Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ

Апостолам заповідано нести світові Благу Вість. Та Ісус Христос посилав своїх учнів до людей «як овець поміж вовків», а діячі з хрестом у руках часто самі ставали лютими хижаками, нищачи культуру і життя племен, яких християнізували. Свідчення того — доля американських індіян — жертв не тільки професійних завойовників, а й проповідників, які зі словами милосердя на устах чинили зло. Знає історія й світлі образи справжніх місіонерів. Українець Агапій Гончаренко — один з них.

Козак у рясі

Колоритних постатей, чия доля була пов’язана з церковними чи монастирськими стінами, у нашій минувшині не бракує. Чого вартий хоча б Федір Мелес, якого 1762 року заслали до одного з тамбовських монастирів. Тамтешні звичаї покірливішим цього чоловіка не зробили, зате так надокучили, що він вирішив якнайшвидше втекти на Батьківщину. А що шляху крізь сибірську тайгу не знав, то сконструював літальний апарат — з висушених дерев’яних планок і пташиних пер. Піднявшись на дах своєї в’язниці, вдягнув той витвір на руки і рвонув у височінь слідом за зграєю голубів, яких любив годувати. Мабуть, цей Ікар встиг трохи поширяти, доки упав на землю, бо ж очевидці залишили нам спогади, де запевняли, що до України він міг би «скоро прилетіти, коли б сприятливий вітер настав через день, не більше». Як не згадати одну з найпопулярніших народних пісень? Не повіяв на Вкраїну вітер...

А ось перед нами фотографія закутаної в хутра людини з мужнім обличчям типового першопрохідника, який крізь полярну ніч пробивається до чукотського чи алеутського селища. Під хутром — чернеча ряса... Це — Агапій Гончаренко, місіонер-доброволець, найбільш відомий як творець англомовної Шевченкіани, на жаль, більше за межами України, ніж на рідній землі. Його біографії стачило б на серію гостросюжетних романів...

Народився Агапій, хрещений Андрієм, 30 серпня 1838 року на Київщині в родині священика. Його дід Герасим, родом із Кам’янки, пишався тим, що вони — вільні козаки, і закликав онука завжди про те пам’ятати. «Ця річ глибоко запала в мою душу, я її добре заховав, і ніколи не полузив її», — напише згодом Агапій у своїх «Споминках». І справді, внутрішній свободі цієї людини не можна не дивуватися: не визнавав жодних догм, окрім внутрішнього закону. З дитинства був надзвичайно допитливим і обдарованим. На пасіці свого батька, коли стеріг бджіл, напам’ять «лепетав» увесь Псалтир і чотири Євангелія. По закінченні курсу навчання в Київській семінарії став монахом Києво-Печерської лаври. Мав шістнадцять років, коли його, з огляду на знання та красномовство, послали до Греції ієродияконом до Атенської посольської церкви. То був час, коли Європою ширився рух за національне самоусвідомлення.

Греція після кривавої семилітньої війни вийшла зі складу Оттоманської імперії, і її приклад надихнув волелюбні сили інших залежних народів, зокрема Польщі. У далеке, здавалося б, від політики церковне середовище потрапляють «Дзвін» і «Полярна зірка» Герцена та Огарьова; чернець Агапій із захватом читає їх, а потім і починає надсилати туди власні статті. Природно, що людина такого роду інтересів потрапляє в поле зору політичної поліції. Російський консул люб’язно запрошує юного отця на корабель буцімто на врочистий обід, а там його заарештовують і запроторюють до Константинопольської в’язниці. Чекати подальшого розвитку подій у своєму буремному житті Агапій не збирається: виривається на волю і 4 березня 1858 року з’являється в Лондоні. Якої вдачі був цей чоловік і які погляди сповідував, можна судити знову ж таки з його «Споминків»: побачили світ, підготовлені видавництвом «Варта» й Всеукраїнським благодійним фондом імені Петра Калнишевського в серії Військово-патріотична література. «Я думав: ми всі вийшли у світ єдиною дорогою й одійдемо єдиною же дорогою. Всякий чоловік повинен працювати на своє життя, і рівномірно обмінюватися з братом другою працею, щоб усякий мав свою повну і добру міру. І тут буде в роді людськім задоволення. Бо як чоловік живе працею і кров’ю другого чоловіка, він є людоїд, ходить, як скажений, во всіх ділах своїх... Я не хочу строїти остроги і замикати себе від ворогів, натура вчить мене, що як я нікому не вчинив зла, лютість не буде ганяти мене... Я тільки зоставлю після мене, щоб було ліпше жити людям, як мені було жити. Так все лежить у натурі». Був дуже далеким від міжконфесійних упереджень, що призводять до чвар: вважав, що справжньому християнинові можна молитися в будь-якій церкві, й ніхто не має права називати його єретиком. Мав великі здібності до мов, умів гравірувати, різьбити по дереву й не гребував ніякою роботою. Сам потребував небагато, але допомагав іншим, особливо біженцям із Росії: винаймав для них помешкання, харчував їх — ті, що потрапляли в біду, постійно до нього зверталися. Називав себе «козаком у рясі», за власним зізнанням, вирвавшись із московської тюрми, «збирався втішатися святою воленькою по кінець життя». Представляв вельми поширений на нашій землі тип жадібної до змін людини, яка не боїться жодних випробувань.

За всього того був дуже послідовний у чернечих обітницях і з юності — ніяких гулянок, тяжів до аскетизму. Спав на холод­ній підлозі, не їв ані м’яса, ані риби, хвалячись, що такий спосіб життя забезпечує йому здоров’я. Засуджував фарисейство священнослужителів, які, покладаючи на парафіян тяжкі випробування, самі не відмовлялися від тілесних радощів, а часом і впадали в розпусту. Особливо його гнітило те, що в монастирі тримали кріпаків, поводячись з ними не краще від мирських панів.

Свобода!

У Лондоні Агапій Гончаренко затримався ненадовго. Чи був знайомий з революційним оточенням Герцена? Найімовірніше, так, принаймні з декабристом Трубецьким, що після заслання приїхав до Києва.

Після Лондона — знову Греція, де Агапій займається викладацькою роботою і, торгуючи в склепику духовною літературою від Англійського біблійного товариства, примудряється поширювати ще й революційні видання. За це дістає удар ножем у груди, однак своїх уподобань не змінює. Одужавши, переїздить до Лівану, далі — до Єрусалима, зиму 1860-го проводить у Єгипті — в Олександрії. Ну просто якийсь Казанова навпаки: постійна зміна місцеперебування, пригоди, лишень без інтересу до жіночої статі. «Мнішествував чесно».

1865 року Агапій Гончаренко вже на іншому континенті — в Бостоні — на прожиття заробляв уроками та гравіруванням. Переїхавши до Сан-Франциско, цей «козак у рясі», будучи найпершим національно свідомим українцем в Америці, активно зайнявся видавничою діяльністю, всіляко популяризуючи свій народ. На той час Аляска перейшла від Росії до Америки, і населений алеутами півострів був у всіх на слуху. «Вісник Аляски» — так Агапій називає двотижневу газету, в першому числі якої друкує російський переклад тексту Американської Конституції і англійською — статтю про творчість Тараса Шевченка.

Дещо повернувшись назад, зазначимо, що текст Кобзаревого некрологу українською мовою, надрукованого 1 квітня 1861 року в журналі «Дзвін», належить Агапію Гончаренку. Цю ж статтю було передруковано газетою «Свобода», яку наш «козак у рясі» якийсь час видавав, і тоді, коли, втомлений конфліктами з урядовцями, мусив продати англійський друкарський шрифт Бібліотеці конгресу у Вашингтоні.

1873 року купує ферму неподалік Сан-Франциско. На той час, за його власним зізнанням, він відчув потребу у вірній соратниці. І знаходить таку в особі Альбіни Чітті — американки з родини італійських революціонерів-емігрантів. Разом вони відкривають школу для бідних дітей, де самі ж і викладають. На дверях їхнього житла був девіз: «Свобода!»

Однак і зрікшись чернецтва, Гончаренко лишається священнослужителем. «Деякі вихідці приходять до мене з вірою напутствувати їх таїнствами православної християнської церкви, і я одправляю для них. Преємственне рукоположеніє од престолів я не скинув із себе і маю при собі. Хто каже, що я розстрижений піп, бреше: хто мене розстригав і де? Наш учитель повелів нам мазати оливою рани, прокажених очищати, біди виганяти — «туне пріясти, туне дадите». А хто приходить до мене з вірою — я курую його. І я ніколи не був оплачений за такі потреби, бо то є потіха».

Принципу безкорисливості Агапій Гончаренко не зрадив ніколи, гроші йому були потрібні для справи. У Сан-Франциско йому вдалося встановити зв’язки зі своїми земляками, що його безмірно тішить. «А.Гончаренко немов ожив як українець, одержавши від нас звістку із признанням його діяльності, а також наші коломийські видання, та став писати нам по-українському, між іншим, обіцяв нам прислати для «Народу» свої «Споминки», що вже давно описані по-англійському, лежать у рукописі», — повідомляв Михайло Павлик.

Запоріжжя на Камчатці

Постать суперечлива, з тяжінням до анархізму, Гончаренко постійно наражався на неприємності. Але завжди знаходилася дружня рука, яка допомагала йому врятуватися від переслідувань. Люди цінували його щирість та прагнення служити суспільству.

Втім, філософія анархізму й створена для морально зрілих людей, які, над усе цінуючи свободу, ніколи не дозволяють собі свавілля, чітко визначаючи для себе межі допустимого.

До корінних жителів Аляски й прилеглих островів — алеутів Агапій Гончаренко ставився як місіонер, який брав на себе відповідальність за долю тих, до кого прагнув донести Христові істини. Цікаво, що він сприймав їх як козаків. «Дай тільки, Боже, алеутам волю й науку, по натурі вони добрі і розумні, вони ж наші, крівні... Наше общежитіє на козацьке джерело — гарно й чисто сохранилося на висилах в Алясці», — писав він у «Споминках».

Алеути — і козацькі звичаї? Чим це можна пояснити? Можливо, тим, що під час колонізації наприкінці XV-XVI ст. у складі російських загонів було чимало українців — і наші земляки лишили по собі добру пам’ять. На Камчатці є селище з назвою Запоріжжя, що промовляє саме за себе. Українці взагалі були одним з найвагоміших чинників християнізації Сибіру й Далекого Сходу, тим більше, що царат охоче практикував заміну смертної кари виселенням «туди, де Макар телят ганяє», зазвичай довічним.

Показовою щодо цього є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, якого 1672 року засудили до страти і заслали до Бурятії, де, ставши царським воєводою, серед місцевого населення, зажив слави національного героя. Там і досі співають пісню про нього та його сина Петра, який загинув у бою з хунхузами. Небіж Дем’яна Многогрішного — Михайло Зінов’єв, який згодом узяв прізвище дядька, очолював експедицію на Камчатку, торуючи шлях групі українських священиків, ченців Києво-Печерської лаври та інших поселенців першої християнської духовної місії на цьому півострові. Саме українські священнослужителі заснували на Камчатці Успенську пустинь з першим храмом на честь святого Миколи Угодника.

1702 року митрополит Філарет Лещинський звернувся до царя з проханням дозволити відкрити в Тобольську всестанову школу з латинською мовою навчання, і таку було створено. Викладали в ній київські монахи. А 1704 року в цьому місті з’являється перший церковний хор, знову ж таки з українських засланців. У 1702- 1768 рр. всі тобольські митрополити були вихідцями з України. Особливо багато козаків у Сибіру, на Камчатці, а потім і на Алясці, з’явилося після зруйнування Запорозької Січі. «Нашого цвіту по всьому світу» — як у народі кажуть.

Через століття Агапій Гончаренко з Америки будив українську національну свідомість, висловлюючи стурбованість долею всіх поневолених народів.

Наші «козаки в рясах» чи священицьких ризах недоброго сліду по собі не залишили.

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com