Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Культурна» «Свобода слова»: розмова ні про що…

Творча команда «Свободи слова» на ICTV не знайшла українських аналітиків, мистецтвознавців, оглядачів…

Ніщо так не дисциплінує і не стимулює сучасну людину, як перегляд телевізійної програми на тиждень і пошук у ній улюблених телесеріалів або політичних шоу. І ось коли, скоригувавши усі свої щоденні плани і відклавши одвічні домашні турботи, покоління «хомо телесапіенс» всідаються біля своїх домашніх телеекранів, щоби повністю поринути у чарівне потойбіччя — інша, малочисельна частина людства, а саме виробники телеконтенту, стурбовано завмирають, сподіваючись на високі рейтинги своїх творінь. Вони, професіонали, добре знають закони і правила, завдяки яким публіка гарантовано прикипатиме до своїх диванів, боячись пропустити бодай єдине слово. Сьогодні будь-яке телешоу — це максимум технології при дозованому мінімумі імпровізації чи самодіяльності з боку учасників програми. Причому ролі завжди чітко окреслено і розподілено, а ведучий має стежити за чітким дотриманням регламенту — якщо він припуститься похибки, суворий голос суфлера (чи то редактора) одразу поверне його до реальності.

Одним із, безумовно, технологічних і довершених проектів нашого часу є політичне телешоу «Свобода слова» на каналі ICTV, яке веде досвідчений журналіст Андрій Куликов. Однією із беззаперечних переваг цього проекту є саме його технологічна форматність, що суворо обумовлює правила гри, розподіляє ролі учасників шоу, намагається передбачити всі можливі колізії, сплески емоцій і провокаційні моменти, а інколи навіть свідомо інспірує їх, аби підігріти глядацький інтерес. І саме за це подумки плескає в долоні авторам проекту віртуальна багатомільйонна глядацька телеаудиторія.

А тепер уявімо собі ситуацію, коли ви, скажімо, палкий прихильник футболу, прийшли на стадіон і здивовано спостерігаєте, що команди, які вийшли на поле, грають за якимись дивними правилами — ні тобі воріт на полі, ні штрафних ударів, ні підкатів. Натомість команди довго і наполегливо вовтузяться з м’ячем посередині поля, а головний арбітр мляво спостерігає за цим броунівським рухом, забувши про свій магічний свисток. До чого це я? А до того, що саме такі асоціації виникли у мене після перегляду останньої програми «Свобода слова» на каналі ICTV (9 червня; текст, відео). Здавалося б, у кадрі не бракувало знайомих, досить популярних у шоу-бізнесових колах облич. Та й тема програми виглядала багатообіцяюче: «Хто і коли підказує артистам потрібну ноту? Чи усвідомлюють свою суспільну відповідальність діячі шоу-бізнесу?». Заінтригований темою, я сподівався побачити у програмі відверту розмову про взаємодію політиків і зірок шоу-бізнесу, побачити приклади використання особливих маніпулятивних технологій, які нині перебувають на службі у політиків, почути думки та серйозні узагальнення компетентних фахівців у цій галузі… Натомість почув досить обережні і мляві міркування артистів про стан сучасної культури та шоу-бізнесу в Україні, емоційні, але не дуже логічні монологи щодо свого ставлення до української мови. Так, попри всю важливість мовного питання, дискусія зачепилася саме за цей конкретний аспект проблеми вітчизняного шоу-бізнесу, не розвинувшись, не торкнувшись багатьох болючих питань і не сягнувши якихось серйозних узагальнень.

Мушу сказати, що на формальному рівні таки існував певний поділ запрошених артистів на два табори. Один із них (не повертатимемося до кольорів!) представляли Тарас Петриненко, Олександр Пономарьов, Марія Бурмака, на іншому полюсі були присутні Наталя Могилевська, Ігор Ліхута (продюсер Таїсії Повалій), Дизель із групи «Грін Грей». Ще було чимало відомих у вузьких колах людей, які, щоправда, виступали в ролі мовчазних статистів. Одразу зазначу: можливо, саме репрезентація статистичного опитування щодо того, яку музику слухають в Україні (російську, українську чи іноземну), суттєво звузило тематичний діапазон розмов артистів про те, яку мову для своєї творчості вони обирають. Але чомусь я очікував від Тараса Петриненка, якого багато хто вважає знаковою фігурою на українській сцені, значно більше за пояснення, чому він любить свою культуру і стурбований її майбутнім, чомусь мені не вірилося словам Марійки Бурмаки, що вона аж ніяк не причетна до політики і політиків, і якось уже зовсім непереконливо виглядали дуже щирі й емоційні сентенції Сашка Пономарьова стосовно його бажання змусити всіх полюбити українську музику. Саме музику, а не пісню, не поезію і думку, закладену в кожному творі. Ані слова, ані півслова про те, що культура на сьогодні, як один із наймасовіших продуктів споживання, є стратегічним товаром, новою «лагідною» зброєю боротьби світових спільнот за свідомість людей. Що в тій же Росії, приміром, культура є одним із стратегічних засобів ментальної експансії на пострадянському просторі.

Натомість, за браком переконливих аргументів захисників української пісні, досить логічними й аргументованими були думки з протилежного табору. Могилевська, зокрема, наголошувала, що будь-який успішний шоу-бізнесовий проект має бути позбавлений національних ознак — так би мовити, нічого особистого. І це при тому, як вона сама зізналася, що серед її родичів і нині є викладачі української словесності. Дизель, говорячи про те, чому він не поїхав працювати до Москви, коли були пропозиції звідти, зазначив, що у Білокам’яній усе занадто «забізнесовано» і структуровано, тимчасом як в Україні ще можна творити справжнє мистецтво. Що мав на увазі митець, який так палко виступає за двомовність у нашій культурі — чи не свій невмирущий шедевр «Мазафака», що цілком логічно заборонявся до ротації у вітчизняних мас-медіа? І навіть ефектна Ані Лорак, яка ще емоційно перебуває на хвилі вдалого для неї «Євробачення», переконувала українців, що наша місія — нести у світ музику і красу, викликала думку, що, на жаль, уявлення про те, що є красивим і яка музика найкраща, у кожного своє. Дискусія у студії була настільки невизначеною і невиразною, що деякі учасники, як, приміром, відомий композитор Володимир Бистряков, взагалі відмовилися від виступу — мовляв, нема про що говорити.

Так у площині, що була задана умовами гри, справді важко було щось додати. І тому навіть репліку ведучого Андрія Куликова, як, приміром, оцінювати хорошу пісню про Україну, котра написана російською мовою, ніхто практично не оцінив як спробу перевести дискусію в інше русло: розмову не про форму, а про зміст, про сюжетне зубожіння текстів, процвітання ненормованої лексики в сучасних піснях, втрату професійного рівня віршування, про стилістику й естетику сучасних сценічних шоу. А все це важливі критерії, за якими слухач надає перевагу тим чи іншим виконавцям, незалежно від мови чи території проживання.

За тими високими критеріями, які визначила для себе команда «Свободи слова», нинішня програма була близькою до провальної — через млявість, відсутність інтриги. Не було чітко окреслено ключові позиції розмови, тему використання політиками артистів не розглянули на конкретних прикладах (згадайте хоча б давній московський скандал із підкупом артистів, що працювали на виборчій кампанії Єльцина), не було чітких і принципових протилежних позицій і, головне, розмова не сягнула узагальнень і висновків, навіть не було спроби відсунути завісу, яка приховує від пересічного глядача таємниці політики за лаштунками.

 

Подумалося, що сьогодні телевізійникам легше працювати в політичній площині — там усе зрозуміліше. У Верховній Раді 450 депутатів, але говорити вміють чоловік 50. Бо є публічні і непублічні політики. А є ще їхні комунікатори — численна армія журналістів, політичних прогнозистів і політологів, які насичують атмосферу дискусії. Щодо цієї програми, то на ній відверто бракувало яскравих особистостей на кшталт блискучого аналітика Вадима Карасьова, толерантно-іронічного Олеся Донія, провокативно-прискіпливого Віталія Портникова чи навіть чистого провокатора-професіонала Сергія Пояркова.

Відчувається, що творча група «Свободи слова» не знайшла у вітчизняному культурному середовищі аналітиків, мистецтвознавців, оглядачів, які могли б значно поглибити розмову, приперчити її, зробити кориснішою і легшою для глядачів.

Анатолій Матвійчук,
член Спілки журналістів кандидат історичних наук народний артист України

Інтернет-видання «Телекритика»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com