Мусимо знати гірку правду

Шановна редакція «Пер­сонал Плюс»!

Читаючи вашу газету з кожним наступним номером, дедалі більше хвилюєшся — занадто смілива ваша газета. Ви зазіхнули на «теми», які крутять всім світом.

Боюся, що вони вас зітруть, зметуть і не буде сліду, де й вас шукати. Звичайно, деякий час вони з вами побавляться, пограються, ще дадуть вам часу, щоб змінитися. А те, що сталося з Україною, то це потрібно бути сліпим і глухим, щоб не побачити: вони Україну поставили на коліна, залишилося тільки покласти її в домовину і забити її цвяхами, а потім продати землю — покупці вже відомі.

Звісно, сценарій розграбування писався не в Україні, тільки як блискавично його здійснили!

Тож постає одне запитання — куди подітися українцям? Залишитися рабами на своїй землі? А чи потрібні будуть раби-бунтарі на їхній землі? Мабуть, ні. Тому й летять щодня тисячами у Лету, розпорошуються по всьому світу, стають людьми без роду і племені.

Коли заглянути в дуже далеке майбутнє, то наступною буде Росія, потім — арабський світ. Китай буде міцним горішком, але його зруйнують зсередини, як зруйнували колись Радянський Союз.

А щоб було більш переконливо, наведу слова Олеся Гончара: «Те, що сталося в 1991 році, назавжди ввійде в історію нашого народу. Бо сталася подія справді планетарної ваги. Народ України видобув із глибин душі заповітне, оте своє вирішальне, магічне єдине — слово «так», воля! Без пострілу, без кровопролиття здобуде найдорожче — свободу. Вклонімося ж, Україно, пам’яті замучених твоїх дітей, їхній жертовності, їхньому героїзму, бо всі вони — співтворці твоєї свободи. Прийдуть нащадки і віриться — побачать Україну оновлену, вільну від успадкованої з тоталітарних часів аморальності й таких принизливих нестатків та злиднів. Віриться, що буде народний добробут, квітуватимуть сади — сади незалежності і свободи».

Здавалося, ми маємо волю, яку сам Бог дав нам за наші страждання. Але вимріяне не збулося. Рабів не звільнили з кайданів і волю рабам не дали — вони просто стали їм не потрібні. А щоб їх позбутися, потрібно створити такі умови для них, щоб ні трава не росла, ні вода не текла. Ще німці казали: «Мінімум освіти і медичної допомоги і побільше горілки — і народ буде зни­щено».

Ось що пише з цього приводу письменник Михайло Олефіренко: «Гірко й боляче за свій народ, за себе, бо за тисячолітню історію жоден народ у світі не зазнав такого тотального нищення, не пережив такого голодомору-геноциду, не був так безжально і жорстоко пограбований своїми ж братами-українцями, як наш. Навіть навала татаро-монгольських орд чи німецько-фашистських загарбників, які не гребували нічим, навіть знімали верхній родючий шар землі, щоб вивести його до рейху, порівняно з тим, що твориться в «незалежній» Україні, — ніщо. Майже 90% багатств України не у власності етнічних українців. Тоді яку національну державу ми будуємо, а якщо будуємо, то для якої саме національності і яка роль у цій державі випадає на долю простого українця? Звісно — доля раба, у кращому разі — наймита. Ну, та це ще півбіди! А ось коли і основне багатство українця — земля потрапить у ті ж загребущі руки, тоді можна буде ставити крапку на всіх ідеях, розпочинаючи з національної і закінчуючи інтернаціональною». (Газета «Сільські вісті» від 2.02.2007, №13).

Після цієї промови ні відняти, ні додати. Залишається тільки гірка правда. Тому хотілося почути на ваших шпальтах думку «корифеїв» про те, як врятувати націю, якщо вони ще мають Бога в душі і святу любов у серці до України, до нащадків українського роду-племені.

Як писав наш Т.Г.Ше­вченко:

«А браття мовчать вилупивши очі,
А може, так і треба?»
А ми ж бо, браття, того ж роду-племені. Той так нам і треба?
«Що є свобода? Добро в ній яке є?
Кажуть неначе воно золоте?
Ні ж бо, не золоте: зрівнявши все злото.
Проти свободи воно лиш болото».
                              Григорій Сковорода.

З щирою повагою,
Михайло Масник