Уроки Конституції для її гаранта, або П’ять законних підстав для визнання недійсними результатів виборів — 2006

Якби у Книгу рекордів України заносилися най­більш вживані слова, то рекордсменом було б не «мати», не «батько», не «хліб», не «мир», не долар» і навіть не якийсь загальновживаний матюк.

Першість розділили б «вибори» та «Конституція», які протягом останнього пів­року постійно на язику і на слуху не лише у політиків, а практично у кожного громадянина України. І одне, й інше мусолять на всі лади з приводу і без приводу на радіо й по телебаченню, в газетах і навіть у далеких від політики побутових розмовах. Причому політики, які люблять розмахувати Конституцією, як дурень писаною торбою, заявляючи, що до останнього подиху захищатимуть її дух і букву, аби не допустити позачергових виборів, трактують Основний Закон держави кожен на свій лад. Як кому заманеться.

А що ж насправді говорить Конституція, скажімо, про вибори? Це запитання я поставив перед собою, коли випало готувати матеріал для чергового номера газети. Саме професійна звичка ніщо не сприймати на віру, змусила перечитати Основний Закон, який дивився востаннє, коли чотири роки тому готувався складати іспит на посаду державного службовця. То що ж говорить Конституція?

Стаття 38. «...Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

Стаття 76. «...Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не знята у встановленому законом порядку».

І все! Жодних інших обмежень!

А що ж говорить закон «Про вибори народних депутатів України»? У статті 3 Загальних положень читаємо: «Вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі (далі загальнодержавний округ) за виборчими списками кандидатів у депутати (далі виборчі списки) від політичних партій, виборчих блоків політичних партій (далі партії (блоки)».

Якби ж то йшлося про політичні партії європейського типу, які дбають по інтереси своїх виборців! Але ж у нас партії — це щось із кримінально-детективного жанру. Ще зовсім недавно так називалися невеличкі групки людей, об’єднані задля задоволення амбіцій своїх вождів. Тепер же такі диванні партії залишилися поза парламентом. А більшість тих, що потрапили до нього на останніх виборах, можна охарактеризувати як кримінально-олігархічні угруповання, об’єднані спільними корупційно-бізнесовими інтересами. І в депутати їхні вожді йдуть не для того, щоб дбати про наші з вами інтереси, а щоб заховатися від кримінальної відповідальності за вже скоєне. А ще — щоб продовжувати безперешкодно грабувати народ і державу. З огляду на сказане стає зрозуміло, що наші законодавці, які у 2005 році готували і ухвалювали зміни до закону про вибори, нахабно проігнорували Конституцію, прагнучи пожиттєво закріпити за собою й своїми нащадками право безроздільно керувати нами і нашою державою.

Але погодьтеся, що не дурень вигадав анекдот-загадку: «Чи може син полковника дослужитися до генерала, якщо у генерала є свій син?». Так само й у політиці. Навіть найпоряднішому, найталановитішому і наймудрішому громадянину, який захоче йти в політику, навряд чи вдасться викарапкатися з низів на вершину владної піраміди у потужній достатньо структурованій партії, якщо у кожного з її вождів є власні діти. Тож годі й сподіватися, що пересічний партієць зможе дослужитися до мандата народного депутата. У найкращому випадку йому світить депутатство у сільській чи районній раді. Адже діти, яким гарантовані кращі місця у виборчих списках, є і у тамтешніх депутатів. Що ж до позапартійних, чиї права декларують 38-а та 76-а статті Основного Закону, які не допускають жодних обмежень у праві громадянина бути обраним ні за приналежністю до тієї чи іншої політичної партії, ані з будь-яких інших причин, крім пункту про судимість у статті 76, то нас взагалі обдурили і обікрали. Цю думку підтверджує і стаття 24 Конституції, де прямо наголошено, що «...не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Зрозуміло, що за відсутності Конституційного суду (нагадаю, що більше року Верховна Рада четвертого скликання робила все, що в її силах, аби не привести до присяги суддів Конституційного суду, аби ті не скасували так нахабно «протягнуту в пакеті» конституційну реформу), не було правочинного ограну, здатного здійснити експертизу сумнівного закону про вибори. Правда, існував, та й нині існує, інститут Президента. Але Віктор Андрійович чи то не читав Конституції, гарантом якої ми його обрали, чи аж занадто довірився зацікавленим у приватизації найвагомішої частини наших виборчих прав «любим друзям», які підсунули йому на підпис негодний документ, тільки замість того, щоб звернути увагу на неузгодженість цього закону з вже цитованими статтями Конституції, він «підмахнув те, що підсунули». Тим самим Президент дав добро на неправі і несправедливі вибори, де партійну еліту обирають у владу, а ми, тобто, Господи прости, бидло, наділені лише правом один раз на п’ять років обрати собі нових чи старих панів.

Тут доречно нагадати й інші положення Конституції, які проігнорував законодавець, а слідом за ним і гарант. У третьому абзаці статті 22 сказано, що «...при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». У нашому ж випадку права громадян урізані вдвічі. Хоча поняття обирати і бути обраним зовсім не рівнозначні. Я б, наприклад, запропонував віддати політичним партіям право обирати, а позапартійним — бути обраними. Як ви на це, панове, політики? А Ви, пане Президенте?

Лише сліпий не побачить, що закон про вибори грубо порушує наші з вами виборчі права, які гарантує громадянам Конституція України. Отже, Президент України, якщо він справді є гарантом Конституції, у чому я особисто поки що не сумніваюся, повинен виправити свою помилку. Тобто негайно скасувати злочинний закон, а результати виборів 2006 року, які відбулися на його основі, оголосити недійсними. Наступним кроком має бути розпуск рад усіх рівнів, денонсація усіх їхніх рішень (особливо тих, що стосуються тотального пограбування народу через безпідставне завищення комунальних тарифів, дерибану землі та прихватизації), і проведення не позачергових, а цілком законних чергових виборів. Оскільки обрана незаконним шляхом Верховна Рада, на додачу вже розпущена трьома Указами Президента, не має права писати та ухвалювати новий виборчий закон, пропоную провести ці вибори за законом, на підставі якого ми обирали владу у 2002 році. Це буде єдиним законним виходом з політичного глухого кута, в який загнали країну ласі до грошей і влади політики.

Якщо ж усе сказане вище вас не переконало, пропоную звернути увагу на статтю 8 Основного Закону, де сказано: «...Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

То що, співгромадяни? Може, спробуємо перевірити?