб до фунта. Зараз коні ні в зуб: лише пшенична січка і кроплять мелясою. Нема ні зернини. Свиней було розвели 500 голів. Подохли з голоду 184; їдять жом та січку. Лише є 60 корів, з них у м’ясо іде 46 голів, а на все село лишається на 1932 рік 14 голів. Оце вам розподіл скота, бо район буряково-скотарський, і передбачається, що протягом двох місяців загине вся худоба. Люди пухнуть. Діти кажуть: «Хліба, хліба...»

Не думайте, шановний керівник, що не робили люди ударно, але недорід, який ніхто на ваги не бере. Торік урожай був середній, і то ледве прожило населення, і план був 38 тисяч пудів, а зараз — 57 тисяч пудів. Зараз буксир над буксиром — бригада 86 осіб ходить три місяці, нічого не роблять, день у день ходять під кожну хату. Від початку кампанії уже перенишпорили разів 60 кожну хату. Забрали до фунта всі городні в колгоспі, у колгоспників на душу два пуди картоплі, а всю до фунта — в заготівлю. Ніякого передбачення на весняний посів насіння, ні фунта ніякої культури, ні картоплі, ні квасолі, ні віки, ні сочевиці, ні гороху, ні гречки, ні проса, ні ячменю, ні вівса, ні сої. Все до фунта — і буряки, капусту квашену, забрали і забирають курей. І здають селяни, бо нічим годувати, йде забій кролів. Оце таке, товаришу Сталін! Трудодень обійшовся 37 копійок, пара чобіт — 36 карбованців, пара черевиків — 26-22, костюм — 80 карбованців, який був торік 25. Розумієте, тов. Сталін, сто днів на одну пару чобіт. Зрівняйлівка. Довела влада Рад, керують робітники й селяни (поміщики і буржуї), тому, що робітник не буде висмоктувати останньої крові із серця, тому, що він розуміє голод і холод.

Фунта соломи не дають, у хатах холод, розкуркулюють бідняків, колгоспників викидають із колгоспу за те, що хліба не здають. Зажим, не дають селянинові балакати на зборах, садять у бупр. «Ми тюрем не будуєм, а руйнуєм»; а в нашім районі уже 9 кулацьких хат нових. Три будинки збудували нових — і садять, судять ні за що. Що захотіли активісти, то й зроблять, а маса ні при чім. Сільраду вибрали, а й жодного члена обраного, все нові й нові, чужі люди... Маса населення підбурена проти Радвлади. Немає ніякої культроботи. Одна хлібозаготівля і годі. Сільбуд закритий. Ніхто не йде, чекаючи з дня на день смерті. Робітникам, які працювали колись у колгоспі, а тепер пішли у промисловість, їхнім дітям, дружинам нема спокою. Пайок, який привозять, забирають. Голод... Увечері не можна вийти в село, б’ють камінням, здирають чоботи, в кого є. Населення босе, голе, голодне. Діти не відвідують школи, також босі, голі, голодні. Гарячі сніданки були тільки один місяць і хіба що чай без цукру. В селі ні гасу світить, ні мила, про жири то й не згадуйте. Нема соняшника, ні фунта з сорока га не лишилося: все — в заготівлю. Так про те, що нема, й не кажи. Не шукай ніде купити хліба, бо назвуть опортуністами. Ні, я радянський. Сам щодня по хліб ходжу.

Відповідь персонально на адресу: Бабанський район, УСРР, Полонисте. Комсомолець, секретар осередку. Член бюро РКМ Пастушенко».

Із повідомлення Максименка до ВУЦВКу (То він, як ми вже знаємо виїздив у Полонисте «розслідувати справу і вжити заходів з поліпшенню стану колгоспу»).

«По суті стану Полонистого. План хлібозаготівлі у селі виконано на 59,7% (на 1.3.32 року). Здача із засіяного га — 3.06 центнера. Колгоспами (в селі три колгоспи) план виконано на 63%, що складає здачу з гектара — 3.44 центнера. Із взуття за цей час було завезено понад сто пар. Є в крамниці й зараз чоботи й черевики, в тому числі — дитячі. Таким чином, твердження автора листа, що діти роззуті й роздягнуті, тому й до школи не ходять, не вірне. (Воістину: на городі бузина, а в Києві — дядько. Що з того, що в крамниці лежать чоботи й черевики, коли грошей катма? — С.П.). Є випадки, що діти відвідують школу нерегулярно, але це ми відносимо за рахунок оргпраці персоналу. Труддисципліна в колгоспах, і особливо колишнього імені Сталіна (нині за ганебну роботу колгоспу ім’я знято та дано назву «Черепаха») — надзвичайно погана. Ставлення до коня шкідницьке. В колгоспі імені Яковлєва справи трохи кращі, але й там не все гаразд. Стан із кіньми такий — за 1931– 1932 рр. загинуло 92 голови, тому що поганий догляд, а потім годівля жомом та мелясою сприяла захворюванню на глисти, що зараз уже виявлено та вжито заходів щодо збереження тварин. Годівлю жомом припинено. Крім того, періодично дають сіль. Щодо догляду за кіньми, то й досі надзвичайно велика плинність конюхів, через що немає належного догляду за конем. …Проведено чистку колгоспів від куркульського та здирницького елементу, ця робота триває й зараз. Серед колгоспних мас проводиться масова виховна робота. Стан на селі серед колгоспників незадовільний. Панує споживацька тенденція. Готування до с-г кампанії проходить незадовільно. Є дані, що в селі куркульня та антирадянський елемент проводить посилену підривну роботу. Село поступово зміцнюється кращими робітниками.

Голова РайКК — РСІ Максименко

13 березня 1932 року»

 

Хто ж він, Максименко, — однодумець Пастушенка, адже листа завірив, ще й дав на передрук: «за оригіналом згідно? Чи його супротивник — бездумний виконавець накресленого курсу та вказівок вождя? Може, щось прояснить зустріч з Іваном Романовичем Пастушенком.

Із листа Поліни Миколаївни Пастушенко:

«На Ваш лист Іван Романович не може відписати, бо хворіє (йому вже 83-й рік), а по-друге, він зараз все ще лежить у лікарні ЛСУ із зламаною ногою в гіпсі.

Коротко про чоловіка. Народився у Полонистому в сім’ї хлібороба. Там вчився у школі, сам учителював. У 1937 році закінчив Уманський учительський інститут. Працював директором школи, інспектором, зав. райВНО (це до війни).

У Червоній Армії, на фронтах — із першого дня війни і до останнього. Політпрацівник, майор 16-ої повітряної армії. Тієї, де воювали Покришкін, Кожедуб, брати Глінки. Після війни — секретар райкому партії, голова райвиконкому, завідуючий облсоцзабезпеченням. З 1973 року — персональний пенсіонер республіканського значення. Має урядові нагороди: орден Леніна, орден Червоної Зірки, Орден Червоного Прапора, Орден Вітчизняної війни, орден «Знак Пошани» та багато медалей.

Р.S. Щодо Вашого при­їзду — будь ласка, Іван Романович Вам буде радий».

Отже, вилітаю. Кіровоград. Лікарня. Іван Романович скаржиться на здоров’я, на провали пам’яті: роки беруть своє, проте слухає зацікавлено, час від часу подаючи свої завваги.

— Все правильно, до грама. І я міг так написати. Хліб і в 31-му і в 32-му забирали весь — до зернятка. У кожного колгоспника біля хати город — від 30 до 60 соток. Так от: за ті сотки — плати, за яблуні — плати, за корову — плати. Оті буксирні бригади ходили від хати до хати. Під гребінку стригли і середняка, і бідняка. Куркулі!.. Послав якось мене райком партії розкуркулити одного чоловіка. Приходимо. А хазяїн сидить, старенькі чоботи латає, по хаті двоє діточок гасає голопупенками, без штанців. Натруджені руки, плуг, віз та двоє коней — ото його все багатство. Іду в райком... Не буду... Не можу... Який же то, кажу, куркуль? Ким тільки мене не обзивали: опортуністом, підкуркульником, а я — на своєму. Таки відвів тоді лихо від хліборобської хати.

...Підходимо до головного: хто ж він, той таємничий Пастушенко?

- Комсомолець, секретар осередку», «Працює вчителем». Тут наче все на мені сходиться. Я певний час був секретарем осередку, саме тоді вчителював у Полонистому. Але про лист Сталіну, кажу напевно, чую вперше. По правді, для такого листа мені тоді бракувало і грамотності, і загального розвитку. Максименка щось не пригадую. А, може, все таки Пастушенко? Тільки не Іван, не Андрій, а Максим, Максим Маркіянович? Може, люди у Полонистому щось підкажуть...

Наступного дня я вже в селі.

Василь Савович Свид, 1914 року народження, учитель-пенсіонер:

— В листі ані крихти брехні. Ладен підписатися під кожним словом.

Аркадій Семенович Люльченко, 1910 року народження, колгоспник, учасник фінської й Великої Вітчизняної воєн:

— Ото «буксир за буксиром — бригада ходить». Так воно й було. Тому й голодували, що збирали все під мітлу. Згадується такий випадок. У Шкіндера Семена жінка десь купила п’ять кіл борошна. Висипала з великої торби, розстелила тоненько на черені, накрила рядном, а на рядно посадила діточок, двох хлопчиків і дівчат. І що ви думаєте?.. Прийшли, зігнали дітей з печі і забрали все борошно — останню надію. Скільки, питаєте, померло в голодовку? Ми тут прикинули: не менше чотирьохсот...

Мотря Грінченко. Неписьменна:

— Хіба таке забудеш. Забирали в тридцять другому хліб, квасолю, все їстівне. Уповноважений з району Шкериб-Шевченко був і за царя, і за бога. Кого хотів — карав, кого — «милував», та на свій лад (дуже ласий був до дівчат), ще й приказував: «Байдуже, що я рябий, але симпатичний».

Більшість, бодай з певними сумнівами, схиляються до думки, що найвірогідніший автор — Максим Маркіянович: розумний, допитливий, спостережливий, добре обізнаний зі станом справ на селі. Один з перших комсомольців. Активіст. Брав участь у колективізації, але й тоді завжди чинив совісно. За це й поважали, та й нині добром згадують люди. То з одного боку, а з іншого — мовби й освіти малувато для такого листа: три класи церковно-приходської. Уже в Києві мій співрозмовник Дмитро Спиридонович Сиволап — уродженець Полонистого, нині персональний пенсіонер, працівник республіканського Музею Великої Вітчизняної війни, розповів:

— Добре пам’ятаю драматичні події 1932—33 років. Ви ж у Полонистому, напевне, наслухалися про Іщенків — сім’ю людоїдів: заманювали і чужих, і своїх. Так от, із сином того Фори Іщенка Іваном я приятелював. Чи не щодня заходив до їхньої хати, а він усе знав. Чи пам’ятаю я Максима Пастушенка? Аякже! Але для мене особисто не стільки важливо, хто написав, а сам факт появи такого листа — нічого схожого не зустрічав. Адже це пише «людина із закутка». Оце справжній патріот села, краю, Вітчизни: правдолюбець у глибинному, народному розумінні. Для мене цей документ — «зріз» епохи, важливий ще й з погляду сьогодення, сучасних подій, сучасних проблем. Шукаємо корені згубного процесу відчуження людини від землі. А вони ось тут, у листі мого земляка. Так і чуєш його голос, зойк душі — скривдженої й незламної. Максименко?.. Він не такий однозначний, яким нам здається. Можливо, також із селян: непогано знав життя. Не з лякливих. І взяв на себе отаку відповідальність; та коли його лист, так і не потрапивши до адресата, пройшовши бюрокра­тичне коло, знову вертається до нього, він, видко, сам вступає в добре знайому йому гру, рятуючи таким чином і себе, і Пастушенка.

Ніколи не бачив я стриманого у почуттях й оцінках Дмитра Спиридоновича таким щиро схвильованим. На прощання він радить мені розшукати синів Максима. І ось перша ластівка:

«Пише Вам Пастушенко Володимир Максимович, 1928 року народження (с. Полонисте), старший син Максима Маркіяновича. Нині мешкаю під Києвом (с. Ксаверівка Васильківського району). Мій молодший брат Іван, на жаль, тепер вже небіжчик. Відповідаю на Ваше запитання. Чим насамперед запам’ятався батько? Ніколи не бачив його без роботи. То складає плани, то перевіряє учнівські зошити, то порається в саду, на городі. Чи жив батько у січні-березні 1932-го в Полонистому? Вчителювати він став у 1932/33 навчальному році в Посухівці (звісно, з вересня). А доти працював секретарем сільради в Полонистому, навчаючись заочно в Уманському педтехнікумі. Про лист Сталіну він нам із братом нічого ніколи не казав. Та поміркуйте самі, чи можлива була така розмова між нами? Батько зазнав і жаху оточення, і страшні страждання у гітлерівському таборі смерті в Ганновері. Повернувся він з фашистської неволі зовсім хворий. На роботу його довго не брали — важко переживав недовір’я до себе. Навіть згадка про такий лист була небезпечна. Помер він 1952 року, нарешті влаштувавшись учителем у селі Червінці Новоархангельського району. Висилаю Вам фотографію, де він з учнями, а також довоєнний знімок. Весь час батько марив Полонистим, яке дуже любив, мріяв повернутися в рідні місця...

З пошаною, В. Пастушенко. Ксаверівка

17 липня 1989 року».

Отакий лист... Не знаю, як вас, а мене і лист, і фотографія — вдивіться уважно в обличчя сільського вчителя — ще більше переконує: так, вірогідний автор — Максим Маркіянович Пастушенко. Тепер все стає на свої місця. У листі автор не називає себе вчителем. Максим тоді й не був ще ним, а став педагогом лише у вересні 32-го. Один із перших комсомольців у Полонистому, він, можливо, якийсь час і був секретарем осередку.

Знову пильно розглядаю листа до Сталіна, передрукований на тонкому сірому папері, треба гадати, на прохання обачливого Максименка. Документ винятково важливий і водночас (цього не міг не усвідомити Максименко) небезпечний, ризикований — без, наголошую, факсиміле, рукописного підпису Пастушенка, без ініціалів — однак завірений. В «Повідомленні» Максименко, спрямовуючи можливе слідство по неправильному шляху, називає лише Пастушенка — вчителя (тобто Івана Романовича), який листа не писав, відводячи, таким чином, удар від справжнього автора. Так могло бути. А як це сталося насправді? Тут ставити крапку все-таки зарано.

От і завершується на­ша мандрівка слідами листа. Дивна річ. Загадка лишається загадкою, автора остаточно не встановлено, а відчуваєш його.

І ще кілька штрихів до портрета. Чим більше вчитуєшся в рядки, тим більше вражає почуття гідності, самоповаги, якими дихає цей лист. Автор аж ніяк не відчуває себе гвинтиком; з високим адресатом, «великим вождем» і «батьком усіх часів та народів» розмовляє без ворожості, радше шанобливо, та й без рабського схиляння, без погляду знизу вгору, а на рівних: «Вислухайте, товаришу Сталін...»

Автор непогано знає історію. Звідси і його порівняння з кріпаччиною. Обізнаний він із подіями недавнього часу, з «правим ухилом» Бухаріна: знає й про залякування, репресії («назвуть опортуністами»). Але обстоює своє: «Отаке-то на селі, хоч і суди,— скажи, що опортуніст». Лист написано за сім-вісім місяців до появи «рютинської платформи» (серпень 1932 рік). У «Зверненні до всіх» Рютин закликає повстати «проти Сталіна та його кліки». Автор листа, хоча й ставиться до Сталіна без будь-якого пієтету, все ж сподівається, що його голос буде почуто, відповідні політичні висновки зроблять. Є таке і в листі Пастушенка, що не має аналогів, як у виступах Бухаріна (1929 р.), так і в «рютинській платформі».

Це розвінчування міфу про народний характер влади: замість проголошеного Жовтнем «Вся влада радам» (тобто народовладдя селянських депутатів, обраних громадою),— безконтрольне, хиже, жорстоке всевладдя уповноважених, активістів, буксирних бригад («Що захотіли активісти, те й зроблять... а й жодного члена обраного, все нові й нові, чужі люди»).

В цьому, гадаю, ключ до переусвідомлення нового підходу для висвітлення більш ніж актуальних для нашого сьогодення тем: «Народ і Сталін» (рабська покірність, культ вождя не мали під собою достатнього грунту на селі, а отже, насаджувалися згори), «народ і колективізація» (і тут у листі переважає тверезий, критичний погляд), народ і влада (неприйняття влади, нав’язаної згори, активна підтримка влади, обраної знизу, народом, словом, не імітована, не підставна, а реальна, жива, дійова влада Рад).

І останнє. Історія з листом — це повчальний урок для нас усіх. Один з найпекучіших: до чого призводить штучно культивована глухота та сліпота партійних і радянських органів, тих, хто вважав себе за вождів, вожаків мас. Їхнє невміння, небажання своєчасно, без упередження, без ярликів («опортуніст») прислухатися до голосу народу, вести політичний діалог, а тим більше — піднятися до політичних узагальнень.

Борис Хандрос
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com