БАТЬКИ ДОНЕЦЬКОГО СЕПАРАТИЗМУ

У світлі останніх ініціатив Партії регіонів з референдуму про російську мову варто зазирнути в історію. 1994 року в Донецькій області відбулося (одночасно з виборами до Верховної Ради України) так зване опитування щодо федералізації країни. А ось голова Донецької облради Борис Колісників 2005 року привселюдно пообіцяв, що після виборів 2006 року буде ще один такий референдум.

А також всеукраїнський референдум з питання федеративно-земельного устрою. Сьогодні він вирішив нарешті виконати свою обіцянку й оголосив про збір підписів за референдум.

1994 року Донецька облрада провела регіональний консультативний референдум з питань автономії і вільного функціонування російської мови. Бюлетень містив два питання. Перший: «Чи згодні ви, щоб на території Донецької області в діловодстві, освіті і науці російська мова функціонувала поряд з українською?» Другий пункт — питання про внесення в Конституцію України принципу федеративно-земельного устрою України загалом. Донбас віддав за федералізацію України 90% голосів, за російську мову — 80%. Тоді Генеральна прокуратура спрацювала оперативно й опротестувала правомірність проведення опитування, а справу було направлено до Ворошиловського районного народного суду. Суд виніс рішення: підсумки місцевого референдуму не мають правового статусу... Але Донбас цілком офіційно висловив свої претензії на особливий статус в Україні. Головою Донецької облради тоді був нинішній губернатор Донецької області Вадим Чупрун. А підсумки волевиявлення були представлені Києву як пропозиції до проекту Конституції України.

Вадим Прокопович Чупрун з’явився в Донецьку у вересні 1988 року, коли перейшов на роботу в Донецький обком партії. Тоді він очолив сільськогосподарський відділ і став секретарем Донецького ОК КПУ. До речі, там у ті часи працював і Петро Симоненко. Між двома партноменклатурниками виникли теплі стосунки. Понад те, вони стали однодумцями. Саме за сприяння Вадима Чупруна 1993 року в області було проведено з’їзд забороненої компартії, і вона відновила свою діяльність. Тоді ж В.Чупрун відновлює свою партійність і 1994 року за підтримки комуністів висуває свою кандидатуру на виборах голови облради. І зазнає нищівної поразки, зайнявши четверте місце.

Саме під час перебування на посаді голови облради Вадим Прокопович доклав немало зусиль для створення автономії на базі Донецької області. У цьому відчувався вплив не тільки компартії, а й Петра Симоненка, який у ті часи обіймав посаду першого секретаря КПУ. Слід зазначити, що на початку та в середині 90-х вплив комуністів в області був великим, а всі керівники були вихідцями з партноменклатури. Не дивно, що саме Чупрун стає лідером прихованого сепаратизму в області. Хроніка тих подій досить цікава та повчальна у тому сенсі, що потурання так званим автономістам може привести країну на грань катастрофи. Після розпаду СРСР Донецький страйковий комітет висунув до Верховної Ради України дев’ять пунктів вимог, які мали явно ультимативний характер. Тоді страйкоми, які скинули владу КПРС, мали немалий вплив. Але вже тоді вони опинилися під впливом «червоних директорів». Тому серед вимог важливе місце займала ідея федералізації України і надання Донбасу значної господарсько-економічної незалежності. Звісно, це було необхідно насамперед «червоному директорату», який вже тоді очолювали Валентин Ландик та Єфим Зв’ягільський. Їхнім рупором став один з лідерів шахтарського руху Юрій Болдирєв, якого спочатку зробили депутатом Верховної Ради, а потім — заступником голови Донецького міськвиконкому Єфима Зв’ягільського.

У жовтні 1992 під час шахтарських пікетів Верховної Ради комітетчикам вдалося запевнити її Голову Івана Плюща підтримати ідею федералізації. «Іван Степанович, — стверджує Юрій Болдирєв, — виступив у ролі людини, яка підтримувала більшість шахтарських вимог». Зокрема, спікер нібито заявив, що є активним прихильником федеративно-земельного устрою України. Без цього, на думку І.Плюща, неможливо побудувати ринкову економіку. Однак обласна організація Демократичної партії України звернулася до прокуратури з вимогою розібратися з деякими політичними силами, що активно пропагують небезпечну ідею федералізму. Тодішні лідери партії, яка на той час стояла на позиціях національної демократії, В.Суярко та І.Бірчак звернулися до Президента України Л.Кравчука з вимогою заборонити діяльність прихильників федеративно-земельного устрою. До таких було зараховано «Рух за Відродження Донбасу» А.Базилюка, який з часом перетворився на кишенькову партію під назвою «Слов’янська», та «Інтеррух Донбасу», очолюваний Д.Корніловим. Проти Донецького страйкому звинувачень не висували. Однак прокуратура не знайшла у діях «федералістів» складу злочину. Тим самим було дано сигнал активізувати дії, що й зробили.

12 листопада 1992 року на сесії облради його головою обрали В.Чу­пруна, кандидатура якого пройшла «на ура». Ю.Бол­дирєв заявив самовідвід.

А втім, Вадим Прокопович виявився досить обережним. У своєму першому інтерв’ю місцевим журналістам він говорив про прагнення налагодити ділові стосунки з представником Президента в області Ю.Смирновим, але ніде не згадав про федералізацію. І лише набагато пізніше ризикнув процитувати слова І.Плюща: «Твердження про те, що перетворення областей у державно-територіальні одиниці призведе до загострення місцевого сепаратизму, автономізації та федералізації України, що не сприятиме її соборності, навряд чи обгрунтовані». І додав від себе: «Цим самим нашу область та інші, які добиваються більшої економічної самостійності, звільняють від тавра сепаратистів…»

На диво, держвлада цю заяву сприйняла доброзичливо. Тоді було запущено другий пробний варіант. Донецька облрада виступила з пропозицією до Кабінету Міністрів провести у «Донецько-Придніпровському регіоні економіко-правовий експеримент з відпрацювання механізму стабілізації промисловості, структурної перебудови економіки», що передбачало розширення повноважень адміністрацій східних областей України — особливий режим функціонування банків, делегування на обласний рівень права визначати квоти, видавати ліцензії на продукцію і, головне, минаючи центр, вступати у відносини з іноземними інвесторами. Фактично ставилося питання про вільну економічну зону на території трьох областей. До речі, 1998 року ці ідеї успішно впровадив В.Янукович, відкривши великі можливості для масової контрабанди та уникнення податків. Але в постанові не було ні слова про створення якихось утворень, які не вписуються у поняття унітарної держави. Воно з’явилося пізніше. І ці ідеї підтримав Л. Кравчук… Був лютий 1993 року.

У цей самий час Вадим Чупрун в інтерв’ю газеті Д. Корнілова «Донецький кряж» відверто заявив: «Давно йдеться про федералізацію. На жаль, окрім слів, ми далеко не просунулися. Багато цивілізованих країн з урахуванням своєї специфіки вже давно пішли цим шляхом. Ми вивчаємо досвід Німеччини, Швейцарії, США. Взяли все, на наш погляд, прийнятне для нас. Порадили внести офіційну статтю у проект Конституції країни. Ми пропонуємо, якщо розглядати схематично, федералізацію управління економікою та систему формування регіонального ринку… Регіони зобов’язані мати внутрішню та зовнішню самостійність. Самостійність регіонів зміцнить державу». Саме це інтерв’ю фактично стало офіційною датою зародження сепаратизму.

З цього моменту події розвиваються стрімко. У квітні 1993 року позачергова сесія Донецької облради наказала облдержадміністрації запровадити тимчасові нормативи відрахувань до розгляду «федеративного» питання на позачерговій сесії, де також мав розглядатися новий бюджет області. А 8 червня 1993 року почався шахтарський страйк, спровокований «червоними директорами». У ньому взяли участь 157 шахт та 17 шахтобудівних управлінь. До страйку приєдналися інші галузі. Того самого дня В.Чупрун зібрав колегію облради. Депутати підтримали вимогу шахтарів та винесли на XV сесію питання про автономію Донецької області. Тоді ж з’явилося так зване звернення до виборців. Його варто процитувати: «Єдина можливість стабілізації ситуації у регіоні — негайне, до 14 червня, прийняття Президентом, Кабінетом Міністрів та Верховною Радою України вимог облради про встановлення для бюджету області нормативів відрахувань від загальнодержавних податків та зборів на рівні середніх показників по Україні, тобто не менше 70%, і режиму функціонування суб’єктів підприємницької діяльності, органів державної та місцевої влади, який визначається пакетом документів про економіко-правовий експеримент, запропонований Радою та адміністраціями Донецької, Дніпропетровської, Запорізької та Луганської областей». Сєвєродонецьк -2004, як бачимо, виник не на голому місці. Його ідеї вперто та систематично закладав Донецька облрада під керівництвом Вадима Чупруна ще 1993 року.

Тоді на шляху ідей сепаратизму встав НПГУ, який у той час очолював А.Мриль. У результаті ідеї сепаратизму підтримали тільки два вугільні об’єднання з більш як 10. Але вже восени 1993-го В.Чупрун мав підстави святкувати перемогу: з’явилося рішення чотирьох областей про створення регіонального економічного самоврядування (РЕС). Крім того, кардинально змінилася позиція шахтарів. Перший крок до автономії було зроблено.

Шахтарі, обіцяючи допомогти владі, чесно заявляли: цей союз — вимушений альянс до наступних виборів, якщо обласна законодавча влада не боротиметься за збільшення самостійності регіону, вони вимагатимуть відставки облради. Тим самим Чупрун отримав можливість приховувати свої дії — мовляв, на нього тиснуть страйкоми.

26 листопада 1993 року Л.Кравчук підписав Указ №560/93 «Про делегування Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській державним обласним адміністраціям повноважень з управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності». Згідно з ним, область отримала контроль над 400 найбільшими промисловими підприємствами. Тоді цей указ заблокував Кабінет Міністрів, і область отримала не 400 об’єктів, а 200. В.Чупрун різко та публічно висловлює своє невдоволення. А облрада 6 грудня 2003 року відмовила в перерахуванні до бюджету 7 млрд купоно-карбованців щоденно — як заборгованість центру перед регіоном. Кравчук покірно проковтнув це рішення. І тільки парламент залишився вірним унітарності України. Для Донецької області було поновлено реальні норми відрахувань до держбюджету. І тоді вперше облрада приймає сепаратне рішення: встановити свої норми відрахувань, затвердивши свій регіональний бюджет. Фактично область заблокувала відрахування до держбюджету. Це сталося 15 березня. А 27-го було проведено регіональний референдум, про який йшлося раніше.

Тоді рішучі дії голови Національного банку Віктора Ющенка, який змусив голову донецького відділення Нацбанку В.Тихого виконати розпорядження центру, зупинили наміри сепаратизму. Однак вже тоді України була фактично під контролем «донецьких червоних директорів»: головою уряду став Є.Зв’ягільський, а економічним віце-прем’єром — В.Ландик. Прообраз Партії регіонів прорвався до влади. Вже тоді Кравчук втратив важелі впливу в державі.

Лише президентські вибори призупинили донецький сепаратизм. Леонід Кучма 6 серпня 1994 року видав Указ, яким підпорядкував собі раніше обраних всенародно голів обласних, міських та районних Рад. Унітарна модель поділу влади в Україні знайшла своє відображення спочатку в Конституційній угоді, а потім і в Конституції України 1996 року. Здавалося б, із сепаратизмом назавжди покінчено. Але то тільки здавалося.

Уся повнота влади у регіоні опинилася в руках керівництва очолюваної ним Партії регіонів. Дедалі більший вплив на прийняття політичних рішень здобувала Російська православна церква. На мітингу в Донецьку за створення «Південно-Східної України» виступає митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон. Він закликає підтримати Януковича та поділити Україну, а на з’їзді у Сєвєродонецьку в залі та президії сиділо немало церковних ієрархів. Ідеологією Донбасу став так званий регіональний патріотизм — «донбаський характер». Насправді замаскований сепаратизм. До певного часу, поки донецька група сподівалася підім’яти під себе всю Україну, про сепаратизм не говорили. Янукович навіть відмовився від проведення адміністративної реформи, яка мала б об’єднати Донецьку та Луганську області. Але коли стало зрозуміло, що план приватизації України «донецькими» провалився, на світ Божий поспішно витягнули план відокремлення Донбасу, а з ним — і всієї південно-східної України, від держави і приєднання до Росії. Таким чином, ідеї Вадима Чупруна було реанімовано і навіть поглиблено.

5 січня 2005 року призначили референдум. Однак була Помаранчева революція... Президент України В.Ющенко, при­їхавши до Донецька, заявив: «Моя головна мета, з якою я приїхав сюди, у край абсолютно український: ніяка патологічна ідея, що належить хворим людям, про сепаратизм, федералізм, не матиме розвитку. Люди, які стоять за такою ідеологією, повинні відповідати перед судом...».

Ось тільки Віктор Андрійович казав все це, представляючи на посаду голови облдержадміністрації… Вадима Чупруна. Чи варто дивуватися, що ідеї сепаратизму у Донецьку живуть і досі, а Вадим Прокопович у команді Колесникова, який і озвучив його ідеї на початку вересня?