Тінь минулого підстерігає нас

Нинішня Україна нагадує велетенський пароплав, якого недавно потрощили економічні бурі, безглузді реформи та люто, безжально пограбували доморощені й зайшлі пірати — світові глобалісти. Перетерпівши такі напасті, Україна, здається, ось-ось потоне у світовому океані життя.

Небезпека справжня. Її треба розуміти і чути, а не ждати, що нашу великомученицю порятує президент. Нема у нього бойового духу, аби стати рятівником. Навпаки, через свою недалекоглядність він віддав Україну в загребущі руки. Тепер ніби й намагається її визволити, але марно. Гратися в політику не грішно, а програти державу — велика ганьба.

Та й ми не кращі. Через лінощі, апатію, породжені нестерпним життям, вкотре проявили сліпу розгубленість, політичну безпорадність, якою спритно скористалися підступні сили, що прагнуть нашої загибелі.

Не хотілося б перед Новим роком вести цю розмову — хотілося б про щось світле, радісне, щоб серце не діймали жалі, щоб душа всміхалася. Ми ж самостійники — годі згинатися! Годі терпіти лиху долю! Станьмо стіною, хай люте зло розі­б’ється об наші груди!

Проблем у нас безліч, але були й такі, які можна було б давно вирішити і не ятрити роками душевні рани. Нині моровицю 33-го визнано геноцидом, а втіхи нема. Майже половина «народних», яких випестив і сито годує народ, зрадили волю мертвих, не визнали страдницькі муки геноцидом. Тож що вони можуть зробити для живих? Нічогісінько, окрім зла!

Гнітить сум’яття, коли бачу, як на політичному тлі, ніби привиди, маячать поріділи екземпляри симоненківців та герасимових. За їхніми спинами, мов на параді, стоять кагановичі, троцькі та інша нечисть. Як вони хочуть, щоб ту трагедію українського народу було названо голодом, а не геноцидом! Тоді скажіть, чому не рятували людей, а забирали в них останню зернину? Чому не зверталися до світу, не благали порятунку, а підло брехали, що ніякого голоду нема, що все те ворожі вигадки…

З людьми, які втратили совість і честь, не порозу­мітися. Вони й тепер допомагають руйнувати Ук­раїну. Хоча їх мало, але завжди потрібні. На них можна зіпертися, за них можна сховатися. Зла їхня сила й ворожа. Нею користувалися пріснопам’ятний Кравчук, стратег руйнацій Кучма! Вони й сьогодні повипинали пом’яті груди. Щоправда, за муром регіоналів. Реванш їм не пахне, але суспільний лад, політичний клімат будоражать. Дорого платить Україна, утримуючи нащад­ків тиранії.

Незвично бачити, що в цей неспокійний час люди, ніби й знані, мислячі, опустилися з порога віри, плазують перед багатими зай­дами, вимолюють за це плату. А де ж ваш вибір серця? Учора зраджували Україну, сьогодні ви її продаєте. Не казатиму, що це помилка або крайність, яка спонукає людину коритися, бо іншого шляху нема. Все довкіл поруйновано, повсюди безпросвітнє страждання народу, відчай, ні на що спертися… То що, гнутися тоді чи боротися?

Багатьом учорашній день видається світлішим за нинішній. Але не забуваймо, що всі ми народилися в неволі. Вчора носили кайдани на ногах, сьогодні — на душі. Через це втратили багато потріб­них людських якостей.

Однак хоч би якої нам співали, визнаймо, що нинішня воля не принесла полегшення, стала задушною. Лихо в тім, що вона не справжня, не чиста, її, джерельну, скаламутили люди з минулого. Їх, які вважають себе демократами, гуманістами, брав на кпини ще Платон. Послухаймо його: «Ну, то давай любий друже, поглянемо, як виникає тиранія. Вона виникає, звісно, не з якогось іншого ладу, а з демократії: словом, з крайньої свободи виникає велике й жорстоке рабство… демократію підточує хвороба, якою я вважав появу своєрідного виду людей — зажерливих і марнотратних».

Втямили? Чи не бачите отих загребущих? Нині їх розплодилося, мов сарани. А як живуть! Наситити їх не можемо. Та попри все бережімо оцю важку волю, бо, якщо втратимо її, то втратимо назавжди. Вона ніколи не прийде, не провідає нас.

У суспільстві, яке лихоманять різні болячки, надто легко заблукати чи віддатися спокусам. Коли бачу, як на мітингах прив’ялені бабусі й дідусі носять портрети Сталіна, Леніна, — душа бунтує. І шкода, що ми не розпрощалися з вчорашнім. Воно нами забавляється, ніби цяцьками. Бо завтра портрети носитимуть ті, які сидять у парламенті, які не визнали геноциду нації. Далі, перебираючи вирізки з газет, натрапив на таке відкриття: «Мы всех партизанов достанем. И ясно поймет каждый гад, сколь добрым когда-то был Сталин и в этом лиш был виноват…»

Оцей рик, що вирвався з пролетарського горла, ніби попереджувальний сигнал для борців за «щастя народне», які, як уже було, одразу ж розправилися з «паразитами», а потім почали душити й морити власний народ.

Оце вам, товариші комуністи, і сталінська доброта, за яку ви йому ще й дорікаєте. Наведу початок згаданого «вірша»: «Ни хитрость, ни божая милость, ни деньги врагов не спасут, и будет сама справедливость вершить этот праведный суд».

Зізнаюся, було не лише боляче читати імена репресованих і засуд­жених на каторгу людей, а й страшно. Задумайтеся, який злочин міг скоїти кріпак-колгоспник, аби його скарати на горло, чи колгоспниця, щоб дати їй десять років каторги? На ці запитання, мабуть, ми ніколи не почуємо правдивої відповіді. Бо карали не за злочини, бо комуніст мав злочинну мету — нищити народ, щоб, залякавши його, тримати в ярмі.

Тінь минулого страхіття й нині підстерігає нас. Згадаймо історію з Іваном Дем’янюком, американцем українського походження, якого 20 років розпинала ізраїльська Феміда, аби звинуватити у злочинах, до яких він непричетний. Зрештою, ніби взяла гору справедливість, але скільки за той час було вилито бруду на нашу державу, на наш беззахисний — і в минулому, і нині — народ.

Час ніколи не зітре з людської пам’яті криваві картини минулого. Хоч би як хтось там старався, але двоє слів — «розстріл — реабілітація» — не стануть виправданням для тих, хто жорстоко позбавив людину життя. Над двома зловісними словами стоїть вічний знак запитання. Поки не знайдемо на нього відповіді, в нашому суспільстві не буде ні примирення, ні злагоди. Імена мертвим повернули, але не повернули живим віру в справедливість. Нащадки катів і нині почуваються самовпевнено. Вони мусять покаятися, відповісти за страшні злочини, скоєні проти народу.

Час діяти! Зачекалися праведного суду, аби очистити землю від зловісної сили, не забрести ще в густіші нетрі. Не здатні самі судити злочинців, то передаймо на розгляд Міжнародного суду злодіяння більшовицької влади та її каральних органів. Хай звернення до Міжнародного суду за поданням президента чи інших офіційних структур за його дорученням стане держав­ною справою.

Досить терпіння! А вагання, що Міжнародний суд викличе розкол суспіль­ства, безпідставні. Вже нічого розколювати! Розкололи… Тоді, може, все стане на свої місця, зникне страх і недовіра між винними й невинними, бо праведний суд — це не тільки кара, а й прощення. Коли ж цього не зробимо, ніколи не порозуміємося, між нами ніколи не буде єдності, щокроку спотикатимемося і ми втратимо свою державу.

Прислухаймося до далекого голосу князя Володимира, який напередодні хрещення, ніби нас, нинішніх, застерігав: «Блаженні ті, що стануть праворуч, горе тим, що будуть ліворуч».

Праведні слова! Бо там, де люди стоять праворуч, не було стільки жертв, людського болю, гноблення й катувань. Ми пройшли крізь те пекло. Якщо ж знову повернемося до нього — це життя без майбутнього.

Іван Захарченко
м. Макарів Київської обл.