Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Православ’я протии ідеологіного міфотворення

Політика, економіка, їх розвиток — це сфери, спПолітика, економіка, їхній розвиток — це сфери, спільні для віруючих і невіруючих. Величезне завдання — довершення світу сутнісною «соборністю» всіх, запліднення культури світлом Фавору.

Професор Павло Євдокимов

Цілком закономірно, що з ускладненням суспільних демократичних процесів, загостренням глобальних проблем, поглибленням радикальних суспільних перетворень політика як явище викликає дедалі більший інтерес і дедалі сильніше впливає на розвиток суспільства, формування особистості, норм життя, людських відносин.

«Минули часи, коли про політику, зокрема в Україні, можна було говорити як про щось другорядне, несерйозне або просто як про «брудну справу». Тому справжній християнин не може бути поза політикою — вона як явище спільна для усіх. Істинно релігійна людина повинна впроваджувати свої релігійні ідеали у всі сфери свого буття. Бо інакше Бог буде лише тільки десь глибоко у душі, десь далеко у серці, а на практиці Його зовсім реально не буде у соціумі. Тобто реальна практика реального спілкування з Живим Богом у нашому земному бутті перетвориться лише на філософські роздуми та метафізичні мрії про невідоме. Але, на жаль, сьогодні навіть серед християн існує думка, що православний християнин не повинен займатися політикою та соціальними питаннями, що він повинен уникати цього як справи нечистої і не богоугодної. Ця думка хибна, і базується вона на пасивності, лінощах і бездіяльності. Більш того, таку позицію можна назвати єретичною.

Можливість участі православних християн в адміністративному управлінні і політичних структурах держави виправдана прагненням працювати на благо суспільства і процвітання кожної людини в цьому земному житті, а, відтак і зреалізувати себе на цим світі.

Ніщо не перешкоджає участі православних християн у сучасній політиці. Така участь може і повинна бути однією з форм християнської місії в суспільстві, якщо здійснюватиметься відповідно до Священного Передання Церкви, з нормами Євангельської моралі, зі служінням Вітчизні, з прагненням до перетворення навколишньої дійсності, за словом Христовим.

Безумовно, Церква не бере участі у політичній боротьбі як суб’єкт політичного процесу. В «Основах соціальної концепції Української Православної Церкви» зазначено: «Неможливою є участь церковного Священноначалія і священнослужителів, а отже, і церковної Повноти, у діяльності політичних організацій, у передвиборних процесах, таких як публічна підтримка політичних організацій або окремих кандидатів, які беруть участь у виборах, агітація і т. ін. Не допускається виставлення кандидатур священнослужителів на виборах будь-яких органів представницької влади всіх рівнів». Але якщо ми ідеалізовано, штучно зведемо позицію християнина до формули: «Церква поза політикою», то чи не буде це насправді капітуляцією перед ліберальним принципом, згідно з яким релігія є суто особистою справою громадянина, а вплив релігійних організацій повинен бути виключений з політичного і суспільного життя? До того ж патріотизм православного християнина повинен бути дієвим. Він виявляється також у формі участі в справах державного управління на відповідних рівнях і у різних формах. Це обумовлено ще й тим, що Церква була і залишається одним з найважливіших суб’єктів громадянського суспільства, що утворює відповідний діалог з державою. Якщо ми слідом за іншими повторюватимемо, що політика занадто брудна для нас, нехристиянська справа, то добровільно віддамо життя нашої країни в руки людей, у кращому разі, байдужих до християнських етичних цінностей. Невже у Церкви взагалі немає позиції в політичних питаннях, невже їй нічого сказати політикам, а православним віруючим християнам нема чого робити в політичному житті? Адже політична діяльність, політичне життя — це процес державотворення, до якого Православна Церква не може бути байдужою. Понад те, коли йдеться про національну ідею та відродження національної свідомості. Серед нас є люди, які з різних причин не поділяють релігійних поглядів, проте нас об’єднують загальнолюдські цінності — соціальна і етична справедливість, справжня любов один до одного, турбота про теперішнє і майбутнє наших дітей. Саме з урахуванням цих та інших фундаментальних поглядів і жертовних прагнень служіння нашому народові деякі священнослужителі беруть участь у виборах до місцевих і обласних рад як відповідальні громадянина Української держави, але при цьому, вони все ж не мають права ототожнювати свої політичні погляди з позицією всієї Української Православної Церкви і виступати від імені всього Православ’я. Зрозуміло, це складний процес і не однозначна проблема, однак заперечувати участь релігійних представників у політичних процесах сьогодні немає підстав.

У питаннях соціальної справедливості, захисту загальнолюдських цінностей від економічного детермінізму та політичного авторитаризму Православна Церква не бачить перешкод до взаємодії із здоровими політичними та суспільними силами різної орієнтації, до співпраці з будь-якими доброчесними людьми, зокрема з представниками іншої віри та невіруючими, за умови їхньої готовності до чесного, доброзичливого і зацікавленого діалогу на благо нашої Батьківщини. «Насамкінець, християнин не лише володіє істиною і шукає її, а й будує її. Пошуки супроводжуються практикою: християнин «творить» правду, здійснюючи добро в історії, і робить це разом з усіма людьми, які спричиняються до проникнення Царства Божого у світ».

З другого боку, сумною альтернативою політичній та соціальній апатії християнина є сприйняття православною свідомістю вузьких політичних поглядів та ідеологічних міфоутворень у сфері релігії —хибних уявлень про Церкву та соціально-політичні феномени, які народжуються з абстрактних висновків або політичних маніпуляцій, яких у нашому суспільстві, на жаль, достатньо.

Протягом більшої частини XX століття в колишньому Радянському Союзі, а також у деяких сусідніх соціалістичних країнах, комуністичний режим намагався придушити будь-які національні почуття. Однак наприкінці 80-х їх утримати вже було неможливо: розпочався по всій Східній Європі рух народів і республік за незалежність, який був тісно пов’язаний з відродження націоналізму. У результаті, «впровадження ідеї національної самосвідомості почалося з такою ж з ревністю, як і доктрини марксизму-ленінізму протягом багатьох десятиліть до цього», — пише архімандрит Олександр Драбинко. Тому сьогодні православний християнин більше зайнятий секулярними питаннями: національної та державної самоідентифікації, будівництвом «національної» Церкви, питаннями формування національної ідеї, національної безпеки. Але ж місія Православної Церкви — не в служінні партійній політичній стабільності, не в побудові всесвітньої демократії на землі, а у пророчому звіщенні правди Божої і апостольському благовіствуванні Христового Царства. Трагедія сучасного християнства у тому, що «націю і її інтереси почали розглядати як самоціль, і замість направляти свої народи до Христа більшість Православних Церков де факто (de facto) визнали перевагу над собою чисто мирських інтересів», — пише протопресвітер Іоанн Мейендорф, і це зауваження має принциповий характер.

Своєю чергою, сучасні політики зайняті питаннями не економічного розвитку й соціально-політичної стабільності в державі. Для багатьох з них внутрішні богословські питаннями у сфері канонічного права і екклізіології мають також прикладний, егоїстичний характер. Задля власних інтересів вони використовують і проблеми церковного розколу, який загалом послаблює і авторитет самої Церкви.

Національне міфоутворення існувало за всіх часів. Але сьогодні міфотворення спрямоване не на відновлення минулого в контексті сучасного, не на пошуки шляхів національної єдності, а на формування нинішньої дійсності крізь призму протиставлення й ворожнечі. Сергій Кара-Мурза пише: «Зрушення інтелігенції до міфоутворення, причому винятково агресивного — міфоутворення заперечення, часто навіть очорнення минулого. Це саме по собі є ознака й фактор подавленого стану інтелігенції». Жорсткий дуалізм, протиставлення добра й зла дивувати, зрозуміло, не може. Це протиставлення й не викликало б ніякої реакції й не залучило б додаткової уваги, якби в його основі не було б політичної неврівноваженості. Як відомо, з нею пов’язують негативні психічні стани (занепокоєння, роздратування й ненависті). У розглянутому випадку подібні стани породжуються саме політичною незадоволеністю, «зовнішня» боротьба породжує войовничу віру. Через перемогу над «зовнішнім злом» — до внутрішньої гармонії. Без «темних сил» (цілком конкретних і навіть національно пізнаваних), точніше сказати, без бою з ними картина стає неповною. У цьому, на жаль, і полягає проблема сучасної політичної дійсності. Втім, для багатьох політиків будівництво й реформа Православної Церкви — це не тільки політична боротьба зі «злом», це також спроба виховати сучасного віруючого, причому не тільки ідейно, а й тілесно. Заповідь любові до ближнього таким чином може одержати нову інтерпретацію й сприйматися як завдання «виправлення» ближнього без врахування ставлення людини, яку «виховують й виправляють». Історія нам неодноразово показувала, як побудова нібито ідеального й правильного суспільства, що прагне до волі й любові, закінчувалося концтаборами й в’язницями. Тобто йдеться не лише про бажання і декларації, а й про реальні дії, вчинки людей, особливо політичних, громадських діячів.

Сьогодні ми спостерігаємо явне прагнення до міфологізації історії, здійснюване з корисливими цілями. Минуле абсолютизується, а сьогодення розглядається крізь призму штучно сконструйованих понять про те, чим є історична правда і як вона проявляє себе в цьому світі, як правило, захоплені реконструкцією минулого, забуваючи про те, що реконструкція не є творення. «Зазначимо, що ідеологи націоналістичних рухів крайнього характеру — націонал-радикального, також вільно інтерпретують пам’ятки старовини, здійснюючи різноманітні містифікації та створюючи власні неоязичницькі культи. У такий спосіб вони нав’язують власну продукцію національної старовини — не стільки як розшукане і виявлене, скільки як потрібне, тобто те, що, на думку реконструкторів, мало б існувати». А звідси й наша політика — це експлуатація злободенних, гострих суспільних та водночас трагічних сторінок української історії. Проникнення політичного міфу в релігійну масову свідомість спирається на емоційну насиченість подачі та знаходження «магічних» слів: «патріотизм», «державна ідентифікація», «єдина, національна Церква», а також релігійних метафор, для відшукання яких звертаються навіть до міфологічних джерел прадавнього язичництва.

Політичне міфоутворення в релігійній сфері — динамічне секулярне явище, що переживає в цей час процес свого оформлення. Тому складно запропонувати однозначний, чіткий, вивірений термінологічний ряд для визначень і характеристик цього феномена. Можна сказати, що політичне міфоутворення — це нове духовне явище XXI століття, яке поширюється в країнах пострадянського простору, всіляко впливаючи на людину й суспільство. Але цей вплив ще недостатньо вивчений, бо він різноманітний та неструктурований, має свої психологічні характеристики та механізми.

Процес деідеологізації, пов’язаний з перебудовою нашого суспільства, вплинув і на вживання багатьох нібито стабільних понять і термінів, почався перегляд їхнього змісту, наповнення новим змістом, здійснюється їхня кон’юнктурна фальсифікація. Раніше, за часів Радянського Союзу, партійна номенклатура проповідувала «світле майбутнє комунізму» без ворогів-капіталістів, тепер «національна свідома еліта» обіцяє світле демократичне «царство євроінтеграції» без комуністів та московських попів-загарбників. Тому і доля сучасної людини часто залежить від помилкових ідеологічних установок і від спекуляцій на релігійну тему. Наприклад, сьогодні і віруючі православні християни, і невіруючі залучені в дискусію про національну Церкву, про богослужіння українською мовою, про відокремлення від Руської Православної Церкви. Створюються міфи про «красну комуністичну» Церкву, загарбників і імперіалістів, про Путіна, Медведєва й Москву, про гроші й владу. Але як це стосується головного питання християнського життя — спасіння, реальне перетворення життя благодаттю Святого Духа.

У житті Православної Церкви є нагальні та більш актуальні питання, ніж національна самоідентифікація, і ці питання по­требують термінового вирішення. Це насамперед суперечність між доктринальними питаннями православного віровчення та реальною практикою буття християнина, низький рівень богословського ос­мислення церковно-приходського життя, комунікативні бар’єри спілкування, соціально-психологічний ізоляціонізм. Але крізь секулярну призму та окуляри політичної кон’юнтури бачиться інший підхід до вирішення церковних проблем. Таке враження, що не гріх людської природи від­діляє нас від Бога, Євангельського Одкровення, а державні кордони, питання національної ідеї, мови та культури. Звідси відгомонами багатьох політичних міфів є церковні розколи. Але вже відомо, що часто під виглядом нової розкольницької духовності поширюються й стверджуються не цільне світорозуміння, а духовна вбогість, обскурантизм і неуцтво. У нашім суспільстві виник певний вакуум у духовному житті, що швидко заповнюється перекрученими поданнями історії, примітивними націоналістичними забобонами, антинауковими й псевдонауковими ідеями. Поширення й пропаганда політичного мракобісся й міфоутворення у всіх його формах і проявах являє серйозну загрозу духовним, моральним і соціальним цінностям нашого суспільства.

Сьогодні ми спостерігаємо таку картину: людина не молиться, не відвідує храм, не веде активного духовного життя, далека від Священного Писання й Традиції Церкви, понад те — часто просто не визнає існування Бога, але при цьому вважає себе провідним фахівцем у галузі релігії, богослов’я, каноніки, церковно-парафіяльного життя й релігійної філософії. Це особливість нашої совкової ментальності, коли в нас кожна куховарка керує державою, кожний тракторист займається питаннями гінекології, а атеїст проповідує «благу звістку» про Бога. Люди говорять про велику й славну Україну, тим часом іноді страшно вийти на вулицю, бруд і сміття починається з наших під’їздів, і винні в цьому, звичайно ж, не мешканці будинку, а депутати й президент. Люди роками стоять в одному храмі поруч, не знаючи, як звати один одного, і проблема цього не в егоцентризмі й гріховній ізоляції, а в тому, що служба у храмі не проводиться українською мовою і «московська» Церква не формує української національної ідеї.

У нас завжди співіснує жертовна любов до всього людства, до всього Всесвіту з ненавистю й злістю до ближнього; «щирий, свідомий» патріотизм із «корупцією соборності» й розбазарюванням народного надбання.

Сьогодні без перебільшення можна говорити про інформаційну боротьбу за свідомість людини, її духовну орієнтацію. Творці і яскраві представники школи політичної міфології в контексті інформаційно-психологічної ситуації проявляють особливу активність, прагнуть інтенсивно впливати на свідомість певних соціальних шарів суспільства або всього народу. У їхній діяльності щоразу, від виборів до виборів, активнішою стає обробка масової свідомості.

Специфіка сучасного міфоутворення в тому, що за умови браку загальновизначених державних цінностей та національної ідеї можна дуже легко маніпулювати людиною, впливати на її фізичне й психічне здоров’я, духовний стан, спосіб життя. Одні стереотипи і міфи світлого комуністичного майбутнього втратили привабливість, інші — про «європейський рівень життя» — не набули сталості. Все це відбувається на тлі жорстокої політичної боротьби та втрати довіри народу до політиків, внаслідок чергових походів на «дострокові вибори». Наша політика — це лише обіцянки і спекуляції з життєво необхідних, злободенних, гострих суспільних і індивідуально-особистісних проблем сучасного життя. У цьому полягає призначення і багатьох політичних міфів сучасності. Треба враховувати і те, що міфоутворення швидко тиражується ЗМІ. Завдяки засобам масової інформації створюють і ефективно використовують як елементи політичної маніпуляції різні іміджі, образи, умовні формули і штампи, стереотипи поведінки, подають заздалегідь заготовлені відповіді на запитання, що хвилюють багатьох. Маніпулятивний арсенал засобів масової інформації добре відомий і у релігійній сфері: навмисне перекручування історії, замовчування одних фактів і нав’язування інших, публікація брехливої інформації про життя Церкви, пробудження у суспільстві негативних емоцій стосовно священнослужителів та віруючих.

Православному християнину слід зрозуміти, що не від політичних протистоянь, маніпуляцій, ворожнечі і нескінченної партійної боротьби, свідками якої ми з вами є, залежить прогресивний розвиток і конструктивна сила української нації, а від розуміння сутності духовних прагнень людини, історії нашого народу і релігійно-моральних цінностей. Усі політичні погляди православного християнина повинні народжуватися на основі його віри, а не політичних ілюзій. Словом, політична діяльність православного християнина повинна утверджуватися на основі церковного віровчення, а не на вигадках ідеологічних міфоутвореннь і політичній маніпуляції. Багатовіковий досвід Православної Церкви є важливим фактором у становленні та розвитку істинних уявлень про політику. Православ’я — це живий шлях Богоспілкування, заснований на реальній практиці та досвіді творення людського життя у світлі Божественного Одкровення. Православне богослов’я не навертає людей до філософських і політичних концепцій. Воно насамперед ставить сучасну людину перед Євангелієм Ісуса Христа й чекає від неї вільної життєвої відповіді на це покликання. Зустріч з Живим Богом — це початок не лише філософського осмислення, релігійної динаміки духовного розвитку людини, а й підвалина політичної місії християнина у сучасному світі. Враховуючи це, християнський богослов повинен насамперед обстоювати гідність людини і людського життя у світлі животворящої та динамічної Традиції Церкви.

Отже, підсумовуючи, треба зазначити: сучасна людина має знати основи своєї православної віри для формування цілісного світогляду і самого ставлення до життя, що, безумовно, в майбутньому принесе свої плоди і в напрямі формування свідомої громадянської позиції. Християнська місія у світі — це не лише апостольське служіння і просвітництво, а й пророче покликання та свідчення про Божественну Істину у житті сучасного суспільства, особливо у час суспільних державно-політичних трансформацій та економічних реформ. Актуальною домінантою в релігійному житті людини є осмислення абсолютних християнських цінностей в діалозі з проблемами та потрясіннями сучасного світу. Попри ідеологічні спекуляції та політичну боротьбу в нашій молодій Українській державі православний християнин своїм життям та справжньою християнською позицією повинен наголосити, що у всякому політичному виборі головним є не ситуативна, історично і політично обумовлена позиція людини, а Живий та Вічний Христос з Його Православною Церквою в есхатологічному вимірі. 

Протоієрей Діонісій Мартишин,
доктор богослов’я, почесний доктор
і професор МКА, викладач КДАіС

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com