КВИТОК У РАБСТВО

Навесні 1942 р. нацисти розпочали масштабну кампанію по мобілізаціїї «рабсили» з України

Після тотальної мобілізації наприкінці 1941 р. у Німеччині, рейх зазнав гострого дефіциту робочої сили у промисловості і сільському господарстві. Початок масового вивезення працездатного населення України припадав на 21 березня 1942 р., коли Гітлер призначив генеральним уповноваженим з питань управління та використання наявних трудових ресурсів рейху гауляйтора Тюрінгії, обергруппенфюрера СС Фріца Заукеля. Тоді саме було створено спеціальну установу «Імперське бюро для використання робочої сили». Мобілізацію робочої сили з України проводили також міністр східних окупованих територій Розенберг, рейхсфюрер СС Гіммлер, керівник воєнної економіки Шпеєр, уповноважений з «чотирирічного плану» Герінг. На початку грудня 1942 р. Ф. Заукель звітував про те, що його відомство рекрутувало близько 3 млн. «ненімецьких» народів, серед яких 1 млн. 480 тис. остарбайтерів і 594 тис. радянських військовополонених. На думку західноєвропейських і вітчизняних істориків, з України було вивезено від 2 млн. 274 тис. до 2 млн. 400 тис. — 2 млн. 500 тис. осіб. Тільки з території рейхскомісаріату «Україна» та зони управління військової адміністрації частково добровільно (близько 10—12 %), а за більшістю примусово, було вивезено до Німеччини та до «Штральо» (транспортні полки у Польщі) близько 2 млн. остарбайтерів. Протягом окупаційного часу гітлерівці проводили агітацію по добровільному виїзду на роботу до рейху. Серед населення окупованої України широко розповсюджувалися кольорові листівки-плакати «Так працюють жінки й дівчата у Німеччині» з обов’язковими помітками: «Немає терору, ніякого поневолення». На листівках були зображені красиві, здорові та веселі українські жінки та дівчата у національному вбранні, які працювали у Німеччині. Зрозуміло, що така психологічна обробка населення і, в першу чергу, молоді мала неабиякий результат. Інформаційні служби, які діяли при кожному з генеральних округів рейхскомісаріату «Україна», також зверталися до населення України з закликами про добровільний виїзд на роботу до Німеччини і обіцяли пільги для працюючих на рейх та їх близьких родичів. Так, у генеральному окрузі «Волинь і Поділля» генеральний комісар у січні, а потім у березні 1943 р. звертався до населення з закликами: «До всіх!», «До людей доброї волі». Він наголошував, що добровільний виїзд на роботу до рейху буде свідчити, «наскільки народи сходу готові взяти участь у цій великій боротьбі», що «кожний, хто працює в Німеччині — працює для майбутнього свого народу». Німеччина у таких «закликах», листівках називалася країною «соціалістичного порядку та справедливості». Пропагандистські кампанії окупантів знайшли підтримку серед певної категорії населення, яка добровільно погодилася працювати у рейху. За 1942 р. з Проскурова, Первомайська, Умані виїхало від 80 до 90 відсотків молоді, а з великих міст, таких як Київ, Харків — значно менше, але, все ж таки, повіривши німцям. Відомо, що у Києві чисельність добровольців не перевищувала 10%. Можливо, це пояснювалося ще тим, що з великих міст значна частина молоді евакуювалася разом з підприємствами, учбовими закладами, а також встигла мобілізуватися до Червоної армії. Частина молоді одразу піддалася пропагандистській обробці, а інша, скоріше за все, з причин своєї інертності навіть не замислилася над тим, кому їх праця потрібна. За спогадами колишнього остарбайтера І. Чепуги, він мав можливість уникнути «цього каторжанства», але не сподівався, що все відбудеться так раптово. Люди, яких насильно відправили на Захід, за його спогадами, коли поїзд рушив, «почали заспокоюватися і миритися з долею їхати у Німеччину». Більша частина на початку війни, все ж таки, їхала добровільно і серед них були також «фольксдойче». За списком добровольців з Ново-Петрівської сільської управи Дніпропетровської області — з 60 осіб 10 були етнічні німці. Зрозуміло, що вони сподівалися на допомогу окупаційної влади їх рідним, про що свідчать помітки старост наприкінці списків добровольців: «родина требує допомоги».

Кампанії по добровільному вербуванню на роботу до рейху почали швидко пробуксовувати, так як бажаючих ставало все менше, коли населення побачило, якими «щасливими» повертаються з Німеччини. Остарбайтери також писали і розповідали про «німецький рай» і «справедливе життя». Документи свідчать, що поверталися, як правило, тільки хворі і каліки («відпрацьований матеріал»). Калікою повернувся додому електрослюсар шахти «Комсомолець» Горлівського району Сталінської області Кулінич. До міста Дружківка цієї ж області незрячою повернулася дівчина, якій німкеня вилила кип’ячене молоко в очі, коли почула про успішний наступ Червоної армії. У липні 1943 р. до Кременецького «Уряду праці» надійшло багато повідомлень про смертельні випадки серед остарбайтерів з Ланівецького району. Так, померли від туберкульозу 3 лютого 1943 р. Степан Криса з Білозерки, 5 березня 1943 р. — Василь Тимощук з с. Доманінки, 19 квітня 1943 р. — Фія Іванчук з Ланівців та ін. [13, С. 131—135]. Невипадково, що насильно відправлені до Німеччини при нагоді намагалися втекти. Криничанська райуправа на чолі з головою Цівкою 24 грудня 1942 р. звернулася до старости Степанівської сільської управи з проханням повідомити про те, чи перебувають на території управи О. Грюздюв, М. Пашан, яких було відправлено 29 червня 1942 р., а також І. Таран, якого «завербували» до Німеччини 27 листопада 1942 р. За повідомленням «районного шефа» Цівки, «ці люди були надіслані на роботу до Німеччини і втекли звідти». Старости громад, голови райуправ, поліція з місцевих колаборантів розшукували втікачів, карали їх родичів, а також своєчасно повідомляли окупаційну владу про тих, хто ухилився від від’їзду до Німеччини. Так, «начальники» громад сіл Грибове, Малий Кусковець доносили до Ланівецької райуправи Тернопільської області про тих громадян, які не захотіли пройти комісію і ухилися від «вербування». Представник «Уряду праці» Ланівецького району Смосюк 19 травня 1942 р. попереджав всіх старост громад свого району, щоб вони складали списки всіх «відправлених» і тих, «хто ухилився від набору». Отже, колабораціонізм з боку певної частини допоміжної місцевої влади у питанні насильної відправки працездатного населення України до Німеччини не викликає сумніву.

Навесні 1942 р. почалася широкомасштабна кампанія відправки робочої сили з України. Згідно з інструкцією Розенберга від 6 березня 1942 р., для рейхскомісарів «Остланду» і «України» Герінг видав наказ провести негайний набір 380 тис. сільськогосподарських і 247 тис. промислових робітників. Україна повинна була дати 237 тис. промислових і 290 тис. сільськогосподарських робітників. За цим наказом, набір зі Сходу бажано було провести на добровільних засадах, але, якщо план не буде виконуватися, то пропонувалося перейти до насильницьких дій. Добровольці, які бажали вигідно працевлаштуватися у Німеччині, заручалися підтримкою поліцаїв, старост, які їм видавали різного роду «посвідки» для вироблення відповідних документів на самостійний проїзд на роботу у Німеччину, у яких говорилося також про лояльність робітника до «нової» влади, його чесність та порядність. Прикладом може бути «посвідка», яку видав 24 січня 1942 р. начальник Ланівецької райуправи Демчук для П. Музичука — мешканця с. Нападівки, яка підтверджувала, що доброволець Музичук «в своєму селі поводився бездоганно, судом караний не був, до жодних ворожих організацій і партій не належав. Видана на особисту просьбу петента в цілі пред’явлення до Кремянецького Гебітскомісаріяту...». Отже, кампанія добровільного набору робочої сили в деяких місцевостях, в окремих випадках, набула чинного характеру. «Право» від’їзду до рейху треба було ще отримати. Інший документ, датований 12 листопада 1942 р. і складений старостою Й. Багатком с. Речиця Висоцької сільської управи Ровенської області, свідчить, що серед 11 добровольців села був і його син Василь.

Нерідко молодь записувалася на так звані «сезонові роботи» і працювала на сільгоспроботах у південних областях України — Дніпропетровщині, Херсонщині, Миколаївщині, а також у Німеччині.

На території Чаплинської сільської управи Васильківського району Дніпропетровської області протягом окупаційного часу відбулося п’ять кампаній по набору робочої сили до рейху. Списки «добровільно завербованих», якщо вірити документові, по першому набору складалися з 41 особи, по другому — з 28, по третьому — з 25, по четвертому — з 23, п’ятому — з 25 осіб. Отже, за результатами п’яти кампаній до Німеччини з території Чаплинської сільської управи від’їхали 142 особи. Але, крім таких кампаній, вербування робочої сили ніколи не припинялося. Завербуватися можна було завжди, і роботу у Німеччині пропонували «Уряди праці», біржі праці. Так, список завербованих на роботу до Німеччини від 13 листопада 1942 р. на території цієї самої управи становив ще 51 особу. За «Відомістю № 1. Про кількість завербованих по виселку Чаплинської с/управі Васильківського району Дніпропетровської області» від 24 листопада 1942 р. до Німеччини від’їхали 119 осіб, з них колгоспників — 29, службовців — 90. Отже, з Чаплинської сільської управи були завербовані на роботу до Німеччини не менше 312 осіб.

Потік добровольців навесні 1943 р. вичерпався, і почалися масові облави на молодь, яку насильно депортували до рейху. З Краматорського району окупанти відправили до Німеччини близько 10 тис. осіб. З м. Дружківка Сталінської області — біля 2 тис. осіб, з Червоного Лиману — більше 500 жінок і дівчат. На зачинених вагонах було зроблено надпис, який виглядав знущально: «Добровольці їдуть до Німеччини». З початку окупації і по квітень 1943 р. з території Городницького району Житомирської області було вивезено насильно до Німеччини лише по 14 сільським радам із 23 в районі 1124 особи. В основному, це була молодь віком від 16 до 20 років. За спогадами колишнього остарбайтера з м. Долинське Кіровоградської області Михайла Татаренко, його також на початку 1943 р. насильно «завербували» на роботу до Німеччини.

Працював він по 12 годин на добу на паровозо-ремонтному заводі у м. Коматау Судетської області. Він вдячний французьким і англійським військовополоненим, які допомагали їжею остарбайтерам. Німецькі і чеські жінки, чиї чоловіки та сини були на фронті, також допомагали хлібом і картоплею.

Наприкінці 1942 — на початку 1943 р. окупаційна влада посилила репресивні заходи до населення, яке, за своєю більшістю, продовжувало бойкотувати кампанії по набору і відправці працездатної робочої сили для рейху. Прикладом можуть бути численні «накази», «розпорядження» генерального комісара округа «Житомир», гебітскомісаріатів, які попереджали про введення суворого контролю та жорстких мір покарання для всіх, в тому числі, і лікарів, які допомагали місцевому населенню уникати відправки до Німеччини. Гебітскомісар м. Ружина Житомирської області Ганглоф видав наказ від 12 жовтня 1942 р., за яким всі особи, які ухилялися від робіт у Німеччині, зараховувалися до списків саботажників. Гебітскомісар наказував застосовувати проти сімей, члени яких саботували від’їзд до рейху, такі покарання: «штрафи», «штрафи всіх членів сім’ї», «виключення всіх членів сім’ї із списків для одержання продуктів, їм ніякої землі під час розподілу», «спалення хат». Отже, антигуманний принцип заручництва продовжував працювати і під час «вербування» робочої сили до Німеччини та її сателітів. Відповідальними за своєчасну відправку молоді до пунктів збору були старости громад. З іншого боку, до старост, які не виконували «план постачання» або в зазначений час не з’являлися за списками тих, кого планувалося відправити до Німеччини, застосовувалися також суворі покарання. У Києві, за спогадами Ф. Пігідо-Правобережного, матері, дітей яких насильно забирали на роботу до Німеччини, теж «добровільно» погоджувалися їхати із своїми дітьми.

Заслуговує на увагу питання матеріальної допомоги окупаційних органів влади, а також «Урядів праці» тим сім’ям, рідні яких добровільно від’їхали на роботу до Німечини. Відомо, що платню — «компенсацію» за добровольців, які вербувалися на роботу до «Уряду Праці Штральо» — «транспортних полків», отримували їх близькі рідні. Відділи «Штральо» знаходилися також у Луцьку, Рівному та інших містах. З «Витягу з Цен­тральної Газети Р.К.У.» від 7 листопада 1942 р. відомо, що сім’ї всіх завербованих осіб до Німеччини, «Штральо», на сільськогосподарські роботи в Південній Україні повинні забезпечуватися щомісячно матеріальною допомогою на підставі розпорядження рейхскомісара Е. Коха від 27 жовтня 1942 р. З документу відомо, що нерідкими були випадки, коли українці, завербовані раніше на польові роботи до Південної України, зголошувалися до праці у Німеччині і тоді їх транспортували до рейху. За наказом рейхскомісара, сім’ї, члени яких працювали у Південній Україні, повинні отримувати від «Урядів Праці» по 100 крб. щомісячно, а ті, хто працював у «Штральо» і Німеччині — по 130 крб. Так, всім родинам завербованим до «транспортних полків» у Польщі, за наказом окружного комісара м. Луцька Лінднера від 22 січня 1943 р., віднесених до споживачів ІІІ групи, кожного тижня виділялося 200 гр м’яса, 2 кг хліба, 2,5 кг картоплі, 500 гр «середників відживчих». За цим наказом, сім’ї, чиї діти та інші члени родини працювали на сільгоспроботах, були віднесені до II групи споживачів і їм кожного тижня виділялося 100 гр м’яса, 1,5 кг хліба, 200 гр картоплі. За розпорядженням рейхскомісара Коха, з 1 серпня 1943 р. грошова підтримка сімей, робітники яких працювали у Німеччині, була підвищена з 130 крб до 180 крб щомісячно. Рейхскомісар України 27 лютого 1942 р. у своєму зверненні до окружних комісарів і урядів праці звертав увагу на те, що вербування робітників відбувається легше, коли завербований знає, що його родина буде забезпечена. До речі, «допомога» надавалася за рахунок податків, відрахувань від зарплатні місцевого населення України. Документи також свідчать, що родини завербованих робітників дійсно отримували грошову допомогу.

Відомо також, що до допоміжних українських управ протягом окупаційного часу надходили заяви від батьків, діти яких працювали у Німеччині. Таким громадянам управи виділяли хлібні та продуктові картки.

Отже, завдяки матеріальній допомозі родичам добровільно завербованих робітників, гітлерівським окупантам вдалося добитися економічної співпраці певної частини місцевого населення. Кампанії гітлерівців по добровільному вербуванню «остарбайтерів» у Німеччину знайшли певну підтримку серед населення в різних округах рейхскомісаріату «Україна» і військової зони і, в першу чергу, завдяки грошовій і продуктовій допомозі окупаційної влади родичам тих, хто добровільно від’їхав до рейху. Разом з тим, колаборантська діяльність місцевих допоміжних органів управління, поліції також сприяла організації насильницької відправки гітлерівцями населення на території рейхскомісаріату «Україна» і військової зони на роботу до рейху. Як бачимо, політика нацистської Німеччини у справі вербування робочої сили була різноманітною: від пропагандистських закликів, продуктових подачок родичам до брутального відлову населення.

Валентина Шайкан,
доцент, канд. іст. наук, Криворізький державний педагогічний університет