Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

М.Map: ЯЛТА-1945 — СИМВОЛ ЗРАДИ ГАРАНТОВАНИХ ЛЮДСЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ

Репатріація українців з Німеччини до СРСР у післявоєнні роки — одна з малодосліджених сторінок історії. Однією з причин того, чому Сталін так активно вимагав від союзників видачі «колишніх громадян СРСР» є бажання розправитися зі своїми політичними ворогами — українськими патріотами-націоналістами. Пропонуємо до уваги читачів спогади очевидців тих трагічних подій.

Коли українські політичні в’язні визволилися з нацистських тюрем і концтаборів, їхня Одіссея на тому не закінчилася. Над ними, а зокрема тими, які походили з теренів СРСР, тяжів договір Ялти з лютого 1945 р., у якому «Велика трійка» (Велика Британія, США і СРСР) домовилися про обмін своїх громадян. Отже, альянти були зобов’язані видавати совєтам всіх громадян з теренів СРСР.

Спочатку керівництво СРСР включали сюди навіть громадян СРСР, які стали ними після 1939 року, та їхні родини. Щойно згодом совєти обмежилися до стану совєтського громадянства до 1939 року.

Кожний, хто пережив сталінський терор, знав, що означало повернення «на родіну», тим більше, що це повернення було насильницьким, під автоматами. Звичайно, американська військова поліція — «М.Р.» — оточувала табір жителів «Displaced Persons» й силою забирала ні в чому невинних людей, їхня вина була тільки в тому, що вони обрали свободу й не хотіли повертатися до СССР. Сцени Дантового пекла діялися в таких таборах. Так було в Мюнхені, в Кемптоні, Гересфельді, в Лінцу та на інших теренах Німеччини й Австрії. Люди підрізали собі горла, жили, стрілялися, було, що стрілялася ціла родина, масово робили собі харакірі. Нечувану трагедію пережили кубанські козаки в Австрії, де їх було 22 тисячі осіб (4.000 жінок і 2.500 дітей і підлітків). Операцію проводили англійські вояки. Вони насильно заганяли народ у вагони для худоби, бранці виривалися і масово кидалися до ріки, щоб там знайти смерть. Все ж таки велику частину насилу перевезено й передано в руки червоноармійців. У цій акції загинуло близько 3.000 людей.

В околиці Лінцу в Австрії були совєтські репатріаційні табори, з яких насильно й добровільно вивозили совєтських громадян «на Родіну». Біля Лінцу (бл. 25 км) були залишки концентраційного табору Мавтгавзен, де помалу до здоров’я приходили недобиті бранці німецького концентраку. Американська адміністрація під керівництвом лейтенанта Лєві намагалася переселити українських політичних в’язнів до совєтського репатріаційного табору в Лінцу. Було заздалегідь викрито цю підлу акцію. Коли пізніше пересунули границю окупаційної зони совєтів, частина цього табору таки потрапила в совєтські руки. Діялося це 17 липня 1945 року.

Лорд Ніколяс Бетель, англієць, написав на основі архівних документів працю «Остання таємниця», в якій описав сцени людських трагедій з т.зв. переселенських таборів до СРСР. Він є також автором статей «Як західні альянти видавали жертви Сталінові» (The Wallstreet Journal, September) 1983 року.

Далеко по війні обізвалася совість серед деяких передових англійських діячів, зокрема парламентаріїв Лондона. Їхніми стараннями та за схваленням прем’єра Великої Британії Маргарет Тетчер побудовано в Лондоні пам’ятник трагічним жертвам Ялтинського договору.

На овиді цих трагічних повоєнних подій виринає вже з перспективи часу запитання: чи можна інкримінувати сьогодні тим, які змінювали свої прізвища, адреси свого давнього побуту та місця народження тільки тому, щоб рятувати своє життя перед сталінською ліквідацією, чи в найлегшому випадку, аби уникнути десятки років сталінського Сибіру? Новітні сторінки сучасної історії розкривають дещо чіткіше сталінські розстріли та життя в Гулагах насильно вивезених на схід.

* * *

Очевидець подій І.П. Дубровський змальовує грізні часи грубого насильства над політичними й неполітичними утікачами, які шукали політичної свободи на Заході після II світової війни.

І.Дубровський:

ХОЧЕМО БУТИ ВІЛЬНИМИ!

25 березня 1946 року о 10-й годині ранку табір було оточено військом союзників. На подвір’я табору в’їхали військові вантажні авта, бронемашини з гарматами та скорострілами. Слідом за ними увійшла колона близько 150 озброєних американських солдатів. Таборянам наказано розійтися по своїх кімнатах. На запитання коменданта, яка мета прибуття війська, директор полку Шортгозе не відповів, а сказав, щоб він йшов до своєї кімнати. Всі гадали, що це нова акція контролю, і розійшлися по кімнатах. Біля дверей кожної кімнати на всіх поверхах було поставлено по одному озброєному американському солдату. Всіх кімнат нараховувалося до 120. Ніхто не знав, що робиться на коридорах і в сусідніх кімнатах, бо нікого з кімнат не випускали. Хвилин через десять по коридору першого поверху почалася якась вовтузня. З однієї кімнати чотири вояки за руки і за ноги тягли молодого хлопця. Він чинив опір. Коли дотягли його до вихідних дверей, він ногами вперся в одвірки і вояки не могли з ним впоратися. Тоді одна жінка, схопивши на руки свою дитину і відіпхнувши вояка від дверей, вискочила на середину коридору і закричала нелюдським голосом. Вояк намагався затягти її до кімнати, але в цю мить всі двері відчинилися і люди, побачивши, що діється, вибігли з кімнат, хоч вояки затягували їх назад, застосовуючи грубу фізичну силу. До дверей, де молодий хлопець змагався з п’ятьма вояками, вмить збігся натовп. Зчинився страшний галас. Вояки розгубилися і безпорадно ходили коридором. На крик вояків з’явився Шортгозе, Гарде і старшина американської армії, який керував цією операцією. Таборяни кричали, протестуючи проти насильства. Тоді керівники операції запропонували таборянам виділити делегацію для переговорів. Коли комендант табору з двома поважними громадянами хотіли йти на запропоновані переговори, люди не пустили їх, боячись арешту, і вимагали вести переговори тут, у присутності всіх.

Переговори почалися. Першою вимогою української делегації було негайно вивести військо з табору і зняти охорону навколо табору. В цей час на верхніх поверхах зчинився крик, доносилися розпучливі зойки жінок та дітей. Частина людей прорвалася на перший поверх, збиваючи з ніг американських вояків, які хотіли їх затримати.

Директор Шортгозе, Гарде й американський старшина пішли до бою. Згодом військо покинуло приміщення, а потому і подвір’я табору. Авта також від’їхали. Лишилося кілька американських ста­ршин та три бронемашини. Всі люди вийшли на подвір’я. Директор оголосив, що буде мітинг. Бронемашини під’їхали ближче до людей з трьох сторін, грізно навівши гармати та скоростріли на безборонних... На одну бронемашину виліз американський старшина. «120 українців, на яких є список, мають бути перевірені. Вони хотіли вивезти їх в інший табір, а після перевірки невинних повернути назад до табору Герсфельда. Тепер комісія почне цю роботу завтра в нашому таборі. Всі, кого викликатимуть, мають з’явитися на цю комісію. Хто не з’явиться добровільно, тому буде гірше», — заявив на закінчення своїх пояснень американський старшина. «На домагання української делегації троє українців мають бути присутні на комісії з правом дорадчого голосу», — додав на закінчення мітингу офіцер УНРРА Трайманіс.

Внаслідок цієї «операції» кілька чоловік отримали сердечні напади, а Якова Задерея від побиття американськими вояками і нервового шоку відправили до лікарні.

26 березня комісія почала свою роботу. Українські представники домагалися додати в анкету ще одне запитання: хочеш чи ні повертатися на батьківщину? Питання в анкеті були чисто військового характеру: в яких арміях служив, де і коли був у полоні. Сенс анкети було легко зрозуміти кожному.

Так минуло 26—27 березня. Під час роботи комісії список чомусь було скорочено — від 120 чоловік до 73, з яких всі здорові люди з’явилися на комісію.

28 березня о десятій годині увечері прибула комісія і викликала наших представників. Було оголошено висліди. Дев’ятьох комісія визнала за вояків совєтської армії, тому за Ялтинською угодою американці мали їх видати совєтам, незалежно від того, хочуть того, чи ні. Українській делегації було запропоновано видати тих людей. Українці рішуче відкинули цю вимогу, заявивши, що світ не знає таких прикладів, щоб політичних емігрантів видавали уряду, який їх переслідує. Американці пригрозили, що візьмуть людей силою.

«Робіть, що хочете. Сила на вашій стороні», — відповіли українці й покинули засідання. Вони коротко поінформували громадян, які зібралися на першому поверсі, про наслідки комісії і її домагання. Вже було відомо, що військо в місті чекає наказу оточити табір. Було дано розпорядження всім зійти на перший поверх і замкнути двері. Чинити спротив доостанку, але уникати всяких провокацій. Ніхто не сміє бити вояків, треба голосно протестувати про­ти насильства.

Всі українці бігли на перший поверх. Балтійці трималися нейтрально, залишившись на верхніх поверхах. За кілька хвилин військо оточило табір, заповнило подвір’я. В’їхали пусті вантажні бронемашини і танки з наведеними на приміщення гарматами і скорострілами. Двері були загратовані залізними засувами та забарикадовані шафами, ліжками, столами, стільцями. У тяжкому напруженні чекали розвитку подій. Слабші розходилися по кімнатах, жінки і діти були разом з чоловіками на коридорі. З вікна було видно, як старшини давали розпорядження, колони вояків направилися в будинок. Військо все прибувало.

Не сподіваючись такої організованості українців, американці спочатку спинилися. Але потім було дано наказ: розбити барикади і брати всіх мужчин. Близько двох годин тривала нерівна боротьба. З вікон було викинуто чорні прапори з написом: «SОS!», «Де демократія?», «Де свобода людини, за яку пролито море крові?», «Протестуємо проти насильства!» Та це не допомагало. Барикади були розбиті. Жінки з дітьми стали спереду, взявшись за руки, не допускаючи чоловіків. Окремі вояки в нерішучості стояли перед живою стіною жінок і дітей, але знайшлися і «від­важніші» — вони грубо вихоплювали по одній жінці і вкидали до кімнат, приставивши посилену варту. Крики, зойки далеко було чути по місті через відчинені вікна. Дехто знепритомнів. Вояки брали такого за руки й ноги і заносили до кімнат, не подаючи допомоги. Коли на хвилину крик стих, комендант табору крикнув, щоб великими групами заходили до кімнат і барикадувалися. За хвилину коридор спорожнів. Заки американці спам’яталися, що сталося, в частині кімнат люди знову забарикадувалися меблями, ліжками, власними речами. Вояки кинулися до кімнат, вчотирьох брали одного українця і виносили на подвір’я. Там їх перехоплювали і кидали в авта, мов дрова. Не одного вже було поранено.

Найдовше чинили опір в кімнаті ч. 50, де скупчилося понад сорок осіб. Вже авта були повні людей, а цю кімнату не було здобуто. А здобути треба було за всяку ціну, бо в ній була делегація і чільні громадські діячі. Барикади були розгромлені і всіх мужчин силою вкинули до авт. Тяжко— поранених, з великою кровотечею без медичної допомоги також вкинуто до авта. Комендант табору з викрученим пальцем, з побитим обличчям тричі вискакував з машини. І коли його, мов поліно, вкинули до авта, втратив фізичну можливість до спротиву.

В одній кімнаті жінка мала тяжкий серцевий напад. Наша перекладачка звернулася з проханням до вояків, щоб викликали лікаря, але на це ніхто не звернув уваги. З кімнати нікого не випускали.

Багато було жахливого в цій баталії. Про подробиці не місце тут писати, бо частково це описано й надруковано в американських та канадських українських часописах.

Заревли сирени бронемашин, розриваючи зневірені душі українців. І під великою охороною везли невідомо куди батьків, чоловіків і братів.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com