Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

У пошуках Національного лідера

Державний діяч відрізняється від політика тим,
що політик орієнтується на наступні вибори,
а держав­ний діяч — на наступне покоління.
В. Черчілль

Нинішня Україна, українська нація позбавлена якостей суб’єкта історії. Цьому сприяють і політичні сили всередині країни, і зовні. Одні з них своє завдання вбачають у перетворенні України на безвідмовний інструмент політики енергетичної залежності Заходу від Росії, інші — в американському місіонерстві, для здійснення подальшої так званої демократичної експансії на Схід. У кінцевому висновку йдеться про позбавлення політичної і культурної незалежності.

Лейтмотивом політичного життя в Україні давно стала боротьба одних політичних сил проти інших за морально-психологічне верховенство попри будь-яку ідеологію. Завдання здобуття і збереження влади в жодної з них не збігаються із завданнями розбудови собор­ної України, збереження нації і держави. Політична еліта України показала себе стратегічними супротивниками, яких лише інколи пов’язують певні тактичні завдання і які нездатні перейматися інтересами нації. Президент яскраво продемонстрував, що він неспроможний бути арбітром нації.

Нинішня політична структуризація свідчить, що протягом 16 років новітньої історії України викристалізувалися два прошарки: купка великих власників, з одного боку, і мар­гіналізовані (аж до люмпенізованих) громадяни — з іншого. Партії лобіюють інтереси перших і, заграючи, маніпулюють другими.

Нинішня криза охопила всі сфери суспільного життя, торкнулася кожної людини. Однак, попри увесь негатив, є моменти позитиву в тому, що відбувається. Криза як спосіб руйнування всієї системи людських поглядів на навколишню дійсність, суспільство, владу, партії, лідерів, висвітила головну проблему — брак повноцінної політичної еліти і лідера національного масшабу.

Чи можна сподіватися, що криза спричинить суспільну мобілізацію? Не варто сподіватися, що світове співтовариство зможе гарантувати незалежність слабким державам. Напевне, Україна давно мала б відмовитися від ілюзій. Доля слабких — виконувати волю сильних. Ми свого часу відмовилися від ядерного потенціалу задля безпеки Європи. Хто це оцінив?

Світ став іншим і водночас не змінився. Згадаймо лише головні події минулого століття: геополітичне протистояння, безперервні війни (з них дві світові), жовтневий переворот у Росії, експорт революцій у Латинську Америку, створення військово-політичних блоків НАТО і «Варшавського Договору», «падіння Берлінської стіни», розпад Радянського Союзу. Наддержава США бере на озброєння ідеологію «безперервних війн», розширення НАТО і просування демократії на Схід. Росія, після років занепаду, звертається до віри як основи державності і проголошує ідею «ядерного православ’я», відновлює свою військову потужність. Водночас як макогон використовує газову монополію, раз-по-раз шантажуючи Україну і Європу. Захід б’є тривогу щодо своєї енергетичної безпеки, всі — щодо небезпеки тероризму. Ви скажете, що ми, на відміну від США, Росії чи країн ЄС, не маємо достатньо матеріальних і економічних ресурсів, аби говорити з ними на рівних. Відтак сьогодні ми тулимося до Європи, нам насаджують принципи і методи організації суспільства й економіки протестантських країн у католицьких анклавах, не замислюючись, що в православних і мусульманських країнах таке привнесення приречене на поразку. Так, ми — багатонаціональна і поліконфесійна країна, але ми були, є і будемо Духовним центром Православ’я. Отже, ми маємо не менший, а може, й більший, величніший ресурс — час. Епоха православної цивілізації налічує більш як тисячу років. Нам не потрібно вибирати, за чиїми принципами жити.

Більшість нинішніх політиків, які прийшли в політику з бізнесу, так і залишилися бізнесменами. Вони мислять, як у бізнесі, і чинять, як в бізнесі. Однак політика — інша категорія, значно тонша. Зазвичай, бізнесмени спираються на свою підприємницьку інтуїцію і вважають, що її достатньо для політичної роботи. Україна — не виняток на пострадянському просторі — пішла шляхом олігархічного характеру розвитку. Нинішня так звана політична еліта ставить себе вище Бога і Волі Бога.

Політична еліта, насамперед правляча, відповідальна за визначення стратегічного розвитку держави, забезпечення національних інтересів на міжнародному рівні. Компетентність і професіоналізм для правлячої еліти — такі ж невід’ємні складники, як і вірність інтересам держави, патріотизм. Вони визначальні в тому, як питання національної безпеки сприймаються правлячою елітою і як трансформуються у геополітичні й геоекономічні цілі та стратегії. Якщо національні інтереси трактуються адекватно, то й завдання визначаються відповідно. Тоді ресурсні можливості нації і держави відіб’ються і на тактичній, і на стратегічній перспективах.

Визначення загальнонаціональної стратегії неможливе поза консолідованою позицією політичної еліти й загалом нації. Політичне протистояння призводить до підриву адміністративної дисципліни й руйнування всієї владної вертикалі. Така позиція має бути формалізованою в принципових документах, де йдеться про справжні цілі й засоби розвитку суспільства й держави, а не про пустопорожні декларативні Універсали і кулуарні домовленості.

Сьогодні зламати ситуацію в країні не вдається нікому, адже відсутній той, хто здатен відчути себе частиною історії, національний лідер, державник, спроможний задати напрям розвитку суспільства. Його завдання — пояснити злети і падіння, усі перипетії на шляху становлення нації, показати нації сутність Православ’я для України-Руси, місію самої нації і України.

Віктор Вірний,
політолог

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com