Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чи потрібні Україні такі народні депутати як Ніколаєнко?

Українці вже давно перестали вірити у передвиборні гасла різноманітних політичних сил. Більш того. Рекламні ролики та біл-борди викликають зворотню реакцію. Особливо цинічно в цьому сенсі виглядає реклама Соціалістичної партії України. І, зокрема, голови МВС Василя Цушка.

Який бадьорим голосом повідомляє про зменшення кількості злочинів на кілька відсотків. Але всім добре відомо, що міліцейська статистика — річ сумнівна. Зменшення кількості тих ж самих вуличних пограбувань досягають простим, але дієвим способом — у райвідділах роблять все можливе, щоб не зареєструвати заяву потерпілого. Якщо ж таки справа розслідується, то трапляються випадки, коли затримують людину, яка не причетна до злочинів. Хіба про це не знає товариш Цушко? Знає. Але ж легше критикувати якісь міфічні мафіозні клани, ніж визнати свої огріхи в роботі. Останній ж «шедевр креативної думки» піарників СПУ просто вражає. Біл-борди з суворим обличчям міністра та надписом «Закон вище примх ющенків та їх подільників!» виглядають ще крутіше, ніж надписи на парканах «Цушко герой!» і «Цушко врятував Україну!». Ось лише чомусь товариші соціалісти забувають, що їх однопартійці, які нині знаходяться на високих посадах, також можуть потрапити до «місць, не настільки віддалених». То міністр транспорту та зв’язку Рудьковський раз у раз потрапляє в якісь корупційні скандали. І також шукає міфічних терористів, які спускають потяги з рейок, при цьому натякаючи, що це все підступи політичних опонентів. Не відстає від нього і колега по Кабміну Станіслав Ніколаєнко. Після керування галуззю якого освітянам ще довго доведеться розгрібати «наексперементоване». Ну дуже важко повірити в те, що пан міністр лише зі своєї доброти дозволяв «дерибанити» ласі шматки територій, які належали державним вищим навчальним закладам і на які мали апетит фірми-забудовники (про що неодноразово писали ЗМІ). Чи у війні проти так званої псевдоосвіти під гарячу руку міністра потрапляли лише ті недержавні ВНЗ, які відмовлялися «позолотити міністерську ручку». Решта ж «не державників», які вміли «домовлятися», нині жодних проблем в своїй роботі не мають. Хоча за гучними назвами ховаються конторки на кшталт «Роги і ратиці». Буйним цвітом при Ніколаєнкові розквітає і торгівля фальшивими дипломами. При цьому міністр виправдовується, що, мовляв, він ж сам не буде за руку ловити шахраїв. Хоча знову ж таки знає, що за додаткову плату ці фальшивки можуть «провести» по документах в деканатах так любих йому державних вищих навчальних закладів. При цьому Міносвіти по всілякому гальмує видачу дипломів студентам, які склали держіспити і мають законне право на їх отримання. Що неоднарозово підтверджували і суди. Але…Але для «законослухняного» міністра Ніколаєнка рішення судів — простий папірець. При цьому ж знову штрафи за невиконання судових рішень платяться не з його особистої зарплатні, а з коштів МОН. Тобто держбюджету. Чи не зацікавило б такого «принципового» головного міліціонера країни Цушка і те, яким чином проводяться Всеукраїнські конкурси рукописів підручників, переможці яких отримують замовлення МОНу на друкування підручників для школи? Звісно ж, переважна частина цих «переможців» — видавництва, які «знайшли спільну мову» з міністерськими чиновниками. Якість ж тих підручників, які отримали рекомендацію МОН, м’яко кажучи, викликає багато запитань. Зокрема, скільки ж коштувала така «перемога»? І чи не є це корупцією? Та й Рахункова Палата не раз порушувала питання про багатомільйонні фінансові зловживанні в МОНі. Сподіваємося, що свого часу пан Ніколаєнко детально відповість на ці запитання. І не в проплаченому телеефірі, а в кабінеті слідчого. Тим паче, що Станіславу Миколайовичу спілкуватися з правоохоронцями вже не вперше. Так би мовити рецидив. Що й бачимо з матеріалу, який недавно надійшов до редакції «Персоналу Плюс».

На ранковому засіданні Верховної Ради України 24 грудня 1998 року із заявою виступив Василь Синько. Він повідомив, що 23 грудня в смт Велика Лепетиха Херсонської області скоєно злочин. У власній оселі зазнав нападу і став жертвою по-звірячому жорстокої розправи помічник-консультант народного депутата України Станіслава Ніколаєнка, перший секретар Великолепетиського райкому Компартії України Валерій Черевко. Від імені фракції виборчого блоку СПУ — СелПУ «Лівий центр» Василь Синько зажадав від Генеральної прокуратури, МВС і СБУ вжити необхідних заходів для розкриття злочину, притягнення до відповідальності посадових осіб, які не відреагували на заяви В. Черевка про погрозу розправи за його політичну і громадську діяльність. В. Синько також запропонував створити комісію Верховної Ради для розслідування цього варварського злочину та включити до її складу фахівців з правоохоронних органів і профільного комітету парламенту.

За підписом першого заступника Голови Верховної Ради України Адама Івановича Мартинюка направили доручення Генеральній прокуратурі України та Міністерству внутрішніх справ України терміново вжити необхідних заходів для розслідування факту побиття помічника — консультанта народного депутата України С.М. Ніколаєнка — Черевка Валерія Самійловича та про вжиті заходи поінформувати Верховну Раду України.

Валерій Самійлович не приходячи до свідомості помер в центральній районній лікарні о 22 годині 45 хвилин 24.12.1998 р.

За фактом побиття В.С. Черевка прокуратурою Великолепетиського району 23.12.1998 р. була порушена кримінальна справа № 080121-98 за ознаками злочину передбаченого ч.3 ст.101, а 24.12.1998 р. її було перекваліфіковано на ст. 94 на той час діючого КК України. Для розкриття цього тяжкого злочину було створено слідчо — оперативну групу з залученням працівників Генеральної прокуратури, МВС України, прокуратури та УМВС України в області.

До речі, Валерій Самійлович на співпрацю з С.М. Ніколаєнком одразу не погодився. У нього були вагомі аргументи з цього приводу. Однак, керівник виборчого штабу, умовив його бути спочатку довіреною особою кандидата, а потім, у залежності від обставин, і помічником-консультантом нардепа. Керівник виборчого штабу та В.С. Черевко вважали, що в подальшому вони в парі справніше будуть виконувати передвиборні обіцянки депутата та вирішувати нагальні проблеми виборців.

Валерій Самійлович був надзвичайно відповідальним, мав досить високі моральні якості, що в день виборів знехтував своєю перемогою до районної ради та вступив у боротьбу з групою змовників, які напередодні виборів завезли до округу «ліві» виборчі бюлетені.

В.С. Черевко був дуже активним політичним і громадським діячем. Він стояв біля джерел створення Соціалістичної партії України, відновлення діяльності Комуністичної партії України. За його наполяганням були порушені питання про незаконну приватизацію в районі, про незаконне використання землі місцевими керівниками, про розкрадання на маслозаводі тощо.

Бажаючих позбутися впливу В.С.Черевка було достатньо, але жоден з них не міг наважитися щось зробити такій особистості, котра мала незаперечний авторитет серед абсолютної більшості виборців району, була помічником-консультантом народного депутата України А. П. Снігача — першого заступника Голови Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України, а з травня 1998 р.– С.М. Ніколаєнка — секретаря Комітету з питань науки і освіти.

Не випадково слідчі одразу припустили, що побиття відбулося на замовлення, або за згодою одного з двох нардепів. Найбільше вони були схильні до версії про причетність до цього зухвалого злочину С.М.Ніколаєнка. Однак, депутатська недоторканість не дозволила правоохоронцям розробляти цю версію. Після допиту водія автомобіля, яким нардеп приїздив на похорон покійного, останній так заволав на правоохоронців, що ті одразу відстали від нього. Виклики до Печерської райпрокуратури м. Києва для свідчень по даній кримінальній справі Станіслав Миколайович також ігнорував.

23.12.1999 р., після побиття, ще живий В.С. Черевко намагався вимовити «Ст...». Можливо він хотів назвати ім’я людини, від якої були злочинці.

За втручання нардепа С.М.Ніколаєнка, активістів — комуністів і соціалістів району слідство постійно заплутувалося. Як результат — правоохоронці були зорієнтувані на пошук замовників Степанів (Паянка та Погасяна), а не на, можливо, Станіслава.

Депутат облради Тамара Василівна Котік, депутати райради Павло Родіонович Клименко, Валентина Пилипівна Мовчан, селищний голова Марія Іванівна Німченко, помічник-консультант народного депутата України Володимир Іванович Черненко та інші не знали, що Валерій Самійлович, порушивши незадовго до свого побиття питання про походження зерна, яким завантажувалися баржі на місцевому елеваторі, міг торкнутися особистих інтересів їхнього «улюбленого народного депутата». Адже працівникам органів державної виконавчої влади, правоохоронцям відомо про лобіювання С.М.Ніколаєнком зернових інтересів керівників бізнесових структур Херсонської (особливо сусіднього з Великолепетиським — Нижньосірогозького району) та інших областей і, зокрема, батька та синів Веревських з Полтави.

Слушною для слідства була ще одна деталь. Злочинців потерпілий вільно впустив до власної оселі. Це означало, що до нього прийшли знайомі люди, або від знайомої людини. На квартиру до Валерія Самійловича попадали відвідувачі виключно після попереднього погодження по телефону. Крім того, про те, що дружина Наталія Петрівна з донькою Аліною з 20 грудня знаходилися в селі Мала Лепетиха, де доглядали хвору матір і бабусю, знала обмежена кількість осіб, в тому числі й нардеп.

Члени слідчо-оперативної групи Цимбал, Пономаренко, Майдан, Настич марно намагалися встановити — хто першим повідомив С.М. Ніколаєнка про побиття В.С. Черевка. Фахівці знають: виконавець злочину переважно першим повідомляє замовника про виконану роботу. На жаль, ті кого допитували зовсім по-іншому розцінили таку слідчу дію — назвали це тиском на них. Вороже ставлення свідків до правоохоронців ускладнило слідство.

Ще більше ускладнилося слідство після того, як у ДТП 8 квітня 1999 р. загинув колишній голова Великолепетиської райради, а потім заступник голови райдержадміністрації В.А.Потапов — один з підозрюваних у причетності до організації злочину. Його загибелі передувало тривале перебування серед своїх партнерів по бізнесу в сусідньому райцентрі смт Нижні Сірогози.

Правоохоронцям було також відомо, що в день побиття Валерія Самійловича, а також в день його смерті В.А.Потапов неодноразово телефонував своєму партнеру по бізнесу Я.П.Сагайдаку — старшому майстру ВАТ «Сірогозький КХП», відповідальному за відвантаження зерна з комбінату, і навпаки. А в грудні 1998 р. було зафіксовано кілька телефонних дзвінків від В.А. Потапова в Київ до Станіслава Миколайовича. Однак, депутатська недоторканість не дозволили правоохоронцям розкрити як слід злочин.

Тривалий час йшов пошук того, на кого повісити відповідальність за скоєне. Спочатку на цю роль могли підійти затримані батько та син Сатковські, потім заарештований О.О.Лифарь.

Під тиском громадськості кримінальну справу не наважувалися закривати, а на початок 2001 року була побудована версія про побутові підстави вбивства, яке скоїв Я.В.Шепетковський. Однак, при розгляді 21 лютого 2002 року в Каховському місцевому суді Херсонської області кримінальної справи №080121-98 про навмисне вбивство В.С.Черевка обвинувачений Я.В.Ше­петковський категорично відмовився від всіх своїх попередніх показань, пояснивши, що всі вони зроблені під тиском слідчих і під присягою підтвердив, що вбивства не скоював.

А що ж народні депутати А.П.Снігач та С.М.Ні­колаєнко?

Андрій Прокопович, як кажуть, палець об палець не вдарив щоб знайти замовника та вбивць свого колишнього помічника-консультанта та першого секретаря райкому КПУ — партії, яка його впродовж тривалого часу забезпечує досить пристойною роботою.

Станіслав Миколайович весь час умовляв дружину В.С.Черевка Наталію Петрівну, педагога за освітою, щоб вона припинила «марний пошук правди», що чоловіка вже ніхто не поверне, а треба думати про доньку Аліну.

З метою зменшення запитань від виборців щодо нерозкритої кримінальної справи № 080121-98 С.М. Ніколаєнко зробив усе щоб до виборів 2002 року Великолепетиський район відійшов до іншого виборчого округу. З 2006 р. взагалі все спростилося — виборцям немає з кого, як спитати.

Залишається виборцю спитати самого себе: «Чи потрібні Україні такі народні депутати, які не можуть захистити не тільки пересічного громадянина, а навіть свого помічника — консультанта?»

Микола Словенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com