Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Кому ВЕЛИКА ІДЕЯ, а декому — «КРИВАВИЙ СОБОР»

«Соборна Україна»— скільки в цьому словосполученні мрій, скільки енергії боротьби! Задля неї кидалися в атаки на ворожі кулемети, каралися по чекістських підвалах, вмирали зі словами «Слава Україні!». Сьогодні не можна без хвилювання не можна читати звернення Симона Петлюри, організатора армії УНР, до інтернованих у польських концтаборах, розсіяних по еміграціях побратимів по збройній боротьбі: «В день свята Української державності встають передо мною постаті лицарів і мучеників Великої ідеї. Тих, які життям своїм заплатили за свою віру в неї. Тих, що створили спільним чином свого життя легенду нації, легенду збройної боротьби за своє право жити вільно і державно-незалежно. Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої — так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації».

Чотири роки надлюдських зусиль, героїки, перемог, відваги, зради і розчарувань не знищили в душі Головного отамана отого вільнолюбного духу Кобзаря, перед портретом якого стояв на колінах, співаючи «Заповіт», І Всеукраїнський військовий з’їзд. Те завзяття і той дух розбудженої соборності заповідав нам Симон Петлюра, а з ним — 359 розстріляних героїв під селищем Базар, які воліли загинути під вогнем кулеметів, аніж піти на співпрацю з ворогом.

Про яку ж «кров» нам розповіли автори серіалу «Собор на крові» Ігор Кобрин, Євген Шафранський та літературний редактор Сергій Резнік? Десять фільмів, по півгодини кожний, знятих на студії «Телекон» за підтримки Інституту національної пам’яті, було показано на каналі «1+1». Гадаєте, автори серіалу перейнялися духом трагедії пограбованого українського села, розстріляного без суду і слідства? Аж ніяк. Сценаристів і режисера цікавила не боротьба українства, а сам факт маніпуляції великих держав українською ідеєю. Тоді про чию «кров» йдеться? І яка роль у цьому викривленому висвітленні української історії Інституту національної пам’яті? Чи не найбільше запам’ятовується за п’ять годин перегляду десяти фільмів серіалу... з одного боку — Адольф Гітлер, Розенберг, Гебельс, їхні сподвижники, а з з другого — Сталін, Молотов, Ворошилов. Ось ці «герої» на парадах, ось біля військових карт, ось на прогулянці. Без них не обходиться ні одна серія. Час від часу глядача повертають до проблем України, щоб знову поринутися до тих, хто наввипередки зі Сталіним готував Другу світову війну. Вочевидь, Україна в цьому політичному розкладі була покликана зіграти роль каталізатора. Поступово у свідомості глядача утверджується думка про нерозривність ідеї Соборної України з вождями Третього рейху. Але, зачекайте, ми вже чули цю оригінальну думку російських шовіністичних кіл про те, що поняття Україна — це чисто «німецька вигадка». І висловлено її на початку ХХ століття, тільки-но вчорашня «Малоросія» проголосила себе незалежною Україною. Ніхто не заперечує, що політикам властиво розігрувати найбільш вигідні карти, але наявність певного політичного інтересу з боку сусідніх держав не повинна підміняти собою соціальні та національні проблеми. Якби німецького націонал-соціалізму взагалі не існувало б, ідея незалежної соборної України й надалі була б ідеєю самодостатньою, викликаною глибинними історичними причинами.

Політика Адольфа Гітлера була скерована на тимчасову підтримку національних рухів у країнах, які Третій рейх намагався розколоти і загарбати.Тобто чужинці використовували те, що вже було в національному середовищі.Чому б фюрерові робити виняток для України? І чому б українським патріотам-націоналістам не використати переваги тимчасового союзу з хижаком, як це зробив Сталін? Що ж до України, то тут фюрер до певної межі грав на питанні «Великої України» (автори фільму називають це, як їм видається, точним і вишуканим терміном «блеф»). Така політика породжувала ситуацію, коли важко було сказати, хто кого намагався використати: гітлерівці українських націоналістів, чи навпаки? У політиці завжди діє правило: ворог мого ворога — мій друг. І «друг» до того моменту, коли на карту ставляться інтереси власної держави. Після цього друзі стають ворогами. Але гляньте, як автори картини на всі смакують слово «блеф» у контексті з поняттям «Велика Україна»! Що ж, власне, залишається в авторів задля самої, за висловом Симона Петлюри, «Великої Ідеї»?

Кожен фільм починається заставкою-показом війська Української Народної Республіки. Лише на частку секунди, наче якісь пересічні особи, на екрані з’являються Володимир Винниченко і Симон Петлюра. І заупокійним голосом диктор констатує — радість була передчасною (радість з приводу проголошення 22 січня 1918 року незалежності України. — Авт.), в майбутньому «важка і майже безнадійна борня» тих необачних українців, котрі, як переконані автори картини, намарне взялися за зброю. Ну не дано авторам шевченківської снаги гукнути на повні груди: «Ой пожали б, якби дружньо, одностайно стали!» Й Інститут національної пам’яті не допоміг. Невже автори, окрім безнадійності та якогось там «блефу», так нічого і не запримітили в українській історії? Невже нажахані кров’ю такої, як виявилося, «марної» боротьби, вони готові пояснити визвольну війну українського народу крізь призму «Собору на крові», яка в їхній подачі швидше бачиться як «собор кривавий»? Чи, може, треба було вийти з хлібом і сіллю назустріч окупантам, віддати їм добровільно все до останньої крихти, щоб самим пухнути з голоду, але не вдаватися до «безнадійних заходів»? Ідея «перетерпіти» загарбника, якось там пристосуватися, схитрити, виторгувати собі життя далека від менталітету українця-націоналіста, про який Іван Франко сказав: «Краще впадь, але не зрадь!» Напевне, якби саме ця ідея володіла б авторами фільму, не було б потреби засмічувати всі десять серій показом вождів Третього рейху, згадуючи лише побіжно провідників національної української ідеї. У підсвідомості глядача мимоволі залишається причиною «Собору на крові» німецький та московський імперіалізм, і десь там, у закапелинах пам’яті, ледь окреслюється основна рушійна сила — поривання поневоленої нації до свободи і незалежності. Ми не бачимо витоків національного зрушення — авторам фільму це явно ні до чого, — однак нам авторитетно доводять, що Українську Повстанську Армію «ОУН не створювала і не очолювала». В ті буремні роки, коли організувалася «армія без держави», просто неможливо було провести межу між підпільними організаціями та їхніми проводами, але безперечним залишається сам факт створення повстанської армії силами переконаних націоналістів, хоч би до якого об’єднання вони належали. І саме це спонтанне зрушення, на наш погляд, набагато важливіше, аніж пошуки сумнівної першості.

Ми маємо бути вдячними авторам фільму вже за відмову наслідувати сучасну комуністичну пропаганду про «українських буржуазних націоналістів-прислужників німецьких фашистів», яка так пишно процвітала у виданнях та плакатах, спеціально виготовлених для Західньої України у воєнні і повоєнні роки. Автори «Собору» чітко розмежовують інтереси рейху і УПА, що цілком відповідає історичній правді. Але і тут не бракує фальші. З одного боку, автори фільму визнають факт створення із соціальних покидьків спеціальних поліційних команд (шуцманів), підпорядкованих виключно німецькому командуванню для проведення каральних акцій проти мирного населення, інтереси і життя якого захищала Українська Повстанська Армія. З другого — довершують власну філософію дивними пасажами: «Хоч шуцмани і не мали жодного стосунку до національно-визвольного руху, вони все ж таки були українцями».

Отож давайте подивимося, як нас, українців, майже непомітно, з виразом урівноваженої «об’єктивності», свідомо штовхають на слизьку стежку колективної, та ще й національної, відповідальності. Не забуваймо, що на цих підставах комуністичним режимом насильно депортовано чеченців, кримських татарів, карачаєвців. На українців, які залишилися на окупованій території, за словами М.Хрущова, чекала така сама доля, однак «забракло вагонів».

Досі нам нашу ж історію, за висловом Т.Шев­ченка, «розказував німець». Тепер послухаймо, що нам нині оповідають: «Колони приречених людей йшли до місця своєї загибелі (до Бабиного яру. — Авт.) повз Софіївський собор, над яким майоріло жовто-блакитне знамено, а цьому виправдання нема і бути не може». І далі: «Судячи з архівних документів, ані бандерівці, ані мельниківці не брали безпосередньої участі у розстрілах, але лідери Організації Українських Націоналістів не могли не усвідомлювати, що, поділяючи владу з катами, вони приречені розділити з ними й відповідальність». Дивна аргументація! Давайте по черзі: якщо автори Кобрин, Шафранський та редактор Резнік стверджують, що команди «шуцманів» формувалися з радянських військовополонених, то хіба їм нічого не відомо про багатонаціональний склад радянської армії? Чому ж, за логікою авторів, не відповідати разом з українцями росіянам і білорусам, азійському контингенту? Ніякої влади німці ні з ким не ділили. Доказ того — розстріли українських націоналістів-патріотів у тому ж таки Бабиному яру разом з жертвами всіх національностей.

Чому ж ви, панове-інтернаціоналісти, так вперто виставляєте українців невиправними бандитами? Хіба ви вже забули, як один із міністрів держави Ізраїль приїхав на Львівщину, де він за часів німецької окупації переховувався в галичанській родині. Він дякував людям, які, ризикуючи власним життям і життям своїх дітей, врятували його від газової камери? Як можна забути ці хвилюючі кадри, де колишній смертник, а нині міністр, зі сльозами на очах оглядає колишню схованку? Чом ви не спитали міністра, хто ж такі українці: нація злочинців чи нація «праведників» (таким словом євреї називають своїх рятівників)?! Після цього ви з холодною душею смієте ставити знак рівняння між одним негідником і всією нацією?! Чи ж можна звинувачувати увесь грузинський народ за діяння таких виродків, як Сталін і Берія, або німецький — за Гітлера і нацистську банду? Нікому в голову не прийде паплюжити єврейський народ за ката Лейбу Троцького.

Мені гидкий сам предмет такої расистської полеміки. І сама назва «Собор на крові» така ж фальшива, як і провокативна. Вона не тільки не розкриває змісту боротьби українського народу за власну незалежну державу, а й слугує роздмухуванню національної ворожнечі. Автори фільму явно не знають, що робити з цією назвою, коли справа стосується референдуму про відновлення української національної держави 24 серпня 1991 року (про це у фільмі згадується лише побіжно), бо Собор Української держави відбувся не на крові, а на основі волі народу — українців і неукраїнців. Саме ідея Собору з’єднала наші серця на референдумі 1991 року, що остаточно визначив державну незалежність України, проголошену Четвертим Універсалом Центральної Ради УНР.

Олесь Гриб,
режисер театру та телебачення

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com