Підспуднє єство Федорука

Нещодавно в ЗМІ промайнула інформація про зустріч голови Національної Спілки журналістів України Ігоря Лубченка з бучанським міським головою Анатолієм Федоруком. Останній намагався позиціонуватися у позитивному світлі — як друг журналістики, свободи слова та ін.

Проте ще свіжі спогади зовсім іншого плану про стосунки тоді ще селищного голови з редакцією газети «Бучанські Новини» (з яким я працював близько двох років) — офіційним органом місцевої ради. Аналізуючи їх, доходиш висновку, що вирізні риси характеру та поведінки Федорука — пристосуванство, брехливість та прагнення загрібати жар чужими руками. Це далеко не тільки моя думка, але в Бучі мало хто наважується відверто висловлювати її вголос.

Звісно, в офіційних ситуаціях Федорук має зовсім інший прикид. Так, на зустрічі з колективом редакції «Бучанських Новин» наприкінці 2003 року він на словах з розумінням ставився до проблем та прагнень журналістів. Бучанські газетярі нарікали на свої умови праці та мінімальні зарплати. Федорук з удаваним розумінням обіцяв «вирішити, посприяти, допомогти»… Невдовзі ж вибори (малися на увазі вибори Президента України 2004 року), заспокоював журналістів селищний голова, на них, мовляв, можна буде газетярам добре заробити, рекламуючи різних кандидатів. У мене ще тоді виник сумнів чи вистачить духу в бучанського голови дозволити неупереджено писати про всіх тодішніх претендентів, передусім опозиційного на той час Віктора Ющенка. Тож я вирішив перепитати, чи справді всіх кандидатів можна буде рекламувати? «Всіх», — відповів Федорук.

Власне, нереально було серйозно розраховувати щось заробити на рекламі в газеті, яка мала десь близько двадцяти передплатників. Ще сотню-півтори примірників роздали місцевим депутатам, членам виконкому та працівникам його підрозділів, ветеранам та ін. Більшу ж частину тисячного тиражу здавали на макулатуру. Тим не менше, що називається задля спортивного інтересу, я вирішив перевірити надійність взятого з Федорука слова.

Зробити це було непросто. Адже газету перед виходом у світ носили «на затвердження» селищному голові, або комусь з працівників виконкому. Унаслідок чого частенько через відсутність першого та небажання брати на себе відповідальність останні зривали графік випуску «Бучанських Новин». Неодноразово виникали затримки через те, що доводилося переверстувати газету, якщо бучанському керівництву чимось не сподобався якийсь матеріал.

Та все ж у вересні 2004-го, скориставшись зміною головного редактора й тимчасовою невизначеністю, хто має носити «білки» до селищної ради, я просунув одну «політрекламу» (до речі, стосувалася вона того кандидата, який нині є Президентом України). Тільки одне речення. Аналізуючи програми претендентів на найвищу державну посаду, я написав: «Віктор Ющенко йде на вибори, щоб перемогти».

Після виходу весь тираж «Бучанських Новин» раптово зник з редакції (Федорук постійно тримав у ній «своїх людей») невідомо куди. Не знайшлося бодай одного номера для підшивки. Невдовзі газета взагалі не вийшла у світ. Причина виявилася банальною. Бучанська влада раптово припинила фінансування своєї газети, відтак ні за що було друкувати тираж. Втім, навіть вдавану «демократичну незаангажованість» засновники видання не змогли витримати до кінця. Напередодні другого туру виборів 22 листопада 2004 року приміщення редакції «Бучанських Новин» було зачинено й опечатано.

До речі, цей приклад дуже повчальний з огляду на нинішню підготовку законодавства щодо реформування комунальних ЗМІ. Воно повинне убезпечити місцеві мас-медіа від подібних впливів влади. Бо ж дуже цікава виходить картина. Раніше Кучму та його оточення, а нині Ющенка разом з усіма гілками влади, легше критикувати й викривати, ніж тоді й тепер якихось місцевих князьків на кшталт Федорука та очолюваних ними місцевих рад.

Ці сірячки дуже вміло пристосовуються до навколишнього політичного середовища, терпляче пересиджуючи непевні часи в тепленьких кріслах, аби потім далі «йти в ногу з генеральною лінією» чергової провладної партії. І сміх, і гріх згадати, як після згаданої «політичної паузи», що тривала чотири місяці, бучанська влада відновила випуск своєї газети. 24 січня 2005 року, наступного дня після офіційної інавгурації Ющенка, мені зателефонували з редакції й з діловитим поспіхом почали щось нести на кшталт: «Ну де ж ти пропав?! Пора вже газету видавати!». Наступний номер «Бучанських Новин» вийшов з трьома портретами Ющенка на першій сторінці — наче компенсація за попередні часи замовчування. Мовляв, вибачилися, виправилися… і далі за своє.

На місцевому рівні Федорук і К продовжували гнути «свою лінію» всіма можливими методами й засобами. Перефарбувавшись у провладний помаранчевий колір, вони й далі вели упереджену інформаційну політику щодо своїх опонентів місцевого масштабу, які фактично привели Ющенка до влади. Попри те, що місцеві видання фактично видаються за бюджетні кошти, тобто гроші громади, князьки на кшталт Федорука розпоряджаються ними наче своєю власністю. На жаль, сказане — не якийсь окремий бучанський випадок, а досить типове явище для багатьох місцевих видань нашої країни. Власне, це й спонукало мене створити свою газету, аби зокрема розповісти невтішну правду у цій сфері журналістської діяльності.

Олександр НАКАЗНЕНКО,
засновник, видавець і редактор газети «Зоря Приірпіння»