Сотник Блябля знову на коні

Схоже, на час виходу цього номеру нашого тижневика в світ офіційні результати дострокових виборів у Києві ще не оголосять. Проте попередні підрахунки голосів підтверджують найгірші побоювання незаангажованих експертів. Київ залишається столицею політичної космонавтики або ж політичного мазохізму, кому що до вподоби.

На нашу думку, перш ніж аналізувати те, що відбулося в столиці минулої неділі, варто вдатися до певних історичних розвідок. Принагідно дякуємо «Блоку українського козацтва» за надану можливість скористатися потрібними нам архівними документами.

Отже, до 1648 року у тодішньому адміністративно-територіальному розподілі України Київ мав статус провінційного міста, що входило до Білоцерківського полку. На господарстві тривалий час хазяйнував сотник із промовистим прізвищем Блябля.

 1648 року Богдан Хмельницький надав Києву статус полкового міста. Наступні 75 років київські полковники змінювали один одного... 56 разів!!! Як бачите, дострокові вибори міського голови — дуже давнє «ноу-хау»!

Уважне вивчення архівних джерел привело нас до сумного висновку. У 1648 — 1723 рр. жоден з київських полковників не залишив по собі бодай якогось сліду в бурхливій тодішній історії України. Як казав популярний герой радянських анекдотів, тенденція, однако...

Це про міського голову. А тепер — про міську раду. Кияни одержали цей «чемодан без ручки» у другій половині ХІХ століття. Вона називалася тоді Міською Думою, а депутати — виборними. Це офіційно. Бо серед пересічних киян ті кілька десятків обраних, котрі, за ідеєю, мусили б слугувати народові київському, заслужено заробили глузливе прізвисько козеболотська срань (вибачайте за ненормативну лексику, але саме так воно й було). Для тих, хто кепсько знає історію Києва: нинішній Майдан, де була розташована тодішня Дума, має топонімічну назву Козине болото.

За свідченням тогочасних істориків і публіцистів, у Києві виборні хвацько спекулювали земельними ділянками, масово створювали фінансові піраміди, просаджували за ніч у численних рестораціях суми, що не поступалися міському бюджету. Точнісінько, як зараз. А тим часом після кожного великого дощу у центрі міста обов’язково проривало каналізацію, дівиць ґвалтували в парках серед білого дня, а в більшості районів міста з настанням сутінків було просто небезпечно з’являтися на вулиці.

Історичні паралелі — річ небезпечна. Але варто навести ще один приклад. У розпалі цієї «козеболотської демократії» лише 12 київських родин не соромилися розмовляти українською мовою.

Та годі з козеболотською давниною. Що ми маємо сьогодні? Перефразовуючи незабутнього Леоніда Макаровича, маємо те, що мусимо мати, з такою політичною елітою.

Не секрет, що всім без винятку учасникам київських перегонів було щонайвищою мірою начхати на інтереси киян. Вони розглядали позачергову «битву за Київ» як генеральну репетицію битви за президентську булаву і безмежні парламентські повноваження. Такий собі, знаєте, суперсоціологічний зріз коштом бюджету.

Недосконале (і це ще найделікатніше визначення) сучасне законодавство дає змогу обрати мера столиці навіть якщо за нього, як це вже було і як знову сталося, проголосує 15, від сили 20% дорослих киян. Це перше. Друге: гарант Конституції не приховував від початку, що для нього «київський експеримент» — то лише нагода розправитися з найзатятішим своїм політичним конкурентом, точніше конкуренткою. Ненависть Президента до Прем’єра в останні дні перейшла межу не лише політичного, а й здорового глузду.

Характерна подробиця: перед виборами команда нинішнього мера обдзвонила всіх київських пенсіонерів, ввічливо нагадавши, що їм від шефа час від часу — до свят — підкидається якась дещиця до основної пенсії. То чи ви її одержали? Згадайте народне: «А я ж тобі яєчко дав?» А хто ж довів так званий електорат Черновецького до такого стану, що він знову купився на макуху? Дивися список кандидатів у мери та політичних партій, які вони представляють. Отам усі вони, козеболотські лебедики.

В.Н.