Епатаж як засіб політичної кар’єри

Міфообраз і епатаж... Епатаж, провокація, скандал — це гарантований спосіб стати впізнаваним, здобути увагу мас-медіа і широкого загалу до своєї персони. Однак така публічність не кожному по силах. Зазвичай дієвість епатажу довготривала, проте ця довготривалість різна, бо залежить і від випадку, і від самого героя. Часом достатньо одного видовищного вчинку, аби «записатися» на сторінки історії. Однак якщо герой не виправдає сподівань публіки, вона поступово забуватиме його і він втратить свою впізнаваність.

З погляду психології, ефективність провокації і епатажу грунтується на публічному гвалтуванні культурних норм і традиційних настанов суспіль­ства. Сторонній спостерігач підсвідомо-вимушено захищає свої уявлення. В цей час він сам мимоволі аж надто активно сприймає повідомлення, внутрішньо погоджуючись чи не погоджуючись з тим, що відбувається.

В основі скандалу — ціннісний конфлікт, який стає надбанням широкої аудиторії лише у разі його висвітлення у традиційних засобах масової інформації та іnternet-media, чи набуття поширення у зоні неформальної комунікації — у вигляді чуток, поголосу, анекдотів чи приказок.

Політики та/чи їхні політтехнологи інколи, а буває, й постійно, вдаються до епатажу. Завжди це спектакль, витончено зрежисований перфоменс, лицедійство одного чи кількох акторів, найважливішим моментом якого є чітке усвідомлення психології аудиторії, яка піддається впливу. Такий генералізований посил суспільній свідомості має бути детально прорахованим. Імпровізації вдаються лише винятковим особистостям, та й то в межах обраної стратегії.

Яскравим прикладом політичного епатажу є віце-спікер російської Думи, лідер Ліберально-демократичної партії Росії Володимир Жириновський. Однак мало хто знає, що з ним «активно дружив» психотерапевт Анатолій Кашпіровський, а за маскою лицедійства ховається розважливий і проникливий розум.

До епатажу як політтех­нологічного інструментарію у нас, в Україні, вдавалися багато політиків. Ефективно його, на певному проміжку часу використовував нинішній міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Нестор Шуфрич, якому з моменту набуття посади довелося терміново корегувати міфообраз. З новим міфоіміджем він досі не визначився і, радше, не визначиться.

Природні здібності до епатажу, безумовно, характерні для Михайла Бродського. Йому тривалий час і доволі успішно вдавалося використовувати свої особисті якості (зовнішні дані, особливості мовлення) для створення образу політика, який відрізняється від інших.

Певний застій спіткав Михайла Юрійовича з моменту набуття членства у Політраді партії «ВО «Батьківщина». Харизма Юлії Володимирівни піддала сумніву концепт епатажного політика Михайла Бродського. Випробовування йому далися важко, і від гріха подалі він вирішив податися геть від Юлії Тимошенко, створивши Партію вільних демократів. Так і повинно було статися, навіть тому, що і Юлію Тимошенко, і Михайла Бродського політиками зробили камери СІЗО, однак ті часи були іншими, як і підстави для затримання цих політиків.

Соціально-психологічний зміст феномену епатажної поведінки Михайла Бродського обумовлюється вибором стереотипу поведінки, найбільш інтуїтивно близької його внутрішнім відчуттям і переживанням, який є важливим механізмом психологічного захисту особистості для збереження уявної цільності натури.

Така модель поведінки — результатм різких поворотів його долі, які закріпили епатування як спосіб публічного спілкування, що дає змогу «застовпити» собі особливе місце у референтній групі, а згодом — і у соціумі загалом.

У процесі становлення особистості, напевне, маленький Міша зіштовхнувся з проблемами великого й агресивного світу, які, здавалося йому, неможливо вирішити. Через тривале перебування в такій ситуації порушилася емоційно-вольова сфера, відбулося формування невротичної особистості зі стійким відчуттям власної провини.

З часом періодичне загострення відчуття власної провини, страх був підкоритися сильній особистості, проте механізми психологічного захисту спрямувалися на ідентифікацію — уподібнення їй. Особистий досвід позиціювання у референтній групі підтверджує, на його погляд, правильність вибору моделі поведінки. Відтак боротьбу з самим собою він переносить на боротьбу з цілим світом.

З цього моменту Михайло Бродський бачить себе лише у групі, але завжди залишається «окремою бойовою одиницею». Тепер він не тільки має проблеми зі своїми емоціями, з контролем над поведінкою, а й вирізняється неспроможністю підкорятися. Він не тільки не може скоритися волі групи, а й недостатньо вільний, аби утвердити власну волю. Михайло Бродський не може досягти позитивної ідентифікації з групою і не може залишитися без сторонньої допомоги, позаяк обтяжений почуттям неповноцінності і провини.

Його, як і лідерку БЮТ, вирізняє безмежний егоцентризм, ненаситна жадоба постійної уваги до своєї персони, захоплення, подив, співчуття (однак не жалість). На гірший випадок він готовий прийняти обурення чи ненависть на свою адресу, але не байдужість. Всі інші якості живляться цією рисою. Йому властиві фантазерство і, так би мовити, напівправда як прикраса своєї персони. Це зовсім не означає, що різати правду-матку не в його стилі.

Цьому політикові подобається театральність, водночас він побоюється бути звинувачуваним у нещирості, як і свого стану, коли емоції беруть гору над здоровим глуздом. Однак, хоча, входячи в раж, Михайло Бродський і стає несамовитим, агресивним, не здатним контролювати свої вчинки, дії, проте така поведінка є засобом вирішення ситуації, отримання задоволення від самої перепалки і приниження іншого.

Бродський вельми винахідливий. У нього надзвичайно розвинута інтуїція. Усі його опоненти добре знають, що вступати з ним у відкриту сутичку вкрай небезпечно, адже його реакція миттєва. Що брутальніший його співрозмовник, то зручніший він для Михайла. Тоді як культурний рівень опонента може тиснути на нього.

У Михайла Бродського живий, але неметодичний розум, імпульсивна, нервова і мінлива активність. Усе нове, незрозуміле стає спокусливим для такого типу характеру. Людина, яка постійно перебуває у пошуку нових сильних і навіть шалених відчуттів. Віртуоз в питанні епатування публіки, який намагається вразити, приголомшити своєю незвичною поведінкою, скандальними витівками, порушенням загальноприйнятих норм і правил поведінки. Таким чином він апелює до емоційної сфери особистості, аудиторії, суспільної свідомості. Розрахунок простий — звернення до емоцій не потребує жодного раціонального обгрунтування своїх аргументів, до того ж будь-які образи, пов’язані із сильними емоціями, добре запам’ятовує публіка.

Вільному демократові Бродському ще не раз доведеться зіткнутися з Тимошенко, хоча Юля Володимирівна, на відміну від нього, уникатиме публічних протистоянь. Зовсім іншого слід чекати Михайлу Юрійовичу на терені боротьби за Київ, де проти нього постане інший політичний паяц — Юрій Віталійович. Навіть якщо вони і змовлятимуться між собою проти Леоніда Черновецького, їхній союз буде тимчасовим.

Епатаж — скандал — популярність. Однак, як на мене, все ж слід пам’ятати, що якась частина скандалу повсякчас залишається у тіні, і у тіні завжди залишається сутність самого скандаліста.