То хто ж творить міфи...

В останні роки у засобах інформації неодноразово оприлюднювалися гострі критичні виступи з приводу неналежного стану справ в українській археологічній галузі науки. Стаття відомого археолога Ю.Шилова у газеті «Пер­сонал Плюс», № 11 від 22-28 березня ще раз привертає увагу громадськості до цієї теми. Випадково сталося так, що і я на власному досвіді переконався у справедливості критики.

Мені, медику за фахом, 2003 року випало виявити на південь від Єнакієвого, біля селища Розівка унікальний, як виявилося, курган завдовжки близько 190 м, що має форму тіла людини. Фактично це земляна скульптура, яка зображує тіло, загорнуте у поховальну пелену — плащаницю. Подальші пошуки відкрили довкола Єнакієвого цілу групу схожих курганів, розділених відстанями у десятки кілометрів. Такі кургани називають «довгими» і вважають, що їх створили у XVI — XIV ст. до н. е.

Нанесення цих курганів на карту показало, що їх задумано й збудовано за єдиним замислом, вони пов’язані між собою і відбивають зміст якогось міфу. Це дуже нагадувало шумерські й давньоєгипетські релігійні уявлення про богів-велетів, які вмирали і воскресали. Очевид­ний зв’язок єнакіївських курганів з курганами сусіднього Перевальського району на Луганщині.

Опрацювання матеріалів знахідок дало такі висновки.

1. «Людиноподібний» курган біля с. Розівка — єдиний з відомих на Україні «довгих» курганів, який зберігся такою мірою, що на його прикладі можна довести правоту тих археологів, які вважають їх земляними зображеннями людини.

2. Це найбільше в усьо­му світі за розмірами земляне зображення людини, та й ще у складі єдиного гігантського комплексу таких курганів.

Отже, були всі підстави привернути увагу фахівців-археологів до єнакіївських курганів. Ось тут на мене чекала приголомшлива несподіванка: фахові археологи або ухилялися від ознайомлення з наданими матеріалами, або сприймали байдуже чи то відверто недовірливо. Особливо якщо я говорив, що свої знахідки зробив під впливом творів Ю.Шилова. Не отримав я відповіді і на своє письмове звернення до провідного фахівця у країні з «довгих» курганів, впливового співробітника Інституту археології НАН України, доктора історичних наук В.Отрощенка. Така поведінка фахівців-археологів мене вкрай спантеличила. Зрозуміти її я зміг лише після особистої зустрічі з В.Отрощенком. Виявляється, своєю знахідкою я несамохіть втрутився у незавершену наукову суперечку про правдивість існування «людиноподібних» курганів. Пан В. Отрощенко саме і є голов­ним провідником поглядів, за якими «людиноподібних» курганів не існує, не існувало і протилежна думка є помилковою. Апологетом ідеї антропоморфних курганів є Ю. Шилов, за характеристикою В.Отро­­щенка. Це він виклав у своєму листі до мене у вкрай нечемних виразах, далеких від серйозного наукового обгрунтування. Я вважав, що, надаючи свої повідомлення фахівцям, допомагаю пошуку істини. Виявилося, що В.Отрощенку істина не потрібна і він фактично виставляє мене фантазером. Зі змісту його слів і листа було зрозуміло, що правда про людиноподібність курганів йому дошкульна, а замість наукових аргументів він використовує недостойні науковця образливі ярлики. Він не виконав власної обіцянки приїхати на курган, щоб пересвідчитися у справжньому стані речей. Спростування моєї знахідки В.Отрощенко здійснив на папері, не виходячи з кабінету. Як не приїхав жоден археолог, яким я передавав свої матеріали. Виходило, що свої хибні наукові погляди В.Отро­щенко з однодумцями зміг нав’язати підлеглим українським археологам, які слухняно прийняли думку київського начальства. Щоправда, сам В.Отро­щенко визнає численні повідомлення про схожі кургани з других регіонів. Але він їх відкидає і спростовує.

Погляди В.Отрощенка настільки не відповідали дійсності, що я вирішив знайти неспростовні підтвердження своєї правоти і правоти тих, хто вже ставив це питання. Такими незаперечними фактами стали супутникові знімки Розівського кургану. Нехай кожен читач газети, дивлячись на фотографію, сам зробить висновки про те, чи має право В.Отро­щенко зазіхати на якийсь авторитет у науці? Тепер вистачить В.Отро­щенку гідності визнати свою неправоту, чи він і далі буде перекручувати (свідомо?) дійсність і, приховуючи істину, шкодити науці? Чи зможе він вибачитися перед Ю.Шиловим?

Шановні читачі тепер розуміють, яка ціна звання доктора історичних наук у сучасній українській ар­хео­логії і чому критика на її адресу не вщухає...

Микола Задорожний,
викладач Горлівського медучилища