Молох війни: київський рахунок

Точного підрахунку людських втрат киян у роки нацистської окупації 1941-1943 рр., можливо, ніколи й не буде. Мета цієї короткої розвідки — вкотре нагадати про єврейську частку цих втрат, бо увесь час виникають нові цифри.

За переписом населення 1939 року, в Києві нараховувалося 847 тис. мешканців, з них 26,5% — євреї. 1940 року кількість киян становила 885 тис., на 1941 рік — 930 тис. Якщо взяти той самий відсоток, то на початок війни 1941 року в Києві реально могло бути близько 235 — 246 тис. євреїв. Зупинимося на середній цифрі — 240 тис.

За офіційними радянськими даними, з початком війни близько 200 тис. киян було призвано до лав Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА), а серед них, звісно, мали бути і євреї. Якщо умовно взяти той самий відсоток (26,5%), то на фронт повинні були піти 53 тис. євреїв. Отже, 240 тис. — 53 тис. = 187 тис.

З 1 липня 1941 року, з наближенням фронту, 325 тис. киян евакуювалися на схід. То були кваліфіковані робітники, інженери й техніки київських оборонних промислових підприємств (хто мав від мобілізації «бронь» на випадок війни), відповідальні працівники державних та компартійних установ, представники науки, культури та мистецтва, члени їхніх родин, а також родини командного складу РСЧА та НКВС. Тобто, прийнявши ті самі 26,5%, мало б виїхати 62 тис. євреїв, а залишитися: 187 тис. — 62 тис. = 125 тис.

Але правда полягає в тому, що тоді серед категорій евакуйованих було дуже багато євреїв, набагато більше середньостатистичних 26,5%. Для прикладу: в 1938/1939 навчальному році серед студентів Київського індустріального інституту (згодом — КПІ) було 45,1% євреїв. І ці категорії киян як найбільш поінформовані та далекоглядні, звісно, евакуювалися одними з перших. Дуже багато євреїв (не менше третини!) було в апараті державних, партійних, каральних органів. За підрахунками, 1937 р. понад 60% керівного складу НКВС становили саме євреї.

Біженці із західних областей у Києві не затримувалися, особливо ті, хто вже побував в ешелонах та на шляхах відступу під бомбами: вони намагалися опинитися якомога далі на сході. А то були переважно члени родин командного складу РСЧА, відповідальних працівників державних, партійних, каральних органів. Всі вони прямували вглиб країни.

Неможливо визначити військові та природні втрати мирного населення в той час, оскільки всі реєстраційні книги кладовищ після того, як радянська влада 1941 року залишила міста, було знищено. Ніхто не підраховував кількість в’язнів Лук’янівської тюрми та «тюрподів» НКВС, розстріляних при відступі. Ніхто не назве кількості покинутих та померлих у шпиталях поранених військовослужбовців.

Отже, на момент вступу німецьких окупантів (19 вересня 1941 року) в залишеному напризволяще Києві могло перебувати близько 400 тис. мешканців. Але кількість євреїв вже не становила 26,5% загальної чисельності киян, а була значно меншою. Це невдовзі ось як підтвердилося.

У перші ж дні окупації Києва почалися акції саботажу (виведення з ладу водогону, електропостачання тощо), вчинені радянськими підпільниками. За ці дії нацисти почали розстрілювати саме євреїв.

До киян уже дійшли чутки, що в раніше окупованому Фастові німці розстріляли всіх євреїв.

Ще 24 липня нацисти розстріляли євреїв окупованої Шепетівки, потім — Бердичева, Вінниці. 11 вересня штаб Айнзацгрупи «Ц» повідомив у Берлін, що в Кам’янці-Подільському ними розстріляно 23 тис.600 євреїв (серед них 14 — 16 тис. депортованих сюди угорських євреїв).

Усе це передувало трагедії Бабиного Яру — безсумнівно, заздалегідь спланованої, але неофіційно трактованої як акт помсти окупантів за диверсії більшовицького підпілля, передусім грандіозне знищення Хрещатика, яке розпочалося 24 вересня 1941 року. Відомо, що цю акцію підготовлено і здійснено органами НКВС та 37-ї армії винятково з політичних міркувань. Євреї до неї були абсолютно непричетні, про що знали й поінформовані окупанти. Але такі чутки поширювалися на обивательському рівні.

28 вересня Айнзацгрупа «Ц», що спадкоємно розташувалася в будинку НКВС (колишній Інститут шляхетних дівчат) на вулиці Інститутській, 5, повідомила з Києва, що «… тут мешкає приблизно 150 тис. євреїв. Досі не уявлялося можливим перевірити цю цифру. Під час першої акції проведено 1 тис. 600 арештів; вжито заходів для встановлення чисельності єврейського населення. Заплановано ліквідувати щонайменше 50 тис. євреїв».

Того ж дня газета «Українське слово» вмістила статтю німецького військового кореспондента Віллі Елерса, де, крім усього, були такі рядки: «Усі багаті жиди повтікали й полишили сотні тисяч своїх одноплемінників. Вони ходять тепер, як духи вулицями і намагаються вичитати на наших обличчях, чи буде для них якесь милосердя».

Настав трагічний день — понеділок 29 вересня 1941 року, початок масових розстрілів євреїв у Києві.

2 жовтня Айнзацгрупа «Ц» доповіла в Берлін, що «зондеркоманда 4а у взаємодії зі штабом Айнзацгрупи та двома підрозділами поліційного полку (групи армій) «Південь» стратила 33 тис.771 єврея в Києві 29 — 30 вересня 1941 року».

Загальновідомо, що серед розстріляних у ті два дні були не тільки євреї, а й члени їхніх родин (українці, росіяни, представники інших національностей), діти від цих змішаних шлюбів. Такі шлюби стали досить поширеним явищем у радянський час. Встановити справжню кількість етнічних євреїв, які загинули в ці перші два дні, не можливо, але те, що їх було менше, ніж 33 тис.771 — беззаперечно!

Окремих євреїв, які не з’явилися за розпорядженням окупантів 29 вересня, розстрілювали 1, 2, 8, 11 жовтня 1941 року. Все ті ж сили поліційного полку «Південь». Таким чином, ще близько 3.000 євреїв було розстріляно в першій половині жовтня зондеркомандою 5. Взимку 1941-1942 рр. від її рук загинуло ще кількасот євреїв.

5 жовтня 1941 року уповноважений нацистського міністерства окупованих східних областей при групі армій «Південь» гауптман Ганс Кох повідомляв: «…пожежа Києва 24 — 29 вересня 1941 р. знищила власне центр міста, тобто найкращу й величнішу його частину — з двома найбільшими готелями, поштамтом, радіоцентром, телеграфом та кількома універмагами. Пожежею охоплено до 2 кв. км, без даху над головою залишилося близько 50 тис. людей; вони сяк-так розміщуються в покинутих помешканнях. Як покарання за явний саботаж 29–30 вересня знищено євреїв міста, загалом (за свідченням оперативної команди СС) близько 35 тис. людей, половина з них — жінки.

7 жовтня штаб Айнзацгрупи «Ц» повідомив з Києва, що «…замкнені порожні помешкання, які не згоріли і не пошкоджені, передано в розпорядження населення. Ця кількість помешкань стала доступною через ліквідацію близько 36 тис. євреїв 29 та 30 вересня 1941 року. Потребу в житлі для бездомних гарантовано та забезпечено…» У тому ж донесенні штаб Айнзацгрупи «Ц» підтвердив, що 29-30 вересня зондеркоманда 4а під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля, посилена 45-м та 303-м батальйонами поліційного полку «Південь», розстріляла в Києві 33 тис.771 єврея.

Відомо, що, крім цивільного населення, в Бабиному Яру 28, 29, 30 вересня та 1, 2, 3 жовтня 1941 року розстріляли до 3 тис. євреїв — військовополонених, доставлених туди з концтабору на вулиці Керосинній.

12 жовтня штаб Айнзацгрупи «Ц» повідомляв, що на той час «загальна чисельність страчених зондеркомандою 4а перевищила 51 тис. Крім спеціальної акції в Києві 28-29 вересня, для якої було виділено дві команди поліційного полку «Південь», всі інші страти ця зондеркоманда до цього часу здійснила без будь-чиєї допомоги. Страчені особи — переважно євреї та незначна кількість політ­працівників, а також саботажники та грабіжники». Але ці 51 тис. не тільки кияни!

Принагідно нагадаймо, що «…поліційний батальйон 45 був зведеним батальйоном, сформованим з молодих поліцаїв та поліцаїв-резервістів, ремобілізованих під час війни. Він складався з німців з різних місцевостей, з великою часткою судетських німців — етнічних німців, які мешкали в колишній Чехословаччині».

Перша інформація про масове вбивство євреїв у Києві надійшла на Захід через радіограму №346КК, датовану 13 листопада 1941 року і передану зі Львівщини польським підпільником на псевдо Краков’як. 18 листопада ця радіограма надійшла зі Стамбулу від агента чи радіопередавача «819 Selim» до Лондона, де тоді перебував польський уряд в екзилі. Називалася кількість страчених євреїв — 35 тис.

Залишається таємницею: звідки надходила інформація про кількість загиблих?

26 листопада 1941 року в московській газеті «Красная звезда» — центральному органі Народного комісаріату оборони Союзу РСР — з‘явилася стаття власного кореспондента цієї газети майора П.Степаненка «Что происходит в Киеве». Саме тоді було оприлюднено й перші цифри (мовою оригіналу): «Вырвавшиеся из Киева советские граждане сообщают о страшной резне и погромах, учиненных здесь немецкими захватчиками. Таких погромов история еще не знала. За немногие дни убито и растерзано 52.000 мужчин, женщин, стариков и детей. Это — не только евреи. Палачи из гестапо беспощадно расправляются со всеми украинцами и русскими, чем-то доказавшими свою преданность советской власти, стахановцами, членами Осоавиахима и МОПР’а, даже активистами жилкоопов, — со всеми, кто чем-нибудь не понравился любому немцу».

Так само залишається таємницею: звідки ця інформація? Але в радянські часи будь-яка публікація в центральній пресі вважалася не просто достовірною, а набувала значення документа. Тому в офіційній ноті народного комісара (міністра) закордонних справ СРСР В.Молотова від 6 січня 1942 року вже повідомлялося, що в Києві «за кілька днів німецькі бандити вбили та замучили 52 тис. чоловіків, жінок, старих та дітей, безжально розправляючись з усіма українцями, росіянами, євреями, які чимось виявили свою відданість радянській владі». Ця нота фігурувала й на Нюрнберзькому процесі.

Угорський історик Нандор Феттіх, перебуваючи в Києві в грудні 1941–січні 1942 р., в своєму щоденнику називає число загиблих у місті євреїв (зі слів тих німців, з ким спілкувався) — 45 тис.

Згідно з довідкою Центрального штабу партизанського руху «О положении в городе Киеве и районах Киевской области» на 10 жовтня 1942 року, восени 1941 року в Києві розстріляно близько 40 тис.

Але через рік після трагедії у Бабиному Яру відомий публіцист Ілля Еренбург вже писав, що німці «у Бабиному Яру розстріляли п’ятдесят п’ять тисяч киян».

Спробуймо уточнити реально можливу кількість загиблих євреїв, просто порівняти втрати киян. Від початку окупації на долю сотень тисяч простих мешканців міста випали суворі випробування: смерть від голоду, холоду й злиднів, розстріли заручників за дії підпільників, розстріли за безліч провин, як-от за порушення комендантської години. У лютому 1942 року почалася депортація десятків тисяч молодих киян на примусові роботи до Німеччини. На 1 квітня 1942 року, за даними Київської міської управи, в місті нараховувалося 352 тис. 139 мешканців, з них: українців 281,6 тис. (80%), росіян — 50,3 тис. (14,2 %), поляків — 7,9 тис. (2,2 %) і 20 євреїв (sic!).

Порівнюючи цю чисельність киян з тією, що могла бути на момент вступу окупантів півроку тому, матимемо втрату близько 48 тис. людей. Сюди входять і ті 39-40 тис. євреїв, які загинули в Бабиному Яру восени 1941 року. Саме ця кількість, на думку відомого дослідника Голокосту Олександра Круглова, реальна, виважена.

На 1 жовтня 1942 р. кількість мешканців Києва становила 304,6 тис. За півроку 47,6 тис. депортованих до Німеччини страчено або померлі власною смертю. Але це вже не євреї.

За офіційними даними, у визволеному від окупантів Києві на 30 листопада 1943 р. нараховувалося 180 тис. мешканців. Отже, за другий рік окупації втрачено 123,4 тис. киян — депортовано, страчено, померли власною смертю. Серед депортованих до кінця окупації неабияку частку становили вже ті, хто їхав добровільно — то були кияни, які в той чи інший спосіб співпрацювали з окупантами, а з наближенням фронту подалися на Захід. Це, звісно, також були не євреї.

Але незабаром почалася совєтська міфотворчість.

Другого дня після визволення Києва від німецьких окупантів, 7 листопада 1943 року, військовий кореспондент газети «Правда» Я.Макаренко телеграфував: «У Києві німці знищили величезну кількість мирних мешканців. Одних розстріляли, других повісили, третіх згноїли в тюрмах. Тільки 1941 року німецькі людожери знищили понад 85 тис. людей».

Запрошені до Києва союзники — американські кореспонденти — зі слів київських представників влади повідомили на весь світ сенсаційну новину: «Німці у вересні 1941 року розстріляли 50 — 80 тис. київських євреїв — чоловіків, жінок, дітей».

1944 року Надзвичайна державна комісія з встановлення та розслідування злочинів, скоєних німецько-фашистськими загарбниками в Києві, повідомила, що, «…за неповними даними, в Києві замучено, розстріляно й отруєно в »душогубках» понад 195 тис. радянських громадян, зокрема:

1. У Бабиному Яру понад 100 тис. чоловіків, жінок, дітей та старих.

2. У Дарниці — понад 68 тис. радянських військовополонених та мирних громадян.

3. У протитанковому рову, біля Сирецького табору та на самій території табору — понад 25 тис. радянських мирних громадян та військовополонених.

4. На території Кирилівської лікарні 800 психічнохворих.

5. На терені Києво-Печерської лаври — близько 500 мирних громадян.

6. На Лук’янівському кладовищі — 400 мирних громадян».

З часом кількість євреїв, загиблих під час нацистської окупації Києва, постійно «зростала», в деяких публікаціях і виступах, сягаючи нереальних цифр. Дійшло вже до 300 тис., і дуже прикро, що цю цифру оприлюднено в досить солідному виданні, та ще й з таємничим посиланням «за деякими джерелами», які, втім, не названо! Одним з таких «джерел» могла стати лекція відомого журналіста Віталія Коротича, прочитана 23 квітня 1990 року в Канадському інституті внутрішніх справ у Торонто — про це згадується в публікації Марека Вольського, здійсненій Польським історичним товариством у жовтні 1991 р. та присвяченій саме проблемі «розкручування» кількості жертв Бабиного Яру. На превеликий жаль, і досі тривають спроби «не помічати» значно більші втрати киян не євреївської національності. Відомо, що дехто намагався зробити з трагедії Бабиного Яру символ страждань лише однієї нації, фактично зневажаючи загальнолюдський біль представників інших націй.

Всі наведені цифри й міркування не можуть претендувати на остаточність. Йдеться лише про наші знання з цього приводу на цей час, тобто середину 2007 року.

Підсумовуючи, нагадаймо вислів Анатолія Кузнєцова з останньої редакції роману-документа «Бабин Яр»: «Всі офіційні цифри — умовні, їх змінюють залежно від ситуації». Але наразі зупинимося на досить виваженій та реальній кількості загиблих під час нацистської окупації київських євреїв — близько 40 тис. Та не забуваймо про загальну кількість киян, чиє життя забрала Друга світова війна: понад 120 тис., за найскромнішими підрахунками. Пам’ять усіх священна. І не варто виокремлювати когось за суто національною ознакою. Така винятковість, як свідчить багатовікова історія — особливо ХХ століття! — до добра не доводить. А Бабин Яр — ще відомого дослідника Голокосту раз нагадаймо! — спільна, братська могила усіх жертв нацизму! Шануймося!

Дмитро Малаков,
заст. директора з наукової роботи
Музею історії Києва