ГОЛГОФА В ЦАРИНІ ДУХУ

Наприкінці XX століття сталося те, чого наші попередники й припустити не могли: Папа Іоанн Павло II, якого прочани цілого світу недавно провели в останню путь, покаявся в тому, що католицька церква скоїла супроти науки. Прізвище Тейяр де ШАРДЕН поряд із Джордано БРУНО не прозвучало, однак доля обох священнослужителів — явище одного порядку.

Вільнодумець, бунтар проти церковних догм, цей видатний філософ водночас був зразком справді християнського смирення. Ніхто не чув від нього хоча б слова скарги на несправедливість церковних властей, лиш за рік до смерті він занотував у записник слова письменника Жоржа Бернаноса: «Всі пригоди в царині духу — це Голгофа». Слово, яке пролунало з Голгофи, на яку піднявся Тейяр де Шарден, людству ще належить збагнути.

У пошуках компромісу

Народився Mapi-Жозеф П’єр Тейяр де Шарден 1881 року в гірському Оверні в самому центрі Франції — краю гордих і сильних духом людей, котрі завжди чинили найбільший опір усім загарбникам — від епохи Стародавньо­го Риму до Другої світової війни. Після жорстоких протестант­ських війн ця провінція надовго занепала й являла собою «глибинку» з нечисленним населенням і зовсім малою кількіс­тю шкіл. Найкращі з них належали потужному Ордену єзуїтів, котрий утвердився тут із XVI століття.

Батько Тейяра, простий фермер, був дуже допитливою лю­диною.

І ось обдарована дитина, чия думка вже почала працювати в певному напрямку, опиняється в єзуїтському коледжі Нотр-Дам-де-Монгре, де навчання, хоч тематично й достатньо ши­роке — багато уваги, наприклад, приділялося природничим на­укам, — однак жорстко регламентоване та під­порядко­ване теологічній схоластиці. Тейяр не єдиний, в кого шкільні на­станови зайшли в суперечність із власними поглядами: цього зазнали Анатоль Франс і Ернест-Жозеф Ренан, автор «Життя Ісуса Христа» — твору, який став світовим бестселером. Однак ці письменники розірвали пута ортодоксії, чим прислужилися людству значно більше, аніж коли б їх дотримувалися. А Тейяр де Шарден, вступивши до Ордену єзуїтів, прийняв рішення коритися його правилам, що й стало його особистою трагедією.

Наприкінці XIX—початку XX століть у науці все зрушило з місця. Старі уявлення про навколишній світ перестали вла­што­вувати мислячих людей. З’явилися теорія відносності, квантова теорія й теорія руху ракети в світовому просторі, од­ним з авторів якої був український вчений Микола Кондра­тюк; мандрівники досягли Північного і Південного полюсів, а в біології було повторно — через сто років після монаха-натураліста Грегора Менделя — відкрито закони спадковості.

1920 року Тейяр де Шарден захищає ступінь доктора при­родничих наук і стає професором кафедри геології Католиць­кого університету в Парижі. Дух динамізму, жага нових від­криттів у науці захоплює вченого, і він включається в розробку еволюційної теорії, не вбачаючи в ній жодної суперечності з ві­рою в Бога, як не вбачав і сам творець цієї теорії Чарльз Дарвін. З одного боку, лекції молодого професора мають успіх у студентів, а з другого... серед слухачів є, як тепер кажуть, ревнителі чистоти ідеологічного світогляду — на адресу Тейяра де Шардена сипляться доноси. Його звину­вачують у запереченні концепції первородного гріха й пріоритету Божественної волі, що для священнослужи­теля неприпустимо. Вчений не може ані зректися своїх погля­дів, бо вони обгрунтовані, ані вийти з Ордену на знак протесту проти обмеження свободи волі. І ця роздвоєність мучила його все життя. Шукаючи компромісу, він виїздить з батьківщини, яку палко любить, до Китаю, де формувалася палеонтологічна експедиція, яка шукала сліди доісторичної людини.

Сподіваючись, що пристрасті навколо його особи вщухли, Тейяр де Шарден 1925 року повернувся з експедиції до Парижа, щоб продовжити викладацьку роботу. Однак з гіркотою переконався, що донощики досягли свого: йому за­боронено читати лекції й проповідувати. Понад два десятиліт­тя він не міг знайти для себе постійної роботи й мусив викори­стовувати для антропологічних досліджень будь-які, часом аж надто випадкові, можливості. Наприклад, 1931 року він пере­тнув пустелю Гобі як рекламний агент фірми «Ситро­єн», яка демонструвала характеристики своїх автомобілів за екстре­мальних умов. А з липня 1937 року, коли Японія почала захоп­лювати Китай, не встиг евакуюватися, бо не мав на кого залишити палеонтологічний матеріал, і десять літ жив са­мітником у посольському кварталі Пекіна, лише через пошту спілкуючись із зовнішнім світом. Наукове подвижництво — теж форма християнського смирення.

Більше відчути Бога

1946 року вчений повертається до Франції, а згодом їде до Рима, сподіваючись добитися дозволу на друкування своєї праці «Феномен людини», хоча б у дуже скороченому вигляді. Але про це годі й мріяти! Який церковник, та ще й з Ордену єзуїтів, відомого своєю жорсткою дисципліною, схвалить хоч би таку думку: «Розглядаючи об’єктивно і в ролі феноме­ну християнство як рух через його вкоріненість у минуле і через постійно притаманні йому еволюційні моменти, воно має явні риси філогенетичного стовбура, який... прогресує точно в напрямку, передбаченому стрілою біогенезу». Як можна проводити паралель між християнством і розвитком біологіч­ного світу?! Це ще гірше, аніж дарвінівське твердження про те, що людина походить від мавпи. «У Римі не бачать можливості апологетики, заснованої на вірі в людину, і не довіряють тако­му підходу», — пише Тейяр де Шарден у листі до одного з ко­лег. Він знову покірливо схиляє голову перед наказом старших по Ордену, і знову його смирення належно не оцінено: цього ра­зу вченому заборонено навіть поїздки до Парижа. На щастя, із Сполучених Штатів приходить запрошення на посаду дирек­тора археологічної експедиції у Південну Америку. Результати цих розкопок уже з перших знахідок відсовували початок людського ро­ду ще на два-три мільйони років. Він встиг взяти участь лише у двох поїздках: 10 квітня 1956 року помер у Нью-Йорку від серцевого нападу.

Книжки Тейяра де Шардена побачили світ вже після його смерті й одразу ж були вилучені з бібліотек духовних семіна­рій та інших католицьких закладів. Особливо обурювали такі міркування: «Христия­нин, якоюсь мірою зляканий еволюцією, тепер бачить, що во­на дає йому чудовий засіб більше відчути Бога й віддатися Йо­му. Христос органічно втягнутий у велич власного творення». За життя Тейяр де Шарден набув слави видатного антрополога тим, що розкопав синантропа (китайську людину) й оцінив значення цієї знахідки для науки. Після смерті — як фі­лософ, один з творців концепції про творену людською діяль­ніс­тю земну оболонку — ноосферу. Цю конценцію розвинув Воло­димир Вернадський.

Автором терміну є інший французький вчений — Ж. Леруа, а попередницею вчення — Хільде-брандт фон Бінген, котра у XII столітті вперше «вписала» людину в космічні процеси, зробивши акцент на її особливій місії — відпові­дальність за світову гармонію.

«Щоб знайти справжнє місце людини в природі, не досить у рамках систематики відкрити додатковий розділ — хай навіть ще один порядок, ще одну гілку... Незважаючи на незначність анатомічного стрибка, з гомінід починається нова ера. Земля «змінює шкіру». Понад те, вона набуває душу... Серед послідовних етапів, які пройшла еволюція, виникнення думки безпосередньо стоїть за конденсацією земного хімізму або за самим виникненням життя, й сумірне за своїм значенням тільки з ними», — писав Тейяр де Шарден у «Феномені людини». І ось слова, які цитують найчастіше: «Визнавши й виділивши в історії еволюції нову еру ноогенезу, ми, відповід­но, змушені у величному сполученні земних оболонок виділи­ти пропорційну даному процесу опору, тобто ще одну плівку. Навколо іскри перших рефлектуючих свідомостей почав поши­рюватися вогонь. Точка горіння розширилася. Вогонь поши­рювався все далі й далі. В кінцевому підсумку полум’я охопи­ло всю планету. Тільки одне тлумачення, тільки одна назва спроможна виразити цей великий феномен — ноосфера. Та­ка ж величезна, але, як ми побачимо, значно цілісніша, аніж по­передні покрови, вона справді новий покров, «мислячий шар», який, зародившись наприкінці третинного періоду, відтоді розпросторився над світом рослин і тварин — поза біосферою і над нею».

Космічна етика

Наразі в науці панує думка, що ноосфера — це новий стан біосфери, де людська діяльність стає визначальним фактором розвитку. В.Вернадський, який підвів під це по­няття матеріальну базу, розумів ноосферу як нову форму організації біосфери, яка виникає внаслідок її взаємо­дії з суспільством, як її новий еволюційний стан, перетворе­ний у людських інтересах. Все це так, але... перетворення зайшло так далеко, що біосферу на даному етапі доводить­ся рятувати від того типу ноосфери, який сформувала люди­на, інакше на Землі настане рукотворний Апокаліпсис. І чи такими вже ідеалістами були Тейяр де Шарден та Ж. Леруа, проводячи вододіл між матерією та «універсумом», розуміючи останнє теж як матерію, лишень таку, що її наші органи чуття не сприймають. Чи вони надійні, ті органи нашого чуття? З їхньою допомогою ми ж і законів навколишнього світу не сприйма­ємо, але сумніватися в їхньому існуванні не доводиться, бо щокроку маємо справу з їхніми проявами через зв’язки між явищами та предметами. Людська думка належить до кате­горії ідеального.

Тільки тепер наука починає підходити до розуміння подвій­ної природи всього сущого, яке існує як речовина й поле водночас, забезпечуючись енергетичними перетвореннями. Вже винайдено прилади, які вловлюють і фіксують на графіках сліди думок до того, як людина їх висловлює, вже маємо й не­гативні наслідки вступу до таємничого царства людської пси­хіки — психічну зброю, яка змушує людей чинити чужу волю, перебуваючи в полоні ілюзії, що то їхній власний вибір. Вже статистично підтверджено ефект так званої сотої мавпи. Він полягає в тому, що коли 99 приматів у зоопарках навчити виконувати якісь складні трудові операції, то вони «поро­зумніша­ють». А це наводить на думку, що гіпо­тезу про існування «мислячого шару», створеного людською розумовою діяльністю, можна підтвердити експерименталь­но. На базі вивчення короткохвильових електромагнітних по­лів, які є матеріальним носієм інформаційних процесів, роз­винулася інформаційно-хвильова медицина, яка зцілює без медикаментів.

На порі принципово нове осмислення ноосфери, близьке саме до версії Тейяра де Шардена з дуже важливим виснов­ком: ми формуємо не тільки матеріальне, а й ідеальне сере­довище навколо себе, відтак відповідаємо і за свої вчинки, і за спосіб мислення.

Одна з причин, чому церква не сприйняла свого сумлінного служителя — його відмова від ортодоксальної концепції існу­вання зла на Землі як покарання за первородний гріх. Цей фі­лософ багато розмірковував над причиною страждань як чинником еволюційного поступу, якого природа не може уни­кнути, однак людина, беручи на себе відповідальність за до­вкілля, зобов’язана з ними боротися. Ще гостріше це питання поставив К.Ціолковський, розробивши поняття про косміч­ну етику — осмислення в категоріях добра і зла всього, що трапляється на людському шляху.

На жаль, вікове протистояння науки і релігії наробило бага­то лиха, ні в чому не проявивши конструктивності. Трималося воно на людських амбіціях і... невмінні мислити. Як дотепно висловився академік Дмитро Ліхачов, в борні між матеріаліз­мом та ідеалізмом багато від браку уяви: наприклад, «си­стема Коперніка і Галілея не замахувалася на церковні догми. Земля могла лишатися центром Всесвіту й обертаючись на­вколо Сонця. Просто треба було побудувати трохи складнішу математичну модель. Адже Сонце саме рухається в космічно­му просторі». Ось таку складнішу модель і збудував Тейяр де Шарден, намагаючись науково обгрунтувати існування активного начала природи, яке визначає її здатність до розвитку, до нескінченної різноманітності проявів.