Труять, як щурів…

Нині, в передвиборний час, у всій державі майже всі політики, незалежно від партійної належності, говорять про національні інтереси України, про проблеми державотворення, про захист прав простих українців, ну й, звичайно ж, про національну безпеку. Чути ці голоси і у нас, на Львівщині.

Але, на жаль, далі слів справа не йде — українці як були упослідженими та гнобленими на своїй землі, так і залишаються такими на шістнадцятому році «незалежності». Особливо гостро це відчувається в нашому регіоні, який завжди був у авангарді в національно-визвольних процесах.

Прикладів безліч: це і приховане масове безробіття (і як наслідок, виїзд мільйонів галичан за кордон у пошуках кращої долі); і панування в інформаційному просторі іноземної, передусім російськомовної, псевдокультури; і постійне, нічим невиправдане зростання цін на всі товари; і активізація діяльності різноманітних сект (особливо так званих Свідків Єгови); і окупація економіки, передусім російськими імперськими корпораціями.

Останнім часом до всіх цих проблем додалися й екологічні. Буквально кілька днів тому російська фірма, яка транспортувала із Казахстану цистерни з отруйним жовтим фосфором, спричинила техногенну катастрофу, яка накрила ледь не половину нашої області.

Все це дає конкретну уяву про безпеку української нації «на нашій, не своїй землі» (Т.Шевчен­ко).

Але є ще один цікавий аспект цієї концептуальної проблеми власне для Львова.

Всі ми, мешканці міста Лева, чудово пам’ятаємо трагедію на Скнилівському летовищі, але й уявити не можемо, що під самим боком маємо страшної сили міну уповільненої дії. Йдеться про Львівський хімічний завод.

Це підприємство вже десятки років робить гроші з повітря в прямому сенсі цього слова. І якщо раніше фінансові прибутки йшли в імперську казну, то після зруйнування совдепії цей завод, як і тисячі інших промислових об’єктів, було штучно доведено до банкрутства, і колишні одіозні партократи, які представляли тут окупаційний режим, «прихватизували» його за безцінь.

У цей же час так званого перерозподілу власності по всіх західноукраїнських областях групи діл­ків продали за кордон все аналогічне промислове обладнання, а що не продали — те вивели з ладу. Було проведено майже досконалу спецоперацію. Так ЛХЗ став монополістом з виробництва технічних газів на всій Галичині, Волині, Буковині, Закарпатті, а також на Хмельниччині. Тобто якщо господарі заводу захочуть зупинити виробництво, вони можуть поставити на коліна всю промисловість Західної України, передусім високотехнологічну (наприклад, Львівський ламповий завод «Іскра», Львівський автобусний завод, колишній завод «Електрон» тощо).

Є ще кілька цікавих аспектів.

Перший. Керівництво Львівським хімічним заводом взяв на себе яскравий представник колишнього режиму, колишній парторг, присланий до Львова зміцнювати совєтську владу — Бобришов Анатолій Нікітіч.

Отримавши, певно, від своїх господарів «гроші партії» і скупивши за безцінь акції підприємства, він став його фактичним власником. До того ж, звичайно, «русскій гаспадін» Бобришов не міг бути просто директором заводу. За всі роки незалежної держави, він, маючи у своїх кишенях вкрадені у простих українців гроші, цілеспрямовано фінансував різні антиукраїнські проекти. Спочатку, очоливши «русскіє общіни», ставши «прєдсєдатєлєм конгреса русскіх общін і організацій западних областєй Украіни» та старостою «русской общіни Львовской області», він виділяв ресурси для діяльності цієї, контрольованої Москвою, структури. Потім переключився на фінансування спадкоємиці КПСС — комуністичної партії Симоненка. Тепер же, отримавши чергову вказівку, фінансує Партію регіонів.

А ми всі голови ламаємо: «І чого це в державі не відбулося жодних позитивних зрушень?» А тому, що всілякі бобришови й такі, як він, заслані Москвою «козачки», і тоді мали реальні важелі впливу на суспільно-політичну ситуацію в Україні, і нині. І якщо на їхньому пануванні раз і назавжди не поставити хрест, то так і триватиме геноцид української нації.

Другий аспект. Львівський хімічний завод понад 80 відсотків своїх оборудок здійснює «у тіні» через закабалені і застрашені «еспешки». Щомісяця «чорним налом» гаспадін Бобришов кладе у свої бездонні кишені гроші, які мали б піти на зарплати лікарям і вчителям, на пенсії тим, які своїми мозолистими руками, своїм потом і кров’ю намагалися збудувати нащадкам краще життя, а отримали безпросвітну жебрацьку старість.

Також штучно завищена ціна на технічні гази автоматично впливає на собівартість українських товарів, а отже, безпосередньо б’є по кишенях простих людей. Невже ми з вами, нащадки січових стрільців, воїнів УВО-ОУН-УПА, й надалі миритимемося з тим, що нас, як безмовне бидло, використовують у своїх злодійсько-антидержавних інтересах всілякі новоявлені пахани, які знають одне: якомога більше вкрасти у народу і щонайдошкульніше нашкодити державі, щоб її повноправні господарі — українці, — втративши віру у власні сили, у можливість мати свою, а не нічийну державу?

Аспект третій. Техногенна небезпечність ЛХЗ. Одна тонна рідкого кисню в еквіваленті дорівнює дві з половиною тонни тротилу. Завод же має на своїй території в середньому сорок тонн кисню. Один кисневий балон у випадку його вибуху в еквіваленті прирівнюється одній авіаційній бомбі. Уявімо на мить, як десятки тонн рідкого кисню у цистернах, тисячі кисневих балонів через якісь непередбачені, або передбачені ворогами України, обставини вибухнуть… Практично весь Сихівський масив, а то й половина стародавнього міста перетвориться в руїну, загинуть десятки тисяч львів’ян. Чи можна не передбачати такий варіант? Звісно, ні! Тим більше, що, знову ж таки, керує стратегічним техногенно-небезпечним виробництвом — Бобришов Анатолій Нікітіч.

Ми порушили тільки кілька, на наш погляд, найважливіших питань, які безпосередньо пов’язують діяльність Бобришова на посаді директора Львівського хімічного заводу з питаннями національної безпеки та захисту українських національних інтересів.

Ми чудово усвідомлюємо: належність Бобришова до російської національної меншини Львова не означає, що всі росіяни є такими, як він. Ми пам’ятаємо, як совєтські спецслужби намагалися наприкінці 80-х — початку 90-х у нас, на Львівщині, використати російську меншину для розпалювання міжнаціонального конфлікту. Але їм це не вдалося, бо більшість росіян підтримали боротьбу українців за державну незалежність України. Сподіваємося, так буде й надалі.

Настає час, коли всі ми маємо згуртуватися задля боротьби за краще майбутнє нашої нації! Тільки самоорганізація громади дасть надію всім нам на вільний розвиток держави!

Ми звертаємося, мабуть, до єдиної державної спецслужби — Служби безпеки України — із закликом розпочати розслідування злочинної діяльності Бобришова та допомогти українському народові встановити справедливість! Ми звертаємося до міської та обласної влади з вимогою провести реприватизацію Львівського хімічного заводу та повернути це стратегічне, прибуткове підприємство у власність держави з подальшим перенесенням його виробничих потужностей за межі міста, аби убезпечити львів’ян від можливих диверсій та техногенних катастроф!

Виступимо єдиним фронтом у боротьбі за права українців!

Слава Україні!