Голодом карали непокірних

Нарешті нині на державному рівні Голодомор 1933-ого визнано геноцидом, але це чомусь багатьох обурює. Я теж висвітлюю цю тему давно і послідовно, вивчаю цю проблему, що в середині 1993-ого у своїй статті «Так вимирав народ» опублікованій в газеті «Молодь України» я писав: «Цей штучний голод, чи не найстрахітливіший злочин проти людяності в світовій історії, став апофеозом масового геноциду і етноциду українського народу, спланованих і реалізованих ВКП(б)... «Наркомголодом» жартома назвав Йосип Сталін Лазаря Кагановича, посилаючи його в Україну втілювати в життя постанови партії. Отже, знав, кого посилав і для чого». Отож не російський народ, який теж став жертвою більшовицького терору, винен в Голодоморі 1933-ого — геноциді українського селянства, не він здійснював його, він теж жертва. І нині я не відмовляюся від цих своїх слів, бо дії і політика тогочасного керівництва СРСР і ВКП(б) його, за визначенням Василя Жданкіна, «нерусской верхушки», («2000» № 51), цілком відповідають визначенню геноциду, наведеному в енциклопедіях та юридичній літературі. За визначенням УРЕС, «геноцид — дії, що мають на меті знищити цілком або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу; один з найтяжчих злочинів проти людства». До цього переліку визначень варто було б додати ще «соціальну, класову» групи.

Українське ж село під час Голодомору 1933-ого було моноетнічним, то ж дев’яносто відсотків загиблих від голоду були саме селянами (неміськими жителями), українцями.

1931 року в СРСР жило 81 мільйон 195 тисяч українців і 77 мільйонів 791 тисяча росіян. Ці цифри наведені в підручнику «На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Выпуск 1». Государственное учебно-педагогическое издательство, Москва–Ленинград», що виданий 1932 року. Та вже через пару літ ці дані зміняться на користь росіян — голодомор тридцять третього викосить з десяток мільйонів українців на нашій найродючішій в Європі землі. Цей штучний голод, чи не найстрахітливіший злочин проти людяності в світовій історії, став апофеозом масового геноциду й етноциду українського народу, спланованих і реалізованих ВКП(б). Саме в більшовиків училися винищувати цілі народи німецькі нацисти, запозичували сталінський досвід. «Наркомголодом» жартома (ох, і жарти ж у них були!) назвав Йосип Сталін Лазаря Кагановича, посилаючи його в Україну втілювати в життя постанови партії. Отже, знав, кого посилав і для чого. Великий Голод, розкуркулення, колективізація, репресії, переселення, територіально-адміністративна сваволя, Друга світова війна, русифікація — коротко кажучи, увесь комплекс фізичного і морального терору більшовиків.

Більшовизм взагалі за своєю суттю є ідеологією геноциду. Адже ж гасла на кшталт «Знищимо куркульство, як клас» — це пряма установка на ліквідацію певну частину народу і її реалізація є прямим актом геноциду, так само, як скажімо, фізичне винищення духовенства, дворянства та інших соціальних груп населення після більшовицького Жовтневого перевороту 1917-ого...

І в цьому не можна огульно звинувачувати саме російський народ (теж жертву більшовицького терору), оскільки СРСР керували не росіяни, у ВКП(б) була, як слушно зауважує Василь Жанкін, «там была нерусская верхушка» («2000» № 51 за 2007 р.).

Голодомор же 1933 року є прямим актом геноциду, оскільки йому притаманні ряд характерних ознак, а саме: голод був штучно створений більшовицьким керівництвом з Москви (а точніше за визначенням Василя Жданкіна «нерусской верхушкой»), через своїх представників в Україні — хоча урожай був більш-менш нормальний, з господарств, після виконання планів, почали насильно вилучати не лише зерно, а й всі інші харчопродукти. Комсомольсько-більшовицькі бригади з викачки хліба, створені з місцевих активістів і присланих керівників вилучали з селянських хат навіть варену картоплю зі столу, кожухи, інші речі, а зварену їжу, яку не можна було забрати, просто виливали на землю, аби нею не скористалися голодні люди. Отже, вилучали не для заготівлі, а для знищення хліборобів. Голод той виморав передусім українське село, оскільки в містах була все таки якась підгодівля, передусім працюючих, пайки, тощо... Зате процвітали «Торгсини» — більшовицька структура, в якій за золото, срібло та інші коштовності, можна було придбати якісь харчі і врятуватися від голоду хоч на якийсь час. Тим, хто мав якісь золоті чи срібні монети, царської чеканки, можна сказати, пощастило.

Великий Голод лютував лише в Україні, отож щоб українці не змогли врятуватися за її межами, вона була ізольована, кордони УРСР охоронялися військами і підрозділами НКВС, які не випускали голодних в Росію і Білорусь (про Польщу чи Румунію і згадувати не варто). Тих же, кому вдавалося покинути територію УРСР, відловлювали і відправляли під конвоєм назад — так, з Білорусі наших земляків 1933 року «відловлювали» і відправляли на баржах з Гомеля і Рогачева в Україну. Мета була одна — хай помирають.

Від голоду могла врятувати допомога з-за кордону, передусім з Західної України, але керівництво СРСР категорично заперечувало факти голоду чи будь-яких проблем з харчами в Україні і відмовлялося від будь-якої допомоги голодним. Керівництво СРСР свідомо не визнавало перед світом цю трагедію, що є ще однією з ознак свідомого прямого саме геноциду.

Це, на мою думку, є принциповими ознаками, які відрізняють Голодомор 33-ого року від голоду 1921-ого чи 1946–47 років, бо і в 20-их і в 40-их роках керівництво СРСР хоч не перешкоджало людям в пошуках порятунку, допускаючи міграцію голодних в інші регіони, не відмовлялося від допомоги голодаючих з-за кордону і не заперечувало фактів голоду, не кажучи вже про те, що на ті голодомори були об’єктивними причинами, а саме — післявоєнною розрухою і неврожаєм, засухою. Адже ж голодні роки бували і раніше, і не лише в Російській імперії (зокрема, 1891 року), а й в інших державах, але тоді з ними хоч якось пробували боротися і допомагати нещасним. 1933 року в Україні все було інакше і саме тому я вважаю цей Голодомор не лише геноцидом, а й етноцидом — на відміну від голоду після Другої світової війни, який теж знищив кілька мільйонів українців. Бо тоді мешканці з, як ми її називали, Великої України, могли врятуватися від голоду в Західній Україні. Знаю про ті роки з розповіді батьків — мої земляки ділилися останньою їжею з братами зі Сходу. І саме завдяки цій братній допомозі вдалося врятувати від голодної смерті мільйони мешканців Сходу і Півдня України та їх дітей, бо у нас в Галичині, хоч теж жилося сутужно, але якась їжа ще водился, бо не було у нас ще колгоспів тоді, які перетворили господарів якщо не в рабів, то в жебраків. І ніхто з них не постраждав від УПА, від «бандерівців» — більше того, була навіть директива керівництва ОУН, УПА, яка закликала всіляко допомагати їм, сприяти, роз’яснювати ситуацію. Саме УПА в міру можливості гарантувала їхню безпеку. Так формувалася і гартувалася єдність українського народу. Знаю з розповіді матері, що наша сім’я допомагала цим нещасним, ми ділилися останнім. У нас навіть жили тоді ці біженці і вони благополучно згодом повернулися кудись на південь України, бо через рік після того голоду вони прислали нам в Галичину пару мішків кукурудзяної муки — віддячили, чим і як змогли. То ж коли через декілька років нашу багатодітну сім’ю виселили з Галичини в Херсонські степи, то нам там теж всіляко допомагали місцеві селяни, вони співчували нам, бо з власного досвіду знали, що таке більшовицький терор — село ж було, як значно пізніше дізнався, «махновським», отже — репресованим. Оце і було справжнім виявом єдності України, українським солідаризмом, формуванням єдиної української політичної нації.

Я не знаю, ніхто не знає, скільки мільйонів невинних загинуло тоді від голоду. Але... Які ж першопричини геноциду і етноциду українського народу — Голодомору 1933-ого року? Варіантів відповідей може бути кілька. Основна ж причина, на мою думку, названа в «Нарисі історії Комуністичної партії (більшовиків) України» М. Попова, виданій 1928 року: «Наша (більшовицька — Д. К.) партія на Україні після Жовтня не могла взяти влади в свої руки, бо не була ще досить міцна. Вона мала проти себе з’єднаний фронт українських національних соціалістичних партій, що спиралися на компактні маси української дрібної буржуазії, насамперед, селянства. Не відколовши, хоч би частину цих мас від впливу національних соціалістичних партій, не можна було думати про здобуття влади». Відколоти не вдалося. Тож, як сказав один з більшовицьких діячів Володимир Затонський, «а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька». Українське селянство всіляко опиралося колективізації, деколи доходило і до збройного опору, до повстань. І тоді більшовики вдалися до найрадикальнішої форми геноциду — знищити фізично непокірне селянство голодом, змусивши тих, хто залишиться керуватися тваринними інстинктами просто вижити, зламавши і їхню волю, і який опір чи навіть натяк на нього. Не випадково ж незадовго до Голодомору 1933-ого була згорнута і державна програма «українізації», чи, як тоді ще називали ту масову кампанію «коренізації». Тобто, спочатку знищили духовно, потім фізично, а тих, національно свідомих, хто залишиться, живим, вже в індивідуальному порядку, ліквідують «чекісти» НКВС і К^о.

То ж заява народного депутата України Александровськох в одній з телепрограм «Свободи» Савика Шустера про то, що Голодор 1933-ого не можна назвати штучним, свідомо організованим геноцидом тому, що понад 30 відсотків тодішнього керівництва СРСР були... «українцями», м’яко кажучи, не відповідає дійсності, бо вона, по-перше, свідомо підміняє поняття «українець» і «народжений в Україні». Бо не можна «Наркомголода», за визначенням Йосипа Джугашвілі, єврея Лазаря Мойсейовича Кагановича називати «українцями» — він лише народився в містечку Хобне Київської губернії. Якщо послуговуватися цим принципом, де хто народився, то можливо, їх і буде 30 відсотків — але не українців. Так, безпосереднь на місцях в селах політику більшовицького геноциду реалізовували не лише приїзджі, а й місцеві жителі. Але так само в Камбоджі камбоджійців теж винищували камбоджійці, але так трагедія теж визнана світовою спільнотою геноцидом. В Україні ж більшовицький геноцид відразу був і етноцидом.

Слід зауважити, що Голодомор 33-ого в УРСР вразив і я б сказав, навіть солідаризував, об’єднав усіх українців за межами України, передусім у Західній, котра входила тоді до складу Польщі, навіть незалежно від їхніх політичних поглядів. До збору допомоги для голодаючих в УРСР активно взялися і церква, і націоналісти, і навіть Комуністи з КПЗУ. Але від цієї братньої допомоги керівництво УРСР відмовилося. Тоді ОУН, щоб привернути увагу світу до української трагедії, організувала, як відплату СРСР за Голодомор, вбивство радянського консула Майлова у Львові 22 жовтня 1933-ого. Комуністична ж партія Західної України за свою позицію щодо Голодомору та ситуації в УРСР стала чи не першою жертвою більшовицького терору — коли 1939 року радянські війська захопили Західну Україну, «чекісти» фізично винищили майже всіх її членів, звинувативши все в тому ж «українському буржуазному націоналізмі» та різноманітних «ухилах». За опір же примусовому вилученню харчопродуктів в українського селянства, невиконанню непосильних планів з хлібозаготівель і саботажі більшовицьких директив з Москви, спрямованих на Голодомор і геноцид тільки в 1933 році в Україні було репресовано майже 30 тисяч українців-комуністів, членів КП(б)У, яких звинуватили в тому, що вони «охоплені заразою петлюрівщини».

Нині тема Голодомору тридцять третього року стала однією з провідних в українській пресі. Я ж хочу розповісти про те як тому свідомі українські патріоти, зокрема на Сумщині, збирали інформацію про Голодомор, коли така діяльність вважалася антирадянською і за неї тоді можна було одержати «гонорар» у кілька років ув’язнення.

1967 року я став науковцем Роменського краєзнавчого музею. Тут доля звела мене з багатьма цікавими людьми, свідомими українськими патріотами, ентузіастами краєзнавства. Найяскравішою постаттю серед них був, безперечно, Феодосій Сахно з містечка Смілого, 1918 року народження, нині вже покійний. Саме від нього я найбільше довідався про Великий Голод 1933 року в Україні — Феодосій Іванович пережив його. Оскільки ця тема тоді старанно замовчувалася, ми, розуміючи загрозу втрати цінної інформації, а отже, й історичної пам’яті народу, оскільки очевидці тієї трагедії поступово вимирали, почали збирати матеріали про Голодомор тридцять третього. В архіві музею збереглися газети тих років, і навіть по них, за дотичними ознаками і даними, можна було уявити масштаби трагедії. Бо коли в газетах того часу поряд з віршем Павла Тичини «Партія веде» друкувалися переможні реляції про те, що, наприклад, колгосп імені Леніна виконав одинадцять річних планів, то не важко здогадатися, що з того села вже вигребли і вимели все. Повідомлення ж про те, що, наприклад, голова колгоспу «Перше травня» розстріляний за зрив хлібозаготівель (друкували в тодішніх місцевих газетах і таке), свідчили про стиль партійного керівництва і методи, якими більшовики домагалися виконання планів отих самих хлібозаготівель. Очевидці ж трагедії повідомляли страхітливі подробиці. Так, колишній голова колгоспу з села Плавинище Холоша розповідав, як мордували його в НКВД за невиконання плану по розкуркуленню і виселенню «ворогів народу» із села. Житель Смілого, Микола Бойко розповідав, як його заарештували і засудили на 25 років ув’язнення лише за те, що він, будучи трактористом, дозволив своєму помічнику-причіпнику, дванадцятирічному хлопцю, взяти жменю посівного зерна з сівалки для того, щоб врятувати від голодної смерті матір — вдову червоноармійця. Дорогою з поля хлопчику перестріла бригада по викачуванню хліба, знайшли в кишені зерно, він сказав, що йому дав те зерно дядько Микола Бойко, й того заарештували просто в полі. Між іншим, це зерно хлопчина взяв без відома Бойка, але той не став спростовувати його брехню, щоб врятувати того причіпника, його сестру і матір.

... Звичайно, ця наша діяльність не лишилася непоміченою, через деякий час довелося вже мені мати розмову з начальником Сумського обласного управління КДБ полковником Чепаком, котрий популярно пояснив мені, чому збір інформації про Великий Голод є «антирадянською діяльністю»: «Що ти розповідаєш мені про тридцять третій? — сказав він тоді. — Я народився в Яготинському районі і сам хлопчиком ледь не вмер з голоду, наше село майже все вимерло. Так що не треба мене в чомусь переконувати, я той голод пережив. Але зрозумій ти — не було постанови Політбюро ЦК партії про голод 33-го? Не було. Отже, офіційно і голоду не було, а отже, ти займаєшся збиранням і поширенням наклепницьких вигадок про радянську дійсність, за що передбачено покарання в кримінальному кодексі». Ця досить-таки доброзичлива розмова-попередження, або, як називалася вона чекістською мовою, профілактика, відбулася десь сорок років тому — так з’явилося ще одне свідчення очевидця, цього разу полковника КДБ Трохима Павловича Чепака. Саме тоді я написав кілька віршів про голод на підставі розповідей Феодосія Сахна і Бориса Антоненка-Давидовича. А Феодосій Іванович Сахно почав тоді творити книгу свого життя — дослідження «Історія Смілого», досі не видану кількатомну працю про свій рідний край, древнє козацьке містечко Сміле. Це по-своєму унікальний твір — у ньому охоплено період історії Роменщини від скіфів і ранніх слов’ян до сімдесятих років нашого століття. І все це — не лише на підставі власних вражень, сприйняття самовидця, легенд та розповідей земляків, а й вивчення сотень різних джерел-публікацій, рукописів, архівних матеріалів, досліджень інших істориків. Є в «Історії Смілого» Феодосія Сахна і розділ про Голодомор, або, як він називав, Великий Голод. Три роки тому ми видали її мізерним тиражем завдяки пожертві українського винахідника і патріота Рената Польового з Ірпеня, але весь цей наклад розійшовся блискавично. Вважаю, що цього року варто перевидати «Історію Смілого» Феодосія Сахна за державний рахунок масовим накладом (як і інші книги, видані Всеукраїнським благодійним Фондом імені Петра Калнишевського. Тим більше, що 16 травня 2008-ого виповниться 90-річчя від дня народження Феодосія Сахна, і 360 років від дня заснування містечка Сміле. Варто відзначити ці дати.